РОКСОЛАНА ЗОРІВЧАК: «НАЙСВЯТІШЕ — ВІДЧУТТЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ»

zorivchak_rpДоктор філологічних наук, професор Роксолана Петрівна Зорівчак — завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка, створеної на факультеті іноземних мов 1998 року. Ідеться про потребу в перекладацьких кадрах високої кваліфікації, яких чекають торгові представництва України, її дипломатичні місії, консульства, посольства, міжнародні й регіональні організації (ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи)…
Усі члени кафедри працюють над дослідженням окремих проблем перекладознавства й контрастивної лінгвістики, що вписуються в комплексну міжкафедральну наукову тему “Удосконалення методики викладання перекладознавчих дисциплін як фахових на відділі англо-українського перекладу”. Діяльність кафедри перекладознавства та контрастивної лінгвістики — гідний внесок у 350-літню історію Львівського національного університету імені Івана Франка.
Професор Р. П. Зорівчак розробляє концепцію вишколу перекладачів (усно та письмово); досліджує історію українсько-англійських літературних зв’язків, вивчає загальнотеоретичні та лінгвостилістичні проблеми художнього перекладу, своєрідність сприймання англомовними читачами українського художнього слова (зокрема творчості Т. Шевченка, І. Франка, Марка Вовчка, Лесі Українки, О. Кобилянської, українського й казкового епосу) та українськими читачами англомовної літератури (творів Дж. Г. Байрона, Г. Лонгфелло, Джека Лондона). Роксолана Петрівна — автор понад 900 наукових праць, учасник численних міжнародних форумів.

“Я проти вульгаризацІЇ мови”
— Скажіть, будь ласка, пані Роксолано, чи довго треба вчитись, щоб уміти “фахово оцінити відповідні мовні факти” (Левко Полюга)?
— Гадаю, дуже довго, навіть — безкінечно. Усі мовні факти оцінити ніхто не може, а певні — так, але треба довго вивчати, щоб і розумом, і серцем їх збагнути.
— Кажуть: “Чужу мову можна опанувати за короткий час, а рідну треба вивчати все життя”. Ви погоджуєтеся з такою думкою?
— Чужу мову вивчати не складно. Я не люблю термін “чужа мова”, — чужих мов не буває. Краще сказати: мова іншої землі, тобто іноземна мова. Все життя можна поглиблювати свої знання іноземної мови. Бо поняття “знати мову” — дивовижно широке поняття. Коли маєш справу з перекладознавчим аналізом, дуже часто розумієш, скільки у твоїй рідній мові різних запитань. Якось Віра Річ (видатна британська перекладачка української та білоруської літератур) зателефонувала мені з Лондона — я мала пояснити їй, що означає вислів “безверхий козак” у вірші Тараса Шевченка. Я запитувала багатьох шевченкознавців, мовознавців — їхні відповіді були різними. От, наприклад, як пояснити іноземцеві Шевченкове — “серце мліє”? Чи воно (серце) схвильоване, чи воно перелякане — це досить складно.
— Вас мама прилучила до Слова?
— Мабуть, так. Мама прищепила мені зацікавлення мовою. Але мовою цікавилися всі у нашій родині. Батько загинув, коли мені йшов п’ятий рік. Я потім читала його статті з проблем історії, — він був великий словолюб. З генами, мабуть, це мені передалося.
— Хто нині в Україні — ті “злії люде”, на Вашу думку, що присплять Україну і “в огні її, окраденую, збудять”?
— Найбільше злих людей серед тих, що прикидаються патріотами. Бо з явним противником усе зрозуміло. А надзвичайно важко з тими, хто видає себе за патріота. Часом дехто з них “відкроює” то Крим, то Донбас. І все прикривається патріотичними фразами. Не люблю ідеї П’ємонту. Адже Т. Шевченко,   В. Стус, І. Дзюба, В. Симоненко — з інших регіонів. У мене це відчуття виховували з дитинства: найсвятіше — відчуття соборності України… Згадую 1945-й. Ми, діти, знаємо про нічні вивози, арешти. І водночас нам цікаво в школі. І от з’являється вчитель — Степан Маркович Польовий, із міста Тетерів. І швидко завойовує симпатії всієї школи.
— Чим?
— Мав особливе почуття учительства. Умів зацікавити учнів. Інші вчителі, цитуючи, переходили на російську. Степан Маркович цього не робив. За ним “пропадала” ціла жіноча 36-та школа. Учні дивовижно прив’язалися до вчителя. Він пояснював: той народ, що над Дніпром — не чужинці. Я усвідомила це ще в школі. Учитель за це поплатився, бо дозволяв собі навіть говорити на уроках про те, що “в Україні небо голубе і жовті жита”. Пройшов в’язницю, звідти повернувся з підірваним здоров’ям. Але виховав великий загін українських патріотів, позбавлених, так би мовити, галицького сепаратизму. Прищепив нам любов до чорнозему, цитуючи рядки з “Інтермеццо” Коцюбинського. Пізніше я в Артемівську (під Донецьком) вдихала цей запах чорнозему, згадуючи слова незабутнього вчителя. І взагалі, тоді вчителі були дивовижно віддані школі.
— Ви цитуєте Олеся Гончара з “Прапороносців” про роль матері у сім’ї. А ось Віра Агеєва у своєму новому дослідженні “Апологія модерну: обрис ХХ віку” констатує: “Мовний бунт сприймався молодим поколінням як складова культурного антитрадиціоналізму. Натомість найавторитетніший український радянський класик Олесь Гончар не вибирав слів для таврування нахабних “безбатченків”: “Похабщина, що поганить літературу, нахабство войовничих графоманів, засміченість літературної мови вульгаризмами, матерщиною й блатняцьким жаргоном — все це, чим так охоче добувають собі визнання молоді дегенерати”. І далі — як підсумок: “Зауважу, що саме Гончарів солодкаво-пасеїстичний стиль відчутно впливав на формування самого поняття літературної мови”. Тобто, Олесь Гончар, стверджує науковець, винен не тільки в тому, що критикує новітніх письменників, а передусім у тому, що саме стиль його творів, його мови був не таким, як слід, а “солодкаво-пасеїстичним”. То що — Олесь Гончар хіба не мав рації у своїй критиці?
— Мав абсолютну рацію. Те, що ми тепер зустрічаємо в літературі — щось страшне, мова бридка. А той стиль, який свого часу був характерний для творів О. Гончара, я б назвала неоромантичним. Нині багато хто з письменників не відчуває стилістичної різниці. Це знущання над мовою. І ті люди ще називають себе письменниками! Я не проти стилістичного новаторства — я проти вульгаризації мови. Чому президент посилає “меседж” (а не послання), має “спіч” (а не промову)?
— А як Вам вірш С. Жадана під назвою “Продажні поети шістдесятих”? Мовляв, “поезія пишеться горлом, але це горло безнадійно застуджене”.
— Це ганебна фраза людини, яка не знає історії, не стоїть на високому рівні інтелігентності. Так, шістдесятники часто вдавалися до езопової мови, інколи мусили лицемірити. Але сказати, що в них “застуджене горло”!? Та тільки за один вірш “Коли помер кривавий Торквемада” Дмитро Павличко мав би увійти в історію як сміливець. Пан Жадан не уявляє собі, що означає фраза — “Люди зі страху”. Люди тоді багато читали… Це було свято, коли хтось із поетів, наприклад, В. Симоненко, писав гострого, викривального вірша. А на сучасній поезії навряд чи можна когось виховати. Хіба можна слухати професора Григорія Грабовича, який стверджував, що в школі не треба вивчати літературу, поки не буде написана справжня її історія. Адже література — це єдине, що найбільше виховує людину в школі. Або дехто вживає термін “колоніальна література”. З такою фразою я не можу погодитися. Так, була різна література, але була й така, котра виховувала людину, і називати її “колоніальною” — дико.

“СвІй громадЯнський
обов’Язок Я виконую”
— У “Дванадцяти обручах” Юрія Андруховича Богдан-Ігор Антонич постав як волоцюга, шукач еротичних пригод, самогубець. Ви сприймаєте такого Антонича?
— Це мене обурило. Коли завдяки Ігореві та Ірині Калинцям, Богданові Гориню я почула про Антонича, коли прочитала його поезії у “Жовтні”, то була захоплена образністю віршів. І раптом з’являється такий бридкий твір!
— Соломія Павличко стверджувала, що творців нового роману в українській прозі було троє: Хвильовий, Підмогильний і Домонтович. А Ви як вважаєте?
— Я дуже шаную Соломію Павличко. Вона сказала і зробила багато. Не з усім я погоджуюся. Але не можу сказати з цього приводу нічого, бо не вважаю себе великим фахівцем з прози.
— Як би Ви відреагували на таку тезу Тараса Прохаська: “Я вже давно вирішив сам для себе і можу це повторити кожному, — що роздумувати про Божий задум і різні Божі вчинки цілковито безперспективно. Бо розмірковувати інструментові про майстра безглуздо… Я не розумію все те, що відбувається. І не прошу розуміння”. А Ви розумієте, що відбувається?
— Кожен із нас хоч і інструмент, але особистість. Замислююся над тим, що я можу доброго зробити. А вже воля Божа — поза моєю компетенцією.
— Чи здатні Ви пізнавати саму себе?
— Нині не дуже багато часу, щоб думати над собою. Бо стільки проблем, скажімо, на кафедрі з паперами, наукові проблеми. Рідко зосереджуєшся на своєму завданні. Колись на кафедрі були чотири ставки, нині — понад тридцять. Дуже допомогло те, що на наше прохання керівництво університету присвоїло кафедрі ім’я Григорія Кочура. Викладачі, окрім мене, всі молоді. Намагаємося вчитись і в студентів. Намагаємось їх виховувати ідеалістами.
— І вдається?
— До деякої міри — так. От, скажімо, був вечір, присвячений Вірі Річ. Студенти пройнялися змістом її поезії, гарно декламували. Спочатку на кафедрі не було фахівців із перекладознавства, крім мене. Тепер маємо їх багато. Гадаю, що свій  громадянський обов’язок я виконую.
— Чи підпорядковують індивідуальність загалові такі рядки Ліни Костенко: “коли в людини є народ, тоді вона уже людина”, — на чому наполягає Віра Агеєва?
— Може, хтось так і думає. Я ж підпорядковуюсь інтересам загалу. Бо нація тільки так цементується. Це необхідно. Моя індивідуальність від цього не зникає. Ми живемо в суспільстві й маємо думати про нього. А взагалі найвищий вияв патріотизму — професіоналізм. Ось до прикладу. Мене змалку називали Роксоляною, ім’я мені дав батько, який кохався в історії. Академік Білодід мені навіть якось закинув, що я не дотримуюся (у своєму імені, звісно) правопису. А я сказала, що роблю це в пам’ять про батька. А коли була в Урбана-Шампейн (штат Іллінойс, США) на конгресі, то окремі представники діаспори запитували мене, чи зміню я ім’я на Роксолану, оскільки я намагалася переконати їх у тому, що правопис у нас має бути один, без орієнтації на діаспорний варіант. Оскільки йдеться про соборність України. І я пообіцяла їм: відтепер я — Роксолана, а не Роксоляна. Важливо, щоб не було в української нації непотрібних розмежувань.
— “Старість не може казати неправду, — читаємо у Юрія Яновського (“Майстер корабля”). — Нащо вона їй здалася?.. Вже видно край дороги й неминучість. Проживши життя, можна мати мужність нарешті подивитися всім у вічі”. Справедлива думка? Що каже Ваш життєвий досвід?
— Цілком раціональна фраза. Краще б її в молодості говорити. Ще більша відповідальність приходить з віком.
— Максим Стріха вважає, що Україна може вижити в нинішніх умовах завдяки національній науці й вищій освіті. Чи має він рацію?
— Я дуже ціную Максима Стріху. Звісно, він має рацію. Але якби вищій освіті дали більше волі.
— Що може витягнути Україну з багна? Проповідь громадянського суспільства чи, на думку Ярослава Дашкевича, “тільки націоналізм”?
— Це — взірець надзвичайно розумної, стійкої людини. Але ми у слово “націоналізм” вкладаємо різні поняття. Якщо це почуття обов’язку перед своїм народом, — то я згодна. Щоправда, ми повинні собі сказати: Україна вже не буде ніколи такою, якою її мріяли побачити борці за її незалежність в 30—40-х роках.
— Ірина Жиленко пише: “Тайна народження, тайна людського життя, тайна смерті. І за смертю — теж тайна. І тільки — тайна”. Що для Вас найбільша тайна?
— Все, що вона сказала. А взагалі, треба жити, поки живеш. Тайн багато.
— Ви щаслива людина?
— Кожна людина, яка живе і любить свою працю і родину, повинна почуватися щасливою.
— Ви майже півтора року працювали в Інституті славістики Лондонського університету. Чи є різниця між їхніми і нашими ВНЗ? Чи легко увійшли в колектив?
— Дуже легко ввійшла. Щоправда, до деяких звичаїв капіталістичного світу було тяжко звикнути. Я думала, що там усі люди знають дуже багато. Виявилося, що мене таки багато чого навчили в університеті. Ми були за “залізною завісою”, але працювали. У них просто гарні умови: малі навантаження і великі зарплати. Були там і нащадки російських аристократичних родин, яких революція вихлюпнула за межі Росії. Ставилися до мене з деякою погордою. Та й справді: що за українці? Хіба є така мова — українська? Це у них у крові.
— Пишете у своїй книжці “Боліти болем словом слова нашого” — “Сердечна подяка моєму мужеві — Василеві Олексовичу Зорівчаку, чия постійна самовіддана допомога важить так багато в моєму науковому житті”. Гарно сказано. А в не — науковому?
— У тому відношенні я дуже щаслива. Він абсолютно відданий сім’ї. Брав на себе дуже багато обов’язків, мені дуже поталанило.

Замість післямови. “До англійської, американської і канадської літератури ім’я Тараса Шевченка входить значною мірою одночасно. У популяризації літературної та мистецької спадщини Т. Шевченка серед англійських читачів беруть участь різні за своїм світоглядом, знанням і талантом письменники, публіцисти, громадські діячі й, на жаль, досить рідко професійні перекладачі, що й накладає свій відбиток на якість перекладених творів та на сприймання творчості поета… Поступово Шевченкова творчість входить як естетична цінність в англомовні літератури. Поет давно був знаний у колах українських іммігрантів як поет-патріот, символ болючо-коханої, але навіки втраченої Вітчизни, в академічних — як об’єкт наукового дослідження. Тепер ширші читацькі кола англомовного світу призвичаюються сприймати творчість Тараса Шевченка як художнє втілення історичної пам’яті українського народу, як одну з найяскравіших сторінок у світовій літературі нарівні з творчістю Дж. Г.Байрона, О.С. Пушкіна, В. Вітмена та ін.” (Роксолана Зорівчак. Сприйняття особистості та творчості Тараса Шевченка у Великій Британії // Всесвіт. — 2011. — Ч. 3-4. С.211-212).

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment