ЧИ ЗБУДУЄМО КОБЗАРЕВУ ЦЕРКВУ?

Десять років тому, 20 травня 2001 року, в переддень 140-річчя перепоховання Тараса Шевченка в Каневі, на могилі Кобзаря просвітяни виступили з ідеєю спорудження каплиці біля Тарасової гори. Міркували: якщо нас, українців, 70 мільйонів у світі, то, навіть невеликими пожертвами, зможемо звести не лише каплицю, а й гідну Кобзареву церкву — церкву єднання, церкву братолюбства, церкву власної перспективи.
Ідею підтримали всі просвітянські й інші громадські організації, земляки з-за кордону, письменники, політики, тисячі українських громадян. То чому ж ще й досі не постала церква, в яку люди вклали і кошти, і душу, й любов, вірячи: “Збудуємо з миром і будемо з миром!”?
20 травня 2001 року в Каневі було встановлено хрест на вказаному дирекцією Заповідника місці, а редакція “Слова Просвіти” розпочала висвітлення акції “Кобзарева церква”. Міжнародний благодійний фонд “Українська родина” надав реквізити рахунку в Подільській філії АКБ “Київ”.

Любов ГОЛОТА

“ТАРАСОВА ГОРА, КОБЗАРЕВА ЦЕРКВА, ЗАПОВІДНИЙ КАНІВ”
— саме так бачила редакція тематику своїх публікацій, сприяючи тому, аби Шевченків Національний заповідник і саме місто Канів зберегли свою самобутню красу для нащадків — в усій повноті й одухотвореності, як і личить людям третього тисячоліття.
Тим більше, що в серпні 2000 року Президент України Л. Кучма видав Указ “Про вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка”. Серед його пунктів — створення на базі недобудованого Канівського будинку культури Шевченківського культурного центру, реконструкція музею на Чернечій горі, відтворення історичного і природного середовища Тарасових обріїв, газифікація, обладнання кінолекційного та виставкового залів, музею, готельного комплексу.
Просвітяни також долучалися до проблем, якими переймалися хранителі Кобзаревої могили. В ті дні ми опублікували статтю Зінаїди Тарахан-Берези та Резолюцію-звернення науково-практичної конференції “Шевченківський національний заповідник: історія і перспективи”. Учасники конференції, присвяченої 75-річчю оголошення території могили Тараса Шевченка Державним заповідником зверталися до Президента України Леоніда Кучми, Голови ВР Івана Плюща, Прем’єр-міністра Віктора Ющенка, перейняті тривогою за майбутнє Шевченківського меморіалу в місті Каневі. Не зважаючи на заборону будь-якого промислового будівництва в цьому районі, Канівська міська влада ухвалила дозвіл на спорудження на березі Дніпра навпроти могили Т. Г. Шевченка філію алюмінієвого заводу іспансько-українського СП “Інтер-сплав”, якраз у зоні охоронного ландшафту. Звернення до сильних світу цього було вмотивованим: Шевченківський заповідник започатковано постановою РНК УРСР від 20 серпня 1925 року “Про оголошення могили Тараса Шевченка Державним заповідником”. Радянська держава взяла на себе зобов’язання будувати Музей, сходи, готелі для гостей, причал. Тоді й було оголошено територію заповідника у багато разів меншою, ніж передбачав законопроект Симона Петлюри, поданий Центральній Раді у квітні 1918 року, а саме: понад дві тисячі десятин — “…вивласнити в радіусі п’яти верств, взявши за центр хрест, всі землі й води, що лежать довкола могили”.
“Ігнорування РНК УРСР цих пропозицій — пише З. Тарахан-Береза — з часом… стало фатальним для національної святині, зокрема наприкінці 80-х років… Переможцем у цьому двобої вийшов наш народ, який примусив тогочасних лідерів у тоталітарній державі протягом 1989—1990 років прийняти три урядові постанови… Вони надали Заповіднику статусу Національного, започаткували заказник “Тарасовий обрій”, торкнулися майбутнього розвитку Канева. …розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 5 травня 1990 року було призупинено будівництво Всесоюзного об’єднання “Закордоненергобуду” Міненерго СРСР…”
Ось такі тривожні сторінки мусила заповнювати у своєму літописі Святині віддана і послідовна Зінаїда Панасівна, яка живе й працює з переконанням, що “Цей шматок землі має довічно належати Тарасові Шевченку, який стояв, стоїть і буде стояти на сторожі України, на сторожі рідного народу, його духовності”.
Хранителі Тарасової могили і Тарасової землі виплекали ідею Канева — “духовної столиці українського народу, центру відродження української мови, культури, історії, багатовікових традицій і звичаїв”, а для цього слід збудувати в місті театр, картинну галерею, готелі, розбити парки з алеями і водограями, дитячими майданчиками; подбати про тролейбусне сполучення; відкрити в Каневі Інститут історії України, інші наукові й культурні осередки. Вся світова Шевченкіана має бути зосереджена тут. Під канівським небом повинні відбуватися щорічні всеукраїнські свята кобзарського мистецтва, міжнародні симпозіуми україністів світу, традиційні Шевченківські читання (всесвітні). (Зінаїда Тарахан-Береза, “Слово Просвіти”, ч. 10, 2001 р.).
Усе це тепер — прекрасні візії романтиків-мрійників, а тоді, в рік десятиріччя української незалежності, це було реальними планами для нової країни, для виховання нашої молоді, а в кожному з нас — національної гідності: тут і рідна мова, і родовід, і наша історія, й культура, і самоідентифікація.
Ні, не все являлося в рожевих тонах і захмарних сподіваннях. Ось цитата з мого інтерв’ю з тодішнім першим заступником голови Канівської міської ради      М. В. Москальцем:
“Ми просили владу визначитися і визнати Канів містом з особливим статусом. З цим питанням зверталися до Верховної Ради, уряду, але воно зависало…
Канівці — так ми називаємо себе — пишаються своїм містом, Тарасовою горою. На Шевченків день народження тисячі наших жителів по добрій волі йдуть до Тараса. Дорога забита — тисяч п’ять одразу йдуть! Канівці були б раді гостям, аби була можливість облаштувати місто для туристів з України, з усього світу. А поки що до нас приїздять високі посадовці, порівнюють Канів із Меккою, говорять високі слова, а потім сідають у свої дорогі машини і їдуть, — до них уже не доб’єшся, скільки не старайся”.
Отже, десять років тому Канів уже втратив свій статус промислово-індустріального центру — “Магніт”, “Горизонт”, “Закордоненерго” занепали. А як туристично-культурний осередок “українська Мекка” перебувала в стадії добрих намірів і прожектів.
Тож 20 травня 2001 року, встановлюючи хреста на почин усіх добрих задумів, просвітяни сподівалися на посполите зрушення, що, переборовши й економічні негаразди, і політичні перепони, стане могутньою хвилею, яка очистить дороги і стежки українців до Тарасової вершини, до заповідного Канева, давши змогу йому постати чистим, здоровим, сильним містом. А Кобзаревій церкві — бути своєрідним духовним символом третього тисячоліття…
19 липня 2001 року відбулося установче засідання Оргкомітету зі спорудження Кобзаревої церкви. Патріарх Філарет, Митрополит УГКЦ Любомир Гузар, Віктор Ющенко, Павло Мовчан, Ігор Юхновський, Микола Жулинський, Олександр Омельченко, Юрій Мушкетик, Володимир Семиноженко, Микола Плав’юк, Юрій Богуцький, Юрій Костенко, Володимир Костенко, Володимир Лук’янець, Валерій Альошин, Юрій Розсада, Іван Дзюба — ці імена не потребують “розшифровок”, скажемо тільки, що тоді вони представляли і владу, і громадськість у найширшому аспекті. Було створено Робочу групу та Наглядову раду, прийнято рішення про конкурсний відбір проекту церкви Тараса, та головне, що звучало на цьому зібранні, — не зволікати з виконанням задуму.
У рік 10-річчя Незалежності України нам здавалося, що процес об’єднання розпочався. Але… 24 серпня 2001 року до підніжжя Кобзаря на Чернечій горі не було покладено чи навіть прислано вінків ні від Президента, ні від Верховної Ради, ні від жодної з партій. Побувала там одна-єдина делегація — від просвітян Аргентини і ВУТ “Просвіта”. І пояснювалося це банально — політики переймалися виборчим процесом, який “нависав”. І хоча генеральний директор Шевченківського Національного заповідника Ігор Ліховий був переконаний, що “боротьба за Україну завжди проходить через Шевченкову могилу”, й десятиріччя Незалежності це десятикратно підтвердило, ми зауважили, що останній Кобзаревий прихисток, Святиня нашого народу перебуває в інформаційній блокаді — в газетах писали про “канівську четвірку”, але не про стан справ у Заповіднику та в місті Каневі, полишених напризволяще.
…Восени 2001 року вся країна, а з нею й просвітяни поринули у виборчу стихію: разом із лідером “Нашої України” В. А. Ющенком міркували над тим, “як нам прийти до українця, який є сьогодні лібералом за позицією, християнином за вірою, патріотом від батька-матері і демократом за покликанням”. Адмінресурс Кучми матеріалізувався з тіньового у відкритого учасника виборчого процесу і намагався провести вибори до Верховної Ради за російським сценарієм. Загострилися питання релігійні, СДПУ(о) виступила з проектом “офіційної російської”, справа Ґонґадзе, як і роковини акції “Україна без Кучми!” втратили свою гостроту, одначе поділ сил — опозиційних і провладних — відбувся.
2002 рік почався під знаком парламентських виборів і ще більшим рухом назад від демократії. Не оминули виборчі перипетії й Кобзаревої могили: навіть у ставленні до Святині поділилися думки, й ідея Церкви єднання почала викликати розбрат: у когось — сумніви щодо місця зведення церкви, ще хтось доводив, що Тарас Григорович — “язичник!”, когось не влаштовувала політична орієнтація просвітян… Словом, роздвоєність і розтроюдженість душ, які не могли піднятися над своїми політичними та буденними інтересами, над дрімучістю суєтності і захланності.
Сумно й дивно, але в незалежній Україні Шевченкіана почала набувати ознак ритуальності: 9 березня—22 травня, а потім — майже жодних згадок у пресі та на телебаченні. Значно поменшало й паломників та екскурсантів на Чернечій горі, а масові заходи прив’язувались до подій політичних… Кучмівська влада, зробивши “мертву петлю” в історії України, впала в застій — обростала “синками” з владних і олігархічних кланів, яким усе національне було не просто байдужим, а ворожим. 2003 рік — ще й час тривожних повідомлень про руйнації десятків національних пам’яток…

ВБОЛІВАННЯ ЗА УКРАЇНСЬКЕ, ЗА УКРАЇНУ
Треба було прорвати завісу мовчання навколо Тарасової церкви, тож ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Національною телекомпанією виступає із задумом телемарафону — він відбувся 21 вересня 2003 року в прямому ефірі на УТ-1 за мужнього сприяння Президента Національної телекомпанії Олександра Савенка.
Акція “Збудуймо Кобзареву церкву” збудила суспільство, бо екранувала те, що витало в повітрі — вболівання за українське, за Україну. І це не лише політичні принципи — був пошук самоідентифікації, розуміння того, що Україна може зберегти своє національне обличчя лише тоді, коли збереже духовні цінності. Тарас Шевченко, який сформував націю, першим назвав нас українцями, був (і сьогодні є) актуальним, як ніколи. Мати своє обличчя — це, насамперед, не ритуальною людиною бути, а наповнюватися національним змістом.
Голова Оргкомітету Павло МОВЧАН так сформулював просвітянську ідею:
— Церква буде стояти, як нам уявляється, біля самого початку дороги до могили Шевченка. Людина, яка приїхала до Чернечої гори, аби вклонитися Кобзареві, обов’язково зайде до неї. Це не конфесійна, — підкреслюю, — це Тарасова церква. І ніхто її не промине. Усі зайдуть, поставлять свічку, — чи піднімаючись на гору, чи спускаючись.
Це буде Надбрамна церква. Навіть байдужий, коли він пройде через цю, Шевченкову браму, — щось в ньому оживе чи зародиться, — я в це вірю.
Процитуємо й тодішній діалог в ефірі Олександра Савенка та Павла Мовчана про те, чи може стати акція всенародною:
О. Савенко: Вона повинна такою стати. А я докладу максимум зусиль, — усе, на що здатен я, як менеджер, як Президент телекомпанії, — для того, щоб вона стала масовою, дійшла до кожного українця. Річ у тім, що це справа кожної нашої людини, кожного громадянина. Тому, що на Чернечій горі — не просто могила Шевченка, це могила-пам’ятник. А Кобзар — квінтесенція нашої духовності. Прохід до цієї могили, до цього пам’ятника має здійснюватися через Храм.
Сьогодні відроджується дуже багато церков, наших святинь. Але Кобзарева церква — особлива. Звичайно, на її спорудження повинні давати гроші й олігархи; але я дуже не хотів би, щоб, як деякі відроджені храми, Шевченкова церква існувала лише у матеріальному втіленні. Деякі храми, побудовані навіть за великі гроші, стоять мертві. Як кажуть святі отці, треба їх вимолити… В той же час я знаю інші церкви. Я бачу, як їх надихають молільники, оживляючи щирими молитвами і пожертвами від серця.
Ось чому я хочу, щоб не було в Україні людини, яка б не додала своєї копієчки, — цей храм повинен бути зведений на народні гроші, а не на мільйони, які хтось вийняв із однієї кишені. Ці кошти на Кобзареву церкву повинні збиратися, як джерельця, маленькі річечки, які впадають у широке річище Славути. Не випадково ж Чернеча гора стоїть над його чи не найширшим плесом, — ось так розлого й наші кошти повинні стектися в одне — копієчка до копієчки. І тоді цей Храм не треба буде вимолювати. Він уже буде надихнутий нашими душевними, духовними порухами. Для мене це має принципове значення.
І тут повинно бути все максимально чисто і чесно.
Звертаємося до кожного українця не з вимогою, ні: ми сподіваємося на дійсний порух душі!
Закликаючи “Збудуймо Кобзареву церкву!”, готуючи спільний телемарафон, ми сподіваємося, що він буде справді красивим, високим, духовним.
П. Мовчан: Чи ми відбудемося, як нація, у третьому тисячолітті, у найближчому сторіччі, коли є тенденції до нівеляції всього національного, і коли за рахунок національного тільки й можуть вистояти нації? Йдеться не про ізоляцію, а про таку важливу природну річ, як взаємодоповнення. Кожна нація є великим доповненням до великої картини світу, яку створив Господь Бог. Це світове могутнє багатоголосся існує для того, аби ми розуміли свою унікальність, не були приреченими на мутації, на зникнення. Витісняючи якусь мову, людство руйнує великий космічний план: кожна мова, як і кожна культура, — це є унікальне бачення світу, неповторне, як і кожен із нас.
Тарас Шевченко, який увібрав квінтесенцію всього національного, чия мова зробила величезну справу — культурну, ідеологічну, політичну, потребує цього Храму. Потребує такого загальнонаціонального включення, — щоб ми не були такі розпорошені. Мова Шевченка — консолідуюча, бо це наша, державна мова. “Кобзарева церква” — це Храм нашої мови, нашої душі.
О. Савенко: Однією з основних засад цього проекту є те, що ми ні проти кого не боремося. Ми боремося за себе, на своїй землі, — як сказано у Велесовій книзі. І від позиції кожного з нас залежить те, якими будуть — якщо не наші діти, то наші внуки. Видатний українець В’ячеслав Липинський говорив так: “Щасливі нації, як і щасливі сім’ї, відбулися тому, що відбувся об’єднуючий принцип”. “Кобзарева церква” має той же об’єднуючий принцип — ми повинні всі об’єднатися навколо неї, незважаючи на те, що ми всі такі різні. Збудуємо миром — будемо з миром! (“Слово Просвіти”, ч. 35 (203), 27 серпня — 2 вересня 2003 р.).
Починаючи з ч. 39 за 2003 рік “Слово Просвіти” регулярно друкує списки офірувачів та суми пожертв “на Кобзареву церкву”. Ми сподівалися, що наша ціль — широко сповістити громадськість про акцію спорудження храму біля Чернечої гори в Каневі, — досягнута. Що приклад першого телеканалу буде підтримано іншими телекомпаніями, ЗМІ, радіоканалами в Україні. Ми вірили в доброту сердець і національну єдність народу.
До кінця вересня сума на рахунку виросла до 21 тисячі грн.

“В ЦЕРКВІ ТІЙ — САМА ДУША НАРОДУ”
Так розпорядилася доля, що слова подяки кожному з тих, хто підтримав просвітянську акцію, висловлювали ми, працівники “Слова Просвіти”. І робили це з великою вдячністю і любов’ю. Інакше й бути не могло: люди, які надсилали гроші, розповідали про свої проблеми й почуття. Їхні листи й імена оприлюднювалися в нашому тижневику: “Наш Східний регіон геть зросійщений та “зіноземлений”. У нас тут “губернія”, “первая столица”, а наш районний Куп’янськ має “муніципалітет” на чолі з “мером”. Щоб тут бути українцем, доводиться долати такі труднощі, ніби весь час пливеш проти течії”, — писали Володимир Микитович та Віра Андріївна Зубарі. І ми їх добре розуміли: акція “Збудуймо Кобзареву церкву!” теж рушила проти течії, бо урядові структури не надавали їй жодного сприяння.
…Багато сьогодні доводиться чути взаємонарікань: мовляв, люди інертні, байдужі, роз’єднані, дезорієнтовані, нема в народі одностайності… “Тарасова церква” явила протилежне. Аби не бути голослівною, процитую уривки з листів бодай деяких учасників акції: “Кобзарева Церква” потрібна нам усім, навіть не віруючим у націоналізованих чи конфесійно-привласнених богів. Бог один, як і один для нас, українців, Речник правди — Кобзар”. (Василь Бучко, с. Злуква Галицького району Івано-Франківської обл.)
“У неділю, 9 листопада 2003 р., райоб’єднання “Просвіта” та райорганізація Української народної партії провели спільну акцію щодо збирання пожертв на будівництво Тарасової Церкви… Перед початком заходів до присутніх звернулися священики ГКЦ та УПЦ КП отці Василь та Михайло, які розповіли присутнім про велике значення благодійного заходу в справі єднання всіх українців. У ході акції було зібрано 2120 гривень”. (Володимир Бойко, голова Вижницької районної організації УНП, заступник районного об’єднання ВУТ “Просвіта”)
А Володимир Корсунський, поет-пісняр із Сєверодонецька, прочитавши в “СП” № 43, 2003 р. про те, що 80-річна мешканка села Бовші Галицького району Івано-Франківської області Лілія Горбата, з якою разом живуть зять, прикутий до ліжка, дочка і внук, пожертвувала половину своєї пенсії, долучився до акції, написав “Присвяту” пані Лілії:
“…бідна та сім’я —
як в пастці лева;
Душі ж їх туди,
у Канів линуть,
Де збудують Церкву Кобзареву.
Сонечко вставатиме зі Сходу,
Храму і Тарасу посміхнеться.
В Церкві тій — сама душа
народу,
Що іздавна українським
зветься”.
Пані Гольдфельд І. А. з Харкова написала: “Я — пенсіонерка, посилаю на Кобзаревий храм, хоч і невіруюча, але цей Храм має споруджуватися всім народом”.
Надходження з Донецької, Луганської, Запорізької, Харківської, Кіровоградської, Дніпропетровської областей, з Криму підтверджували нашу мету, яку чітко сформулювала від імені жертводавців Г. Ф. Зелінська з Тернополя: “Віримо, що Тарасова Церква стане символом віри, нації, єднання українського народу”.
Пожертви надходили і від окремих осіб, і від організацій, хорових колективів, мешканців одного будинку і т. д. І ні географічні адреси, ні політичні симпатії не впливали на рішення взяти участь в акції: “Хай наша пожертва буде на любов і злагоду між народом! Бог і Україна — єдині!” — писали нам освітяни м. Миколаєва…
2004 рік розпочався доброю новиною: у святкові дні відбулося освячення відновленого храму Різдва на Поштовій площі в Києві. Як відомо, саме тут відбувалося відспівування праху Кобзаря перед його останньою дорогою на Чернечу гору в Каневі. Народний художник України Анатолій Гайдамака запропонував у своєму проекті Тарасової Церкви поєднати два виразні архітектурні елементи — метафори до життя й смерті Тараса Григоровича Шевченка: колони, що символізують Петербурзьку Академію, де вчився і в приміщенні якої помер Кобзар, і верхів’я храму Різдва, де його відспівували. Втім, були й інші пропозиції: щоб Тарасова Церква нагадувала вимріяну ним хату, аби храм був дворівневий — на першому — вхід-брама, тут можна було б ознайомитися зі списками жертводавців, народним іконописом, подарунками від відвідувачів Тарасової гори. На другому — приміщення для релігійних відправ. Церква мала належати Національному заповіднику, входити в його володіння.
До речі, просвітянська акція викликала чимало цікавих пропозицій, як-то Всеукраїнський театральний фестиваль, який би представляли театри, які мають у своєму репертуарі твори Тараса Шевченка або пов’язані з його життям і творчістю вистави; громадський чин “Шляхами Кобзаря” — насадження дерев, зокрема тополь і верб уздовж доріг, якими проїздив Поет; Тарасові криниці, обсаджені калиною — символічні пам’ятні знаки на вшанування національного Пророка; книжкові виставки художніх, публіцистичних творів; документальна виставка “репресоване шевченкознавство”; огляд української монументалістики — чи всі пам’ятники Кобзарю в належному стані, чи відповідають високим художнім вимогам і т. д.
Акція показала, що український народ перебуває в силовому полі Шевченка.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment