НаШІ ВоЛОНТЕРИ ПоЧУВАЮтЬСЯ ЩАСЛИВИМИ

“Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя”, — говорив Василь Симоненко. Саме за таким принципом побудована Всеукраїнська благодійна організація “Турбота про літніх в Україні”: допомагаючи іншим, водночас зцілюєш свою душу. Добро примножує добро, немає часу нарікати на долю — життя продовжується!
Волонтери організації, систематично й наполегливо, допомагаючи літнім людям жити повноцінно, закликають: “Додамо років до життя, життя — до років”. Що ж такого унікального в цій благодійній організації? Про це розповідає директор “Турботи про літніх в Україні” Галина ПОЛЯКОВА.

Організація започаткована 2000 року за ініціативи ВООЗ, а також за моральної, методичної і практичної підтримки благодійної організації Age Concern England (Великобританія) і благодійного фонду Community Fund (Великобританія).
”Турбота про літніх в Україні” нараховує 2 тисячі волонтерів і має відділення у Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Хмельницькому, Житомирі, Миколаєві, Черкасах, Чернігові й Глухові. Мета організації — залучити літніх людей до активної життєвої позиції, навчити допомагати своїм одноліткам.
Волонтери надають юридичну, медичну, психологічну підтримку людям літнього віку, доглядають хворих пенсіонерів вдома, створюють бібліотеки, пункти обміну речей, групи здоров’я, проводять творчі зустрічі з митцями і науковцями, займаються творчістю тощо.
— Галино Олександрівно, розкажіть, що лежить в основі організації і чи допомагає вам держава?
— На превеликий жаль, “Турбота про літніх” за всі роки існування від України не отримала жодної копійки, наша держава нас не підтримує і нами не цікавиться.
Хоча ми дуже багато допомагаємо людям, у нас гарні результати. Наша організація побудована за англійською моделлю, бо на час її створення в Україні про волонтерство ніхто нічого не говорив. До речі, волонтерство у Великобританії і Франції становить аж 5,8 % валового продукту.
Волонтерство — дуже вигідна для нас справа, бо всі наші волонтери — літні люди. Наша цільова група — літні люди, а оскільки вони є волонтерами, то від цього вдвічі виграють: по-перше, вони активні й потрібні, на них чекають і їх люблять, по-друге, за свій вік накопичують велику кількість знань, умінь, і коли цей величезний скарб нікому не потрібний, то це — подвійна біда. Отож у наших волонтерів є можливість поділитися своїми знаннями і вміннями, і тоді той скарб не пропадає, а працює.
Ми звикли постійно кудись бігти, а на пенсії нікуди не треба йти ні завтра, ні післязавтра, ні через рік. Діти виросли, онуки — дорослі. Де себе подіти? Нащо жити? А наші волонтери, коли вони кимось опікуються, відчувають себе щасливими.
— Говорять, що волонтери здебільшого молоді.
— Ми не працюємо з молоддю. За всіма опитуваннями, середній вік волонтера — за 45 років. Не тому, що молодь погана, а тому, що вона вчиться, закохується, одружується, народжує дітей: їм на це не вистачає часу. До того ж молодь щодня не може допомагати, а волонтерство потребує систематичності.
До волонтерства треба дорости: у дорослішому віці людина свідома, більш досвідчена, вміє керувати своїм часом, знає, що віддати і як віддати.
Наші волонтери працюють дуже добре, бо мають час і можливість. У нас майже третина літніх людей, які нічим не зайняті. Щоб гарно організувати волонтерство, пояснити принципи роботи, треба невеликі гроші й підтримка держави.
— Які особливості волонтерської системи у Великобританії?
— Коли я була на стажуванні у лондонській школі економічних і політичних наук, то потрапила до денного центру для літніх людей. Він був розрахований на 300 осіб. Працював, як годинник. Мав курси мов, малювання, театр, дискусійний клуб тощо.
Коли я дізналася, що в них тільки 6 осіб персоналу, була вражена. “Як ви їх утримуєте?”, — запитала. “У нас сто волонтерів”. Мене охопила заздрість, чому за кордоном це можливо, а в нас ні?
Мені також розповіли, що люди, які їздять на автомобілях на роботу, дізнавшись про центр, пропонують підвозити туди стареньких зранку й увечері. Подивіться, сьогодні у столиці на роботу в машині їдуть один-двоє, а якби було розуміння, поінформованість громадськості, то можна було б літніх людей підвозити до центрів, у поліклініки тощо. Та й заторів автомобільних, може, стало б менше.
— Чи забезпечені в Україні права літніх людей?
— Ні. Тому ми активно проводимо адвокатську роботу: коли людина не може самостійно захистити свої права, бо соромиться, нерішуча, зневірена чи фізично не може піти відстояти свої інтереси, тоді наш волонтер іде або з нею або замість неї вирішувати питання. Часто літні люди не знають своїх прав, тому ми підготували для них відповідні брошури.
Лише в Австралії є міністерство у справах літніх людей. Міністр — дуже енергійна людина. За освітою — поліцейський. Я щиро здивувалася — чому? А він говорить: “Старість — не хвороба”. У Австралії директорами будинків для літніх людей переважно є колишні поліцейські. У нас — лікарі. А старість — це насамперед дискримінація, тому літню людину треба захистити.
У нас є Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту. Коли ми зверталися до нього по фінансову допомогу, нам відмовили: “У вас же літні люди”. Це дискримінація, адже люди похилого віку також сім’я.
— Мабуть, за кордоном принципово інше ставлення до проблем літнього віку…
— Похилий вік — вік втрат: молодість, здоров’я, краса, друзі, можливості, колишні інтереси. Це треба приймати так, як воно є, хіба що треба до цього ставитися по-філософському, вміти це приймати.
Проблеми літніх людей однакові у кожній країні. Лише ставлення до них  там гуманніше й цивілізованіше. У Англії, наприклад, є волонтери, які працюють із в’язнями похилого віку. У нас цього немає.
— Вважається, що жінкам легше знайти себе на пенсії — готувати, доглядати онуків… А чоловікам важче, бо звикли себе реалізовувати на роботі.
— Я не можу сказати, що жінка, яка доглядає за онуками, мріяла про це все життя. Чи це одне, чого б їй хотілося? Онуки швидко дорослішають і невдовзі не потребують такої пильної уваги.
Раніше я викладала англійську мову в медичному інституті. Дуже часто до нас звертався з проханням щось перекласти всесвітньо відомий хірург. Ми часто телефонували один одному, він був значно старший за мене. І якось, коли він уже вийшов на пенсію, розповів, що став вдома “тибіком”, адже йому тільки й говорять: “ти б пішов”, “ти б зробив”.
— Одним із найболючіших моментів старості є депресії…
— Україна займає перше місце в Європі за депресією серед жінок похилого віку. Жінки живуть довше ніж чоловіки, тому в середньому майже 20 років самотні. А оскільки жінок взагалі більше, то в нас переважна кількість населення за 60 років — жіноча.
Вони страждають від самотності. Я була здивована, коли провела дослідження і виявила, що на сайтах Інтернет-знайомств найбільше жінок із Росії і України. Це ті жінки, що мають гроші на комп’ютер, знають англійську мову. З Швейцарії, Франції, наприклад, таких оголошень про знайомства дуже мало. Проблема самотності — жахлива річ.
— Галино Олександрівно, порівняйте європейські заклади для літніх людей із нашими. Які відмінності?
— На Заході, коли людина досягає літнього віку, вона все одно живе окремо. І коли стає старенькою, то йде до будинку для літніх людей, а не до родини. Це нормально, в будинках гарно живуть. Моєму батьку буде 78 років, він увесь день сидить вдома. Якби в нас був гарний будинок для літніх людей, то він би туди переїхав.
У нас будинки для літніх знаходяться за містом, тому старенькі не мають куди вийти увечері, не можуть побути серед людей. У Європі — в містах. А ще наші будинки для літніх мають дуже великий персонал, затратні, а за кордоном їх обслуговує дуже маленький штат. Там спеціалісти не працюють на повну ставку, їх викликають, на відміну від наших, немає електрика, сантехніка тощо.
— Ви говорили, що видаєте різні брошури для літніх. А чи не видавали газету?
— Ми видавали єдиний журнал в Україні для літніх людей “Час жити”, у якому розповідали про економічні, соціальні проблеми літніх, навчали відстоювати свої права, налагоджувати стосунки у родині, займатися творчістю тощо. Шкода, але через відсутність коштів журнал перестав виходити.

Звернутися до організації “Турбота про літніх” можна за телефоном: (380) 44 559-38-63, 229-54-61. Адреса: 02100, Україна, Київ, вул. Бажова, 2, 23. Е-mail: galalpol@mail.ru.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment