ЦУНАМІ «РУССКОГО МИРА»

Пам’ять людська асоціативна. При слові “Чорнобиль” у старшого покоління в уяві зринає 26 квітня 1986 року: фальшиві й скупі повідомлення про вибух на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції; лихоманкова мобілізація на ліквідацію аварії людей і техніки; злочинний першотравневий парад під радіоактивним пилом на Хрещатику. І брехня, брехня і лицемірство високих тодішніх компартійних керівників України і їх покровителів із Москви.

Микола ЦИМБАЛЮК

У молодого покоління “Чорнобиль” нині асоціюється з міжнародною конференцією, де Україні світова спільнота виділила нарешті півмільярда доларів на будівництво нового саркофагу над ЧАЕС; кількома повільно-“глибокодумними” розтиражованими промовами гаранта під час святкування (!?) 25-річчя трагедії. І удавано-побожним молебнем у пам’ять загиблих і ще живих ліквідаторів московського речника “русскаго міра” Кіріла в Іллінській церкві в Чорнобилі.
У письменників Ліни Костенко, так само як і в Юрія Щербака, культуролога, професора Римського університету “Ла Сап’єнца” Оксани Пахльовської, доктора історичних наук Юрія Шаповала, італійки Франчески Ломастро свої, гуманітарні паралелі страшного лиха. Вони викарбували їх у щойно виданій книзі італійською мовою “Зоря на ім’я Полин: пам’ятаючи Чорнобиль”, що побачила світ у римському видавництві “Віелла”. І видана вона на кошти італійців.
До збірника увійшли матеріали конференції, що відбулась у місті Віченца (Італія) в Інституті студій суспільної та релігійної історії. Цей захід інтелектуалів “дав поштовх до осмислення проблем Чорнобиля з гуманітарної точки зору”. Тут вміщені переклади поезій та сценарію “Чорнобиль. Тризна” Ліни Костенко. Ілюстрована малюнками дітей, що були очевидцями страшної катастрофи. До книжки додається аудіозапис — диск, що унаочнює роботу конференції. Доречними стали виставки полотен Анатолія Гайдамаки та Ігоря Костіна, відзняті італійськими режисерами.
“Ця книжка — своєрідне вікно для Італії у тему Чорнобиля, у сприйняття України не тільки як частини європейської цивілізації, а й як частини загальноєвропейського болю, європейської розгубленості, європейського страху і віри в те, що гуртом можна подолати цю біду”, — зазначила Оксана Пахльовська.
Українська презентація видання — не перша. Вже три раніше відбулися в Італії. Усі пройшли з великим зацікавленням з боку тамтешньої громадськості. А незабаром буде й у Римі.
Розмова про “Зорю на ім’я Полин…” стала аналізом наслідків і причин, що призвели до українського лиха. Ліна Костенко на зустрічі розповіла більше того, що змогла висловити в книзі. Пригадала зокрема й те, що бачила під час численних експедицій “екстремального народознавства” у Зону.
У пам’яті спливла та сама поліська церква. Стара-стара, дерев’яна, з потемнілим іконостасом і скорботними ликами святих. Щоразу, приїжджаючи туди, відвідувала її. А поруч парафіяни — старенькі бабусі з поораними зморшками обличчями й натрудженими руками. Це було ще донедавна. Тепер усе змінилося. Поменшало знайомих облич. Якось заїхавши туди, побачила відремонтовану, що лисніла новою фарбою ту саму церковицю. Навіть маківка, і та виблискувала бляхою новою. Де широко колись були відкриті двері звели високу паперть — тепер не так-то легко зійти туди стареньким. Та й усередині щось змінилось: поближче до престолу штовхаються тепер кремезні “пацани” з характерною стрижкою і короткими бугристо-складчастими шиями.
Колись тут правив батюшка, не набагато молодший за Божий храм. За дев’яносто десь йому було. Частенько, молебень відслуживши, він одягав піджак з іконостасом бойових медалей, орденів та йшов відспівувати усопших. Тепер там інший. А довкруж церкви тісняться все “мерси” та “бентлі” — так просто не пройти.
Щоразу, переїждаючи Ладижичі за Прип’яттю, спостерігала стару бабуню на клаптику землі. Одна-однісінька, а навколо мертве село. Запитала: вам хтось допомагає? “Японці, — каже, — оце приїхали й привезли сяку-таку гуманітарну допомогу”. “Гуманітарку” поселенцям везуть і німці, й французи, італійці. Пригадала один випадок, коли вона супроводжувала дві великі машини, вщерть завантажені такою допомогою з-за кордону — Англії. Безперешкодно перетнули усю Європу, десяток кордонів. На КПП, здається у Зеленому Мисі, їх зупинили. Наші. Нізащо далі не пропускають. Почали вимагати якісь додаткові документи, митну оплату. Довго морочили голови іноземним добродійникам. Перевіряли (не так як законність очманіло-дивовижного збагачення наших олігархів!). Насамкінець, кільком жінкам: українці з Великобританії, київській тележурналістці, Ліні Василівні, а також інженерові й фотографу довелось самотужки вантажити пакунки. А гицелі собі стояли…
Зникають села, відходять потойбіч люди. Села там мертві, а цвинтарі — живі. З покинутих, зарослих вище голови бур’янами, з потьмянілих світлин на хрестах дивиться Україна. На проводи вона оживає, прибирається. “Таку красиву рідну мову тільки там почуєш, — скрушно хитала головою пані Ліна. — У Києві такої й близько вже нема”. Люди, втративши малу батьківщину, згадали якого вони роду-кореня.
Але не всім випадає доля лежати у прабатьківській землі. Двадцять сім ліквідаторів лежать у чужій, залиті бетоном на Мітінському кладовищі. Раз у рік старенькі їх батьки, долаючи важку і довгу дорогу, власним коштом добираються до них. Москва і тут злукавила перед світом: он, мовляв, яка слава покоїться в нас, рятівники людства! А кілька сот рублів на проїзд їх рідних у них нема. Та хіба тільки в них? А наші кращі?
Ні, не гідна влада свого народу! “Дискретне щеплення сволочизму”, — назвала Ліна Костенко те, що нині відбувається в Україні. І недалеко — у сусідів. З латинської “дискретне” означає перервне, що протиставляється безперервному, стрибкоподібне. Це може бути наслідком атомарного вибуху для людства (але дух людський його може здолати). Значно страшніший для нас духовний Чорнобиль, що несе для України, для світу цунамі імперсько-шовіністичної політики “русского мира”, породжуючи духовно-видозмінених потвор “нового порядка”.
Як нагад, як застереження є книга “Зоря на ім’я Полин…” європейцям. Чорнобиль — не “Фукусіма-1”. За чверть століття ні українці, ні світ не почули вибачення за скоєне від Москви. Токіо ж зробило це через місяць. І навіть зазнавши власного лиха, японці залишаються людьми. Вони не відмовляють нам у допомозі. Москва ж…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment