Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Один із багатьох симптоматичних фактів. Верховна Рада України прийняла рішення: 9 травня, в день капітуляції фашистської Німеччини, повсюдно в державі вивісити поряд із державним знаменом червоний прапор неіснуючого Радянського Союзу. Маразм, звичайно, однак є вичерпне йому пояснення. Це — не тільки бажання наших владців догодити російському сусідові, змавпувавши його сценарій відзначення радянського свята Дня перемоги, а й звичайний погук “совка”, який не пригас у наших “донецьких”. Для них червоний колір — у сто (або й більше!) разів рідніший за національні українські кольори.
Можна сто разів — і з різних боків — пояснювати причини цього потворного феномену, але залишимо ту тему для іншої нагоди. Нині ж просто констатуємо: “донецькі”, готовно прийнявши правила гри дикого капіталізму (грабуй усе і всіх!), у той же час лишилися людьми із безнадійно далекого минулого, де владарюють совдепівські цінності і, ясна річ, совківська патріотика, ритуалістика й фразеологія. Україна для них просто не уявляється без означення “радянська”, хоч уголос вони не завжди в тому зізнаються.
Отже, рішення парламенту про саме таке відзначення з “червоним днем календаря” й червоними прапорами легко було спрогнозувати. Нічого виняткового тут не сталося. Це звичайний факт існування й діяння нашої влади, яка має силу нав’язати його всій країні. На жаль.
Я вже писав, що за якихось неповні півтора року президентського режиму Віктора Януковича і Партії регіонів Україну відкинуто далеко назад саме в плані політичному. В суспільстві насаджуються нові (старі) ідеали й орієнтири. Плюндрується національна історія. Про нас сьогодні можна сказати з усіма на те підставами: країна з непередбаченим не тільки майбутнім, а й із непрогнозованим минулим. Ще два-три роки тому наша історія була зовсім інакшою, аніж вона є сьогодні. Саме історія — не як ланцюг подій, а як їхнє відображення, загальноприйнята в державі рецепція. Тобто держава устами відповідних своїх речників наказує нам розуміти й оцінювати все те, що було з нашим народом, зовсім інакше аніж у нас це вже склалося за системою національних цінностей. Наша офіційна історія, тобто затверджена згори — це складова російської історії.
Нас велемовно запевняють: життя українців уже поліпшилося, і вже воно стає схожим на райське. Українська культура розцвітає. Одне слово, всі владці трубадури (а від них у цьому не відстають і найвищі владці) трублять зранку й до смерканку: на противагу “помаранчевій” владі ми живемо й діємо тільки для народу; ми прокидаємося і засинаємо з благородною думкою про те, що доброго ми ще можемо зробити для Україської держави й для українського народу!..
Такі медові ці слова, що їм навіть можуть повірити наївні люди. А все в реальності, як уже мовилося, різко контрастує з тими запевненнями.
Це так знайомо зі совдепівських часів: одне змальовується, а зовсім інше діється.
Харківські угоди про продовження терміну перебування російського флоту в українській акваторії Чорного моря, ганебний альянс Президента і його “команди” з московським патріархом Кірілом, який уособлює імперську інвазію “русского міра” в Україну, послідовне нищення української духовності, всіх національних цінностей — ось реалії життя в Українській державі, яка щодалі більше перестає нагадувати саме українську. Вона тепер значно більшою мірою радянсько-донецька. Тобто домінують у ній цінності радянсько-пролетарські й засуджуються будь-які національні моменти. А національно стурбований індивід в оцінці нинішніх владців постає як ворог усього людства, як щось подібне до фашиста. Українцеві в Україні стало справді вельми незатишно.
Кожний день починається новими й новими ініціативами так званого російсько-українського зближення, які насправді є сценарієм поглинання України.
У квітні нинішнього року стали особливо інтенсивними зустрічі керівників Росії та України. Ініціатива здебільшого йде від росіян. У сусідів насуваються президентські вибори. Прем’єр Путін, який збирається повернути собі президентський трон, розпочав активну передвиборну артпідготовку. Він має постати в очах російського суспільства “собіратєлєм земель”. Тобто тим, хто на налигачі притягує сусідів у сферу цілковитої залежності від Росії. Саме недалекі президентські вибори актуалізували для російського Олімпу тему Митного союзу, активізували його творення. То Путін, то Медвєдєв викручують руки Януковичу і К°: місце України в Митному союзі. Якщо ж членство в Митному союзі неможливе через членство України в СОТ, то Україні необхідно вийти з СОТ. Бо так хоче Росія. Тобто Путін і Медвєдєв. Кожен із двох верховників російського політичного Олімпу поспішить повідомити російське суспільство, що це саме він притяг Україну в Митний союз. І тут виходить дуже цікава ситуація: Янукович та його команда не хочуть у Митний союз, бо, по-перше, вони всією душею справді пориваються у Європу — там їхня нерухомість, там їхні рахунки у банках, там навчаються їхні діти. Там, а не в Росії. Вони знають, що таке престижно й вигідно. Щоправда, вони не заперечували б проти того, щоб вони зі своїм оточенням були в Європі, а решта українців хай би були не тільки в Митному союзі, а й навіть у Росії. Однак це зі сфери нереального, тому треба визначатися, третього не дано. Та все ж Янукович намагається сісти на двох стільцях. Один — СОТ, євроінтеграція, а другий (щоб задобрити Путіна—Медвєдєва) Митний союз. Але в модифікованому варіанті. Янукович придумав формулу: 3 плюс 1. Тобто Митний союз, який представляють Росія, Казахстан і Білорусь разом узяті, а з ними співіснує Україна, яка воднораз існує як член СОТ. Це не просто мудровано й складно, бо нагадує оте Кравчукове “ходіння поміж крапель”. Те, що вдавалося спритному Кравчукові, може не вдатися Януковичу. Цілком природно, що претензії до нього можуть виникнути і в СОТ, і в Митного союзу.
На підмогу тандему Медвєдєв—Путін став російський патріарх Кіріл, який зачастив в Україну, мовби до себе додому. І щоразу більшає в нас після його приїздів “русского міра”. Цьому церковному генералові не відмовиш у безпардонності та нахрапистості. За димовою завісою його демагогії — мета, яку дуже важко легітимізувати як релігійну. То тільки зовні є так, що Кіріл намагається приватизувати Православну Церкву Київського Патріархату. Насправді його інвазія — це концентрований і замаскований ризами імперського експансіонізму, який ставить за мету цілковито поглинути Україну, щоб від неї й знаку не лишилося. Щоб усе в нас був “русскій мір”. Наші домашні представники п’ятої колони — головне, Табачник із усякими підтабачниками — вже підвели ідеологічну базу під омріяну ними анексію України: мовляв, Україна самостійна — це непорозуміння, це нонсенс, це аномалія. Можливо, Янукович і не поділяє табачникових постулатів, але схоже, що Табачник грає в свою самостійну гру. Він видається тим пішаком, яким рухають не з Банкової, а з Кремля. У Кремлі вже ставили то на Петра Симоненка, то на Наталію Вітренко, але, певно, розчарувавшись в них, звернули увагу на вірнопідданого й запопадливого Табачника. Ось ким можна персоналізувати російський проект. Новий російський “троянський коник” в особі Табачника готовий землю гризти під собою, щоб не розчарувати своїх господарів. Однак якісь підсумки робити зарано. Протистояння українських сил і Табачника доходить точки кипіння. Неминуче гряде розв’язка…
І неминуче може настати мить, коли верховладці удадуть глибоке подивування: “Справді, а до чого тут Табачник?!”. І перекреслять його, щоб не муляв очі владним опонентам.
Дехто відчує полегшення: от, мовляв, нарешті, вирішуються проблеми. Хоч насправді відбудеться всього-навсього своєрідна зміна декорацій. На зміну одному Табачнику буде призначено іншого Табачника. Антиукраїнський курс команди Януковича не змінюється.
Пейзаж після нищівних поразок національно-демократичних сил доволі похмурий і сиротливий. Лишається тільки віра: програні битви — це ще не програна війна…
