«НАШЕ» КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ: ПИСАНКА З БІОТУАЛЕТОМ

Леонід МУЖУК

Коли поляки кажуть: польське кіно чи польське телебачення, то мають на увазі те, що насправді є у Польщі. Тобто обидва види мистецтва у поляків є, звичайно ж, — національними. Cаме національна ознака кіномистецтва для них є визначальною. І саме вона, як вирішальний чинник, забезпечує польським кінотворам успіх не тільки вдома, а й на європейському і світовому ринках. Польська кіноакадемія щороку з-поміж новостворених кількох десятків національних фільмів визначає найвидатніші.
Цьогоріч і Росія назвала авторів найкращих кінотворів і вручила їм “Золотих орлів”. Того дня, що й річниця непомітної на наших телеекранах Української соборності. Майже до світанку помпезним дійством тішилися не тільки російські й українські телеглядачі, а й сусідніх країн, що залишаються в зоні російських інтересів.
Російське телебачення, старанно транслюючи церемонію, прагло масштабного узагальнення: “Золоті орли” — символи відродженого духу російської аристократії — тріумфально возносяться над пострадянським простором не тільки для уславлення кінематографічних династій держави, а й, насамперед, для возвеличення “отєчества” й утвердження “русского міра” всюди, куди він проникає.
За врученням найпрестижніших кінематографічних нагород “Оскар” світ стежить щороку як за черговим американським кінотріумфом. Бо ж відомо — американці диктують моду на кіно і в кіно.
Чому в Україні нема навіть натяку на подібні конкурси? Сказати, що для того недостатньо українських фільмів, — це нічого не сказати. За всі двадцять пострадянських років Україна не назбирає стільки назв, за якими стояли б повноцінні українські кінофільми, аби наблизитися бодай до половини того, що створюються у Польщі щорічно.
Не беру до уваги суперечливі факти. Навряд чи варто залучати до аналізу короткометражні фільми, створені за двісті-триста доларів, а то й взагалі поставлені безкоштовно, самотужки, без застосування новітніх технологій та сучасних виробничих можливостей. Як правило, за тими фільмами стоїть перспективна поросль національної кіношколи — досвідчені українські кінематографічні таланти, які не встигли виїхати в Росію чи емігрувати в Америку. З’ява в Україні їхніх талановитих, але надто “здешевлених кінопостановок” — це своєрідний саркастичний виклик байдужості нашої держави, яку вона регулярно демонструє до української культури взагалі і до українського кіно зокрема. Ці фільми, у всякому разі, не можуть сприйматися як повноцінні серійні факти професійного національного мистецтва. А поодинокі успішні постановки художніх фільмів, які викликають певний міжнародний фестивальний резонанс, як скажімо, фільм Сергія Лозниці “Щастя моє”, усуваються з нашої культурно-інформаційної сфери. Крім того, їх ніхто в Україні і не бачить.
Специфічна доля саме цього фільму, який має хай формальну, але українську кінематографічну “прописку”. Озвучений російською, його доля ускладнилася ще й тим, що правдиві художні узагальнення авторів не до вподоби впливовим московським політикам. Бо, бачте, у фільмі узагальнюється теперішнє життя “вєлікой і нєдєлімой”! Хоча твір, художньо переконливий з огляду на типову правду нинішнього існування пострадянської людини, заслуговує ґрунтовного аналізу. В рамках цієї статті випадає лиш можливість констатувати — подібні щасливі кінематографічні випадки суттєво не впливають на затяжні негативні тенденції, якими позначений теперішній вітчизняний кінопроцес.
Якби з-поміж усіх фільмів, створених у незалежній Україні, вишукувати справжні українські твори, то гостра суперечка, як важка міна, обов’язково вибухнула б серед наших кінематографістів. Бо у нас кожен по-своєму розуміє, що таке національний фільм або український фільм. До того ж, ми почасти ще й сумніваємося, що це одне й те ж.
До суперечливого, а нерідко й утаємниченого поняття — сучасне українське кіно і дотичних критеріїв його пошуку в глобальному світовому просторі ми повернемося згодом. Спочатку — про найближчих сусідів.
На престижних європейських кінофестивалях Росія регулярно здобуває нагороди. Проте головні творчі та виробничі зусилля все ж таки прагматично спрямовує на створення фільмів для телебачення. Бо саме кіно для телебачення якнайефективніше реалізує головні для нинішнього керівництва Росії ідейні засади його політики.
Російська держава забезпечила своїй кінематографії дійову економічну підтримку. Тому їх кіно легко просувається на ринку пострадянського інформаційно-культурного простору. В Україні воно панує впевнено та безперешкодно. Організована Росією системна економічно-агресивна інтервенція російського фільму на пострадянських територіях здійснюється завдяки та внаслідок реальної, а не декларованої державної політики в цій галузі.
Саме в Україні Росія досягала вражаючого комерційного, а ще більше — ідейного успіху. Московський продукт повністю поглинув наш ефірний простір і тепер щоденно працює на утвердження російських цінностей.
У кожного із нас своє ставлення до інформаційно-культурної політики північної сусідки. Але хто ґрунтовно знайомився з її Доктриною інформаційної політики, той знає, що давні кремлівські імперські тенденції, що колись впроваджувалися лише на основі московських нормативів радянської адміністративної Системи, нині вже по-науковому базуються на справжній економічній платформі. До того ж надійно осучасненій ринковою підтримкою. Як і передбачено тією доктриною, московські ідеї успішно вкорінюються там, де Москві треба. І цей процес триває здебільшого неприховано. Іноді навіть зухвало, бо відбувається завдяки особливим чинникам пострадянського інформаційного ринку і там, де панує російська мова.
Нема потреби аналізувати російську стратегічну мету. Важливіше інше: чому Росія її успішно реалізовує? І як здійснюється московська тактика? Чому той неприхований неоколоніальний процес відбувається на кількох рівнях, які взаємодоповнюють один одного?!
Насамперед, усі головні московські канали через супутниковий зв’язок постійно включені у всі кабельні телевізійні мережі України. Їх сеґмент за обсягами щоденної присутності не є пануючим у нашій культурно-інформаційній сфері. Але специфічна робота, характерна відомою позицією щодо нашої історії і перспектив розвитку української державності, створює зразковий, а головне — узаконений прецедент для свідомого чи сліпого наслідування чужих для українців ідей нашими “козачками”.
Другий рівень — споживання російського екранного продукту. Він надто потужний. Його свідомо підтримують наші вітчизняні телеканали. Наввипередки конкуруючи між собою, хто першим перекупить імпортний продукт, телекомпанії України оперативно організовують його прем’єри. Хоча він здебільшого вже відпрацьований на російських телеканалах. Цей марафон триває роками: прокручені по колу на київських телеканалах, спускаються на обласне, а там на районне коло. Сотні компаній, різних за бізнесовими можливостями, однаково ласі до дешевого російського непотребу.
Наші телегіганти, та й дрібніші, як шарманки монотонно крутять одні й ті ж фільми, серіали та скандальні циклові телепередачі. Вони настільки переобтяжені одноманітним ерзац-продуктом, що мимоволі складається враження, нібито хтось їх усіх витесав за принципом російської матрьошки.
Заради справедливості варто сказати: до американської продукції не менша запопадливість. Проте янкі значно поступаються за своїми обсягами перед росіянами. На заваді, зрозуміло, — англійська мова та, ймовірно, необхідність дублювання її українською. Щоправда, остання обставина нині вже не дуже й актуальна — нашим телеканалам давно дозволено показувати російськомовні варіанти американського ерзацу, перекупленого знову ж таки у Росії. Варто прикритися традиційним субтитруванням — набрати дрібненьким шрифтом український текст (щоб нікому не заважав дивитися) і все. До речі, статистика свідчить, що понад дев’яносто п’ять відсотків на українських екранах — чужий продукт.
То що з того, що ми дивимось, є українським? Інформаційні новини? Можливо. Але стара технологія дозованого відбору інформації з метою маніпуляції суспільною свідомістю, на жаль, в архів не здана. І це щонайменше залежить від журналістів, які змушені спотворювати правду. Досі в Україні нема усвідомленої потреби ні політичної, ні економічної, щоб під українські творчі сили та ще й на актуальну українську тему хтось захотів вкладати немалі кошти. А тим паче на організацію виробництва українського кіно, для якого потрібні неабиякі суми, аби наполегливо продукувати українське так, як поляки — своє, а росіяни — своє.
Виявляється, дешевше купити чуже, насамперед російське. Проте є підстави вважати, що затяжний окупаційний період в Україні не безконечний. Адже олігархічна Україна лише до пори до часу не усвідомлює небезпеку щодо свого існування. Вона ще не бачить межі, за якою настає остаточна втрата національного інформаційного суверенітету. А за такою межею — не тільки духовний, а й економічний крах країни та неухильне сповзання її до економічного придатка Російської імперії. І це перетворення відбуватиметься з подальшим закономірним перерозподілом національного капіталу, ясна річ, — не на користь колоніально залежних українських власників.
У п’ятивідсоткову частку продукції, яку називають національною, зараховуються всілякі телевізійні війни, організовані в Україні, та відомі варіації кількох зразків “свободи” від різних журналістів-зайд. Дрібнота організовує “війни екстрасенсів”, “сусідів”, “родичів”.
Не можу оминути одну унікальну з’яву (грубу суміш ігрового та документального видів) вітчизняного виробництва на тему, так би мовити, “місцевої війни”. Зараз такі телевізійні кентаври гарцюють по ефірній п’ятивідсотковій квоті, яку хочуть визнати власне національною. Усі творці таких “національних” постановок підписують заяви про нерозголошення таємниць. Але всі секрети засвічуються на екрані.
На “1+1” триває показ телевізійного кентавра “Сусідські війни”. Започаткувався він ігровою постановкою, підробленою під документальну правду. Хто і що там грає: чи селяни артистів, чи артисти селян? Творці не надають тому значення. Вони організовують на екрані брудну війну. Бруднішу, у повному сенсі цього слова, важко вигадати, бо точиться вона навколо, вибачте, сільського туалету. Відзняті на екрані люди сприймаються глядачем як реальні, а не “розіграні” сусіди. Автори вдалися до виняткової сценарної технології — створення жорстокого конфлікту. Все село у нього втягнуте — не вигадане, а реальне. Творці серіалу забажали, аби реальні селяни потішились віртуальним сусідським миром, який запанував з появою біотуалету…
Руслана Писанка подарувала його одній із ворогуючих сторін. Спонсор серіалу сам доставив на знімальний майданчик цю просту запоруку сільського миру. Актриса п’ять днів “мирила” сусідів. Для “очистки” штучно утворених брудних конфліктів разом із Русланою по селу, що в Обухівському районі, ходив ще один реальний ведучий. Його роль — українськомовна, Писанка ж мирила селян — російською. Усе це розігране дороге дійство, мабуть, не справило б такого гидкого враження, якби його творці бодай відмовились від затяжних екранних теревенів з приводу бродильного ефекту через вкинуті в туалет дріжджі.
Не варто рецензувати подібні “кризові” твори. Нічого істотного не додасть і критичний аналіз серійних забав, організованих поза межами моралі й здорового глузду, як скажімо, “Міняю жінку”. Страшніше інше — над українцями глумляться. З екрана усунули українську тему, нема там ні нашої історії, ні нашої культури. Нема реального уявлення: в якому суспільстві ми живемо. І яким є насправді реальне нинішнє українське життя. Не віртуальне, а наше. Хоча, чому дивуватися: на телевізійному екрані — самі гендлярі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment