Як ніколи сьогодні актуальні слова про українську мову Анатолія Григоровича Погрібного (1942—2007) — літературознавця, науковця, письменника, критика і публіциста, політичного, культурного і громадського діяча. Саме Анатолій Погрібний — на радіо й телебаченні, у ЗМІ закликав націю повсякчас стояти на сторожі рідного слова. І неспроста. Прикметою нашого часу стало реанімування, здавалося б, похованих ще в ХІХ сторіччі різноманітних розвінчувальних “теорій” щодо походження, міри самостійності та якості і українського народу, і його мови, не випадково спостерігаємо у нинішній час лавину осмикувань, глузувань, наклепів, інсинуацій, перебріхувань усього, що пов’язане з українством. Досить згадати, наскільки судомно доводять антиукраїнські сили, буцімто ледь уже не всі українці невиправне поросійщились та національно відроджуватися не бажають, буцімто згодні вони існувати тільки в загальноросійському розливі, у ліпшім разі — на засадах усе того ж малоросійського етнографічного “своєобразія”. Аналіз під цим кутом зору продукції сучасних засобів масової інформації, що діють в Україні, розкриває моторошливу картину збиткувань над — попри все — ще живою душею українського народу. Про всі ці суспільні болячки розповідав А. Г. Погрібний на радіо в публіцистичній передачі “Якби ми вчились так, як треба”, палко і послідовно виступаючи на захист української мови. Але я зупинюся на виданні “Поклик дужого чину”, удостоєної 2006 року Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, де Анатолій Григорович висловив протест проти принизливого становища, у якому перебуває в нашій державі українська мова.
Віктор ЖАДЬКО,
доктор філософських наук, професор, директор Інституту соціально-культурних комунікацій та менеджменту Національної академії керівних кадрів працівників культури і мистецтв. Радник Міністра культури України
“Поклик дужого чину” (К., видавництво “Просвіта”, 2004 — 496 с.), — це відверта, інколи до щему в серці, розмова письменника і громадсько-культурного діяча Анатолія Погрібного про мову, її сьогодення та прийдешнє для духовного відродження народу. Це видання продовжує і доповнює його попередні гостроактуальні публіцистично-наукові видання — “Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба” (1999), “По зачарованому колу століть” (2001), “Раз ми є, то де” (2003), книжки, що здобули широкий суспільний резонанс, зацікавленість проблемою шанувальників українського слова.
Що ж болить Анатолію Григоровичу, що в дні уже здобутої Незалежності непокоїть письменника? Криком кричить його небайдужа душа за руйнування духовно-культурне, зокрема мовне, яке може ослабити навіть таку величну державу, як Україна не меншою мірою, ніж будь-які шантаж та економічні диверсії. Та головне непокоїть тому, що ми — українці! Від того, що нам дорога національна честь і гідність, тому що від ідеалу, виплеканого багатьма найбільшими патріотами нашого народу, бачити Україну справді повносилою національною державою українського народу з усіма національними пріоритетами (мовою, культурою, економікою), ми не відступимося ніколи.
І не мав спокою професор А. Погрібний, що нищиться берегиня нашої вічності — мова, а відтак — народ, нація, наші минуле та сучасне зможуть втратити майбуття, якщо усією громадою не стати на засторозі й не згадати пророче: “Я на сторожі коло їх Поставлю слово”. І письменник бореться словом, криком кричить, волає, зводить руки до неба, аби дослухалися до таких оголених і мовних, і національно-духовних проблем Вітчизни чиновники, держава. А турбуватися є чого не тільки майстрові слова, а й нації…
У книжці письменник наводить чимало переконливих фактів, витягів із листів читачів і радіослухачів, розмірковує, радиться, сумнівається, дискутує зі своїми шанувальниками, пропонує вихід. Як професійний мовник та Майстер пера веде А. Погрібний літературною пустелею свій народ і вказує путь із безвиході. Попервах Анатолій Григорович дійшов сумного висновку: чим більший “стаж” нашої відродженої державності, тим неприроднішою та потворнішою сприймається ситуація у країні з українською мовою. Так, ще й досі за обставин, коли українці становлять більшість населення у всіх областях України (виняток — Крим), у десятках і десятках міст, містечок і сіл (Схід, Південь) відсутня українська школа.
Особисто письменник А. Погрібний одержав тисячі листів, автори яких оскаржують ту неймовірну ситуацію, що в багатьох точках України є проблемою знайти в кіосках бодай одну українську газету.
Порівняймо: у травні 1929 року М. Скрипник підкреслював у доповіді на XI Всеукраїнському з’їзді Рад: “Уже до 1927 року продукція українських книжок наших українських видавництв була більша, ніж за 130 років попереднього існування нової української літератури. Ми вже в 1928 році щодо загальної кількості книжкової продукції УСРР, порівняно з передовими капіталістичними країнами, займаємо дев’яте місце. За темпами зростання книжкової продукції УСРР займає шосте місце, за кількістю книжок, що припадають на кожну душу населення, ми стоїмо вже порівняно з усіма капіталістичними країнами на 7 місці. Кількість українських часописів має 232 назви, загальний річний тираж 34 970 примірників. Російських газет маємо 19 назв і 423 тисяч примірників. Шкіл соввиху з українською мовою викладання було 81, російською — 7,1 відсотка”.
“Бодай часточкою таких показників чи й можуть похвалитися керівники нинішньої України вже як незалежної держави?” — справедливо запитує професор Погрібний і з сумом констатує, що, якщо і були б названі якісь цифри, то лише цифри занепаду, руйнування. Такі, наприклад: “Сьогодні в Києві налічується 600 ресторанів, 450 заправочних бензоколонок і …6 книгарень. Шість, а було п’ятнадцять—двадцять років тому — 120!”
Невтішні цифри наводить автор про книгодрукування та періодику: 2002 року українською мовою виходило в нас близько 16 мільйонів примірників газет, російською — 25 млн, а загальний відсоток друкованих ЗМІ українською мовою становив, за даними Рахункової палати України, тільки 20,7 відсотка; на одного українця припадає 27 примірників газет, а на того громадянина України, який вважає себе росіянином, — 178 примірників (або за даними Рахункової палати: на 100 українців припадає 46 примірників друкованої продукції рідною мовою, а на 100 росіян в Україні — 386 примірників); порівняно з 1927 роком кількість назв газет російською мовою зросла у нас майже у 63 рази і становить на даний час 1195 назв; на кожного громадянина України нині випускається лише 0,36 книжки річно, при цьому на одну книжку українською мовою припадає 56 книжок мовою російською; загалом же частка національних товарів культурної індустрії становить на нашому внутрішньому ринку: книжок — 7, аудіовізуальних творів — 5, кінопродукції — близько 7 відсотків…
Якби зміг дізнатися про ці сьогоденні моторошні успіхи в українонищенні той же таки комуніст, нарком М. Скрипник, чи не застрелився б він удруге?
Буквально антиукраїнською — інакше й не скажеш, стверджує у виданні Анатолій Погрібний, є ситуація у сьогочасному телевізійному просторі. Так, частка вітчизняних фільмів займає лише 10 відсотків екранного часу, тобто на 90 і більше — телерепертуар формується з іноземщини (всупереч установленій Законом обов’язковій тридцятивідсотковій квоті для показу національних фільмів; тяжкі часи перетинає і саме виробництво кінопродукції. Досить сказати, що порівняно з початком 90-х років випуск фільмів за підтримки держави скоротився майже в 30 разів.
У реаліях сьогодення як же часто зустрічаємося ми з просто спотвореним, викривленим уявленням про права людини, про свободу слова! Кинути лайном на саму українську державність — споконвічну мрію українців — дехто вважає свободою слова. Поглумитися з Тараса Шевченка та інших національних світочів — свобода слова. Висміяти українську мову — свобода слова. Виставити українців у вигляді примітивних, недолугих, дубуватих, ні до чого не здатних, тупоголових і т. ін. “салоїдів”, у яких “де два українці, там три гетьмани”, та які все віддадуть і продадуть за те ж “сало”, — свобода слова. І цинічне проголошення деякими обласними радами, як-от Донецькою, Луганською, Харківською, Дніпропетровською, російської мови як офіційної — теж свобода слова?
“Стоп!” — зупиняє руйнівний шквал проти української мови письменник А. Погрібний і запитує: “То усе це — свобода слова чи свобода руйнації Української держави? Право людини на будь-які дії в межах законності чи право антиукраїнської, антиконституційної, зрештою, антидержавної діяльності? Ще сплутає хтось це, в тому числі на владних рівнях, з демократією?” Але, як мовиться, позбав нас, Всевишній, від такого.
Фактично у наші дні на теренах України, про Незалежність якої мріяли та домагалися її мільйони українців, зокрема й ті, що опинилися в діаспорі, повним ходом здійснюється мовна неоколонізація, моторошливі здобутки якої дістають свій вияв у таких, наприклад, фактах: нині на 85 відсотків по-російському функціонують засоби масової інформації; з кожних десяти книжок на книжковому ринку лише одна українська, а дев’ять — російські; у сфері аудіовізуальної продукції ступінь зросійщення сягає 97 відсотків; незважаючи на суттєве зростання кількості шкіл з українською мовою навчання, у сотнях населених пунктів Сходу та Півдня України українські школи відсутні, а в деяких містах, як-от Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, справа дійшла напередодні Конгресу навіть до закриття деяких українських шкіл; за винятком Галичини, зоною майже суцільного зросійщення залишається більшість вищих навчальних закладів; українська мова не стала повсякденною переважаючою мовою багатьох структур влади, а відтак — промисловості, транспорту, армії, торгівлі, побуту; у країні штучно нагнітається атмосфера упередженого, зверхньо-поблажливого ставлення до українського слова як такого, що, мовляв, не може конкурувати з мовою вчорашньої метрополії.
Усе це важко інакше розцінювати, про що наголошує автор книжки, як явища мовного етноциду та грубого порушення прав нації та прав людини на своїй рідній землі. Не випадково лишаються невиконаними та підданими забуттю всі постанови українських урядів перших років Незалежності, спрямовані на виправлення мовних деформацій у країні; не випадково на рівні влади їх — замість цілеспрямованого подолання — усе частіше виправдовують наскрізь фальшивими тезами на кшталт “так історично склалося” та “відбуваються природні процеси в умовах глобалізації”; не випадково не слабшають домагання надати російській мові статусу також державної (офіційної) в Україні, що означало б уже остаточну загибель мови української. Привертає до себе увагу і той факт, що навіть такий шанобливий у ставленні до мови будь-якого народу документ, як Європейська Хартія регіональних мов, було ратифіковано в Україні зі зобов’язаннями, що мають для української мови украй дискримінаційний характер.
Це засвідчує свій вияв і в тому, що ця культурна політика в державі занедбана фінансово: 0,3 відсотка — такий найнижчий у Європі нинішній рівень її фінансування в структурі державного бюджету. Для порівняння: у Швеції — 4,8 відсотка, Ісландії — 4,6, у Данії, Фінляндії, Норвегії, Франції — між 3 і 4, у Німеччині, Литві, Бельгії — між 2 і 3; навіть в Албанії фінансування даної сфери на 0,5 відсотка більше, ніж в Україні. Водночас, навіть цей мізер коштів до української культури далеко не завжди доходить. Так, із передбачених бюджетом коштів на виконання Комплексних заходів із розвитку української мови фінансується в межах 3—5 відсотків від запланованих видатків.
Уперше так професійно та переконливо науковець і майстер пера Анатолій Погрібний аналізує на сторінках видання проблему суржику в Україні як складової мовної проблеми нації. Варто пам’ятати, як розмірковує Анатолій Григорович, що суржик був у нас не завжди. Скажімо, аніяк не могло його бути в добу нашої давньокиївської держави — Княжої України. Вже тому, що це була самодостатня — міцна, могутня країна, мова якої під мову іншої країни не підпадала. Зрозуміло, що в українськості якої, варто нагадати, не сумнівалися не тільки такі авторитети-українці, як Михайло Максимович, а й такі російські науковці, як історик В. Ключевський чи мовознавець О. Шахматов.
І зрозуміло чому: проростає суржик лише за умов, коли країна, а разом із нею і її мова потрапляють у підлеглість іншій державі, іншому народові, іншій мові. У цьому разі мова метрополії здійснює на підколоніальній території руйнівну роль: деформує її, нищить, відтіснює, що руйнує і саму душу народу, з якої нараз починає проростати мовний покруч — суржик. І тим успішніше це відбувається, чим ближчі одна до одної мови, у нерівній взаємодії яких (одна обороняється, друга — агресивно наступає) і витворюється цей мовний симбіоз. Зрозуміло, що наразі йдеться про те, що хоч за своїм складом російська й українська мови мають повний чи частковий збіг, як згадувалося, лише на 62 відсотки, належать вони до однієї, східнослов’янської мовної групи. Тобто це той випадок, коли одна група з іншою сумісна, а якщо додати до цього ще й загальновідомі обставини довготривалого та невідступно-жорстокого зросійщення українських теренів, то дивуватися з того, що суржик так буйно у нас розкорінився, не доводиться. То що — ми приречені на збереження суржику? Суржикізація триватиме? Ні, не триватиме — зупиниться, як тільки ми доб’ємося того, що курс державотворення буде, нарешті, у нас відрегульовано в тому напрямі, про який уже згадувалося, — у напрямі будівництва у нас національної Української держави, а сказавши інакше — нормальної держави типового європейського зразка. Типовий же європейський зразок якраз і означає: держава, яка ґрунтується на духовно-культурних засадах даної нації.
Із болем я читав у книжці А. Погрібного про “самопочування” української мови і в Шевченковому краї, де цитовано лист мого земляка А. Лугового: “У Черкасах російська мова є панівною, і фактично йде нова хвиля русифікації. Українське населення Черкас здебільшого соромиться говорити в громадських місцях українською мовою. А молодь, студентство спілкується, як правило, російською. Вивіски — для окозамилювання. Особливо насаджують зросійщення так звані бізнесові структури. У перші роки Незалежності багато приватних й інших оголошень на вулицях були українською мовою, тепер же — здебільшого російською. В україномовних церквах (їх лише три в Черкасах) людей мало, по 3-4 десятки осіб”.
“Іноді я просто вмиваюсь слізьми від безсилля і розпачу, — крик з іншого краю Черкащини, з Умані, який лине з уст слухача авторських передач письменника — Г. Шевчука, — невже оті битви за депутатський мандат та міністерські портфелі — то для того, щоб швидше завернути Україну в надуману колиску слов’янських народів, з якої ми ледве видряпались, або для того, щоб скоріше запровадити російську мову як державну? Господи, як же захистити нашу мову від зайд нахабних, від мутантів?”
А й справді: невже йдемо до того, що в нашій багатющій мові, зокрема, в серці України — Черкаському краї, краї Богдана і Тараса, незабаром залишиться кілька десятків українських слів, як-от: хліб, сало, ковбаса, горілка, картопля; решту ж замінять англіцизми? Душа болить споглядати все це: від безсилля хочеться волати на весь світ: рятуйте нашу мову!
Усі названі вище й не названі проблеми, що їх належить вирішувати у сфері освіти, за усієї своєї болючості, не можуть, одначе, не пов’язуватися з першопочатковою, визначальною: навчання — в ім’я чого? В ім’я формування яких світоглядних принципів? На якій світоглядній основі? У якому зв’язку з завданнями державотвердженням українства?
Отже, А. Г. Погрібний не оминав і мовної проблеми, що турбує освітян держави й сьогодні. Ця сфера, на думку Анатолія Григоровича, недостатньо або поверхнево перейнята українським змістом, до свідомості вчителів ще й досі не доведене велике багатство української національної педагогічної думки, у наші дні здійснено прямий відступ від затверджених 1998 року Кабінетом Міністрів України стандартів шкільної освіти, що ними до переліку базових дисциплін було віднесено й таку украй важливу в умовах України дисципліну, як українознавство. Натомість у педагогічній практиці часто-густо заявляють себе космополітичні підходи, які базуються, одначе, на основі російської мови та культури, протиставлюваних мові та культурі українській. Попри посутнє розширення мережі шкіл з українською мовою навчання, у деяких областях України усе ще триває виборювання громадянами права на українську школу, фактично зовсім відсутню у немалій кількості міст, селищ і навіть сіл Сходу та Півдня країни. Усе виразніших ознак потворності набуває і таке поширене, окозамилювальне явище наших днів, як українськомовна школа за статусом, але українозневажницька за суттю. Зрештою, грубе ігнорування вимог єдиного мовного режиму в наших навчальних закладах набуло вже майже епідемного, ніким не контрольованого характеру, що нерідко прирікає нашу мову на роль якоїсь новітньої латини — вживаної на уроці, але не обов’язкової чи й непотрібної поза ним, починаючи зі шкільного коридору. Промовистий факт: і понині сотні дитячих будинків, інтернатів та інших закладів для дітей-сиріт (“державних дітей”) функціонують поза будь-якою логікою — не державною, а російською мовою.
Зоною майже суцільного зросійщення лишається на більшій частині території України й вища школа, і це, варто підкреслити, переконливо стверджує професор А. Г. Погрібний, у той час, коли освітянське чиновництво протидіє впровадженню українознавства, загалом з року в рік скорочує курс українознавчих дисциплін, особливо в негуманітарних вищих навчальних закладах.
Із цього бачимо, що українська ситуація тим і своєрідна, що в нас поняття “мамина мова” та “родова мова” поспіль, особливо серед міського населення, не збігаються. Тому й потрібно широко пропагувати істину: рідна мова — не конче, не завжди та, якою ми найчастіше говоримо. Основа слова рідна (ясно це чуємо) — рід. Тобто рідна мова — то насамперед мова роду кожної людини, мова наших батьків, дідів, прадідів і т. д. — саме нашого роду, що йде у глибини віків. Відтак цілковитим нонсенсом є те, що немало хто, визнаючи, що його рід український, водночас вважає, буцімто його рідна мова вже не українська, а для прикладу, російська.
Який же вихід із мовної проблеми, що нині склалася в Україні? На думку письменника Анатолія Погрібного — не мовчати (що робив безперервно сам і заповідав усім нам), діяти, і це — найгарантованіший шлях до того, щоб українська людина загубленою на своїй землі не почувалась. Годі й доводити, що в наших обставинах важливим чином задля України може бути вже те, що не є найскладнішим: послідовність у спілкуванні українською мовою, фізична присутність індивіда в числі тих, котрі час від часу виходять заявляти й боронити інтереси українства в ті чи інші маніфестаційні способи, як-от і в дні наших національних свят. Відтак те, наскільки нас багато, залежить від кожного. Поклик чину мусив би озиватися в кожному, кому болить нинішній стан України та її мови. Від здатності кожного пред’являти претензії також і самому собі, від готовності до бодай елементарного чину в ім’я зміцнення позицій українства і залежить наша загальна національна сила.
