«ПРО ШАНУ ТРЕБА ДУМАТИ НЕ НА ЧАС, А НА ВІКИ»

Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ,
член НCЖУ, с. Великі Гаї Тернопільської обл.

Так сказав гетьман України Іван Мазепа. Я довго шукала шлях до розуміння його істинної сутності. Інформація, що потрапляла до мене, була різноманітною. А слово “анафема” здавалося чужим та відразливим. Однак інтуїтивно відчувала, що за цією Величною Постаттю криється глибока таїна. Бог — то Вселенська Любов. Він не може ні карати, ні, тим більше, проклинати подібних до себе. А саме це — прокляття — означає слово грецького походження “анафема”. Заглянувши у “Релігієзнавчий словник” (1994 р., Інститут філософії НАН України), я зрозуміла, що насправді то були справи людських рук, а не Божих. А впровадив анафему в середині     V століття Халкідонський Вселенський собор — “від імені Бога”, так і написано у словнику…
Вистава Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка “Мазепа” розпочалася для мене не з гардеробу, як прийнято у таких випадках говорити, а… зі звичайної програмки (художник Григорій Лоїк), котру придбала біля входу в партер. Було таке відчуття, як ніби хтось насипав мені в руки жменьку жаринок. Той вогнистий (колір) аркушик паперу, гадаю, не залишив нікого байдужим. А одразу ж почав гріти душу, бо ж очі, як відомо, це дзеркало душі. Я споглядала і дивувалася: чорна заграва на небі. Ледь-ледь пробиваються сонячні промені. Але які?! Потужні, багатообіцяючі. Здавалося, ще мить і… вибухнуть Сонцем. А там, де Сонце (читай — Світло), темряві місця нема. Внизу (програмки) зображений невеличкий кінний загін. Чорна смертоносна хмара ніби втиснула вершників у землю. Першою у мене була така думка: “Господи, не знаю, хто вони, але дай їм сили втриматися, вистояти”. А визначення жанру вистави “Сповідь перед людьми і часом” одразу налаштувало на філософський лад.
Пригадався виступ відомого письменника і правозахисника Євгена Сверстюка. Коли йому вручали нагороду “Світло справедливості”, він, між іншим, зронив таку фразу: “Внутрішній лад корелює з небесним ладом”. Мудро і влучно. Краще й не скажеш. Подумалось: “Яку глибоку інформацію несе в собі саме слово “сповідь”. Себто повідати світові (Богові) про наболіле, про найпотаємніше. Адже старослов’янське відь — відати — означає знати, знати про себе те, чого не знає ніхто інший і… відкритися, зрештою, “через отой світ” самому собі, своєму вищому “я”.
Вистава “Мазепа” (автори п’єси — заслужений діяч мистецтв України Богдан Мельничук, народний артист України Олег Мосійчук за творами Богдана Лепкого) почалася не тоді, коли відкрилася сценічна завіса, ні. Кожний, хто заходив до театральної зали, ніби “спіткався” поглядом об гетьманську атрибутику (скіпетр, булава, перо з чорнилом, Біблія), яка скромно “возносилась” осторонь сцени. Прекрасний режисерський задум: показати таким способом, що влада насправді (у космічному сенсі цього слова) нікому, крім Бога, не належить. І ще — та булава була надто самотньою…
Перша зустріч гетьмана Мазепи з глядачем (народний артист України В’ячеслав Хім’як) відображена крізь призму материнської любові. Оце і є та “ниточка”, що допомагає зрозуміти, звідки в Івана Степановича така саможертовна і незгасна любов до рідної України. Цих внутрішніх діалогів-одкровень на рівні серця з рідною матір’ю (Марія Магдалина — заслужені артистки України Марія Гонта, Віра Самчук) упродовж вистави небагато. Але вони дуже значимі, бо допомагають відкрити нам Мазепу з несподіваного для нас боку: він — люблячий син. А це одна із загальнолюдських цінностей. Відомо ж, що той, хто шанує батька і матір, отримає шану від Бога. І той, хто ніколи не забуває матері, ніколи не зможе забути своєї Батьківщини, витоків свого роду.
Мазепа не соромиться сам собі зізнатися: “Дуже страшно, мамо!” Оця безпосередність духу пробуджує в гетьманові велику “дитинність”. У цьому розумінні дитинність — це чистота і прозорість думок у сприйнятті довколишнього світу. Тільки людина з великим і люблячим серцем спроможна бути такою. Пам’ятаєте Христове: “Будьте дітьми і наслідуєте Царство Боже”. Боже Царство може бути всередині кожного з нас тільки тоді, коли наш внутрішній лад перебуватиме в гармонії з небесним. Іван Степанович Мазепа, честь і слава йому, мріє й прагне (незважаючи на царську самодержавну владу) навести такий лад на своїй рідній землі.
Кожний сценічний сюжет опоетизований, романтично піднесений і… несподівано возвеличений. У всьому вбачається легкокрилий і непередбачений політ душі режисера-постановника, головного режисера театру Олега Мосійчука. Неперевершений діалог Мазепи з Мотрею на тлі різдвяної коляди! Хлопці, дівчата, піснеспіви, лапатий сніг, “що сипле навмання”, сором’язливий сміх, дотепні жарти. Одним словом, у всьому — Україна, її символічний образ. Але він присутній не нав’язливо, не вульгарно, а вишукано, делікатно, мудро і, якщо хочете, щемно. І це, незважаючи на криваві події, що розгортаються довкруж. Як символічно звучать зі сцени слова одного з героїв: “Христе рожденний, спаси всіх нас!”
До речі, про символи. Їх у виставі багато, і всі вони органічно доповнюють один одного. Мерехтливе полум’я свічок налаштовує глядача на співчуття до головних героїв, на прагнення до власного очищення через духовний зміст вогню. А що вже дзвони! Час від часу вухо вловлює їх срібні звуки. Вони щоразу інші. То рвучкі, як буря, то ледь-ледь чутні, а то й… німі. І тоді немов із-під землі з’являється Блазень (народний артист України Володимир Ячмінський). У його правиці — височезна жердина колядника, на верхівці якої — пучок дрібненьких дзвоників, переплетених різнобарвними стрічками. Блазень-дзвін проходить крізь дійство на сцені, ніби крізь стіну Часу, що мимоволі виринає між минулим та теперішнім, і… відбувається процес очищення на рівні енергетичних вібрацій. Хіба що черствий душею не зрозуміє й не відчує цього невидимого колосального процесу. Коли мовчить великий Дзвін, тоді не мовчать маленькі. Вони очищають і одночасно немов будять приспані душі до рішучого поступу… аж у сьогочассі! Їхній дзвін чути нам, сучасникам. І він, повірте, особливий: спонукає до глибинного та розважливого розвою думки й наміру в осягненні свого призначення на землі. А саме: попри всі негаразди, залишатися Людиною з великої літери.
Окремі фрази закарбувалися в пам’яті. Не можу не поділитися цими словесними перлами з читачами: “Як мало хто залишився вірним мені”, “Діти рівно такі, якими їх виховали батьки”, “У кожного чоловіка своя совість, а в декого її нема”, “Воскресення чекаєм цілий вік, і нема нам спасення”, “Наше щастя, як сонце взимку: зблиснуло і сховалось”.
Хтось нарікає, хтось, не занурившись в історичний пласт тогочасся й не розставивши хоча б для себе акценти, засуджує Мазепу (згідно з поширюваними чутками минулих владних структур)… А Іван Степанович тільки однією фразою посилає відповідь у всі три часових виміри одночасно (минулим, теперішнім і майбутнім поколінням), просто й дохідливо: “Іноді закрадається думка: покласти булаву і сказати: беріть хлопці, хто відважиться…” А й справді, спробуйте. Чи є серед нас такі, хто б на це зголосився? То ж бо воно і є. Щоб керувати країною, треба її любити, а щоб любити її — треба народитися в любові. Це космічна субстанція, яку не кожному дано осягнути на рівні не розуму, а саме — серця. Бог всемилостивий, бо час від часу (хоч раз на вік) але таки дає нам шанс і посилає на землю такі світлі особистості. От тільки люд наш, зазвичай, товче воду в ступі, замість того, щоб підтримати обранця і не піддатися спокусі при істинному виборі. Бо відділити зерно від полови також треба вміти. Блазень зі сцени насправді веде діалог не з Мазепою, а з кожним із нас. Його фрази легко “приміряти” до себе й одразу ж можна почути філософську відповідь, але яку! “На світі вічного нічого немає, і щастя вічного немає. Бо якби було, то збуденіло б”. Або ось це: “Бог сотворив світ, а творять його люди”…
Під час перегляду відбувається глибоке “занурення” у давні історичні пласти-події, після чого починаєш відчувати себе духовно багатшим і, якщо хочете, мудрішим. Бо десь на інтуїтивному рівні бачиш себе причетним до всього, що було колись, що є зараз і що буде в майбутньому. Ідентифікуєш себе українцем, не відокремлюєшся від нації, як це роблять сьогодні багато наших сучасників, особливо серед молодих.
Ось весілля Мотрі (актриси Алла Кулішевська, Світлана Прокопова) з Іваном (актор Євген Лацік)… А ось Іван Степанович, який прагне бути нейтральним спостерігачем усупереч велінню серця. І все це — заради щасливого майбуття інших. Тобто нас із вами. Це весілля — як три жалі, як три печалі. Здається, режисер зумів поєднати непоєднуване: трисюжетність проступає як одне єдине ціле. Звісно, завдяки злагодженій та відшліфованій грі плеяди талановитих тернопільських акторів, таких як Юрій Черненко, Наталя Олексів, Микола Блаженко, Андрій Малінович та багатьох інших, вистава одразу вирізняється з репертуару, бо за глибиною та філософічністю своєю нагадує… обрамлений діамант із багатьма гранями. Як мудро зробив Олег Мосійчук, використавши сучасне музичне оформлення! Завдяки цьому утворюється невидимий місточок між минулим і теперішнім часом. Тому сучасний глядач легко “вписується” в інший просторовий вимір і легко всотує в себе на клітинному рівні все, що відбувається на сцені. Без зайвого напруження. Це відчутно просто фізично!
І насамкінець про Кобзаря (заслужений артист України Дмитро Губ’як). Свідомо пишу з великої літери. Бо це — не просто символ України, а її Душа, її Голос. І він незнищенний, він вічний як сама Вічність. У виставі він “з’являється” дуже вчасно. Тоді, коли ситуація, здається, остаточно безвихідна. Його вдало доповнюють Білий і Чорний ангели (актриси Олена Складан і Юлія Яблонська). Їхня присутність не випадкова, бо нагадують нам про дуальність світу, а ще — про життя і смерть. Про ці вічні космічні категорії, які, незважаючи на контрастність, завжди крокують поруч і насправді невід’ємні одне від одного.
“Щоб державу будувати, треба в собі анархію переломити”, — звертається до майбутніх нащадків, себто до нас із вами Іван Степанович Мазепа. І продовжує: “Про шану треба думати не на час, а на віки”.
Фінальна сцена. Німий дзвін. Він розгойдується і б’є на сполох. Німий, бо ми німі. Але після “Мазепи” Олега Мосійчука, поставленого у Тернопільському театрі ім. Т. Шевченка, не тільки люди, а й каміння заговорить.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment