ХТО НАВЕДЕ ЛАД У ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ?

“Я русский бы выучил только за то…” — колись у запалі любові, вірнопідданства і вдячності вигукнув поет. Немає ні запалів любові, ні вдячності в невігластва щодо України, її благословенної багатющої землі, її гостинних терплячих людей. Можливо, ми, просвітяни, найбільше й винні у відсутності любові й поваги до нас самих — хіба ми все зробили, щоб довести: і душа, і руки, і розум наші гідні любові й поваги?! Нині ми принаймні розуміємо, що відбувається невмотивований, некваліфікований наступ на українську мову як мову державних, політичних, громадських, господарсько-фінансових, освітніх, культурних установ. Тим часом про кричущі, роками не вирішувані проблеми в офіційно-діловому мовленні — ні пари з вуст!

Н. МЕЛЬНИЧЕНКО,
викладач післядипломної
освіти, м. Київ

У ст. 10 Конституції України зазначено, що “державною мовою в Україні є українська мова”. То давайте розберемося, чи у тому просторі, що має високу назву — державна мова — ми вирішили нагальні й кричущі проблеми? Їх забагато.
Моє нещодавнє спілкування з керівниками редакційних підрозділів кількох провідних міністерств і відомств дає підстави стверджувати, що в офіційно-діловому мовленні панує цілковитий хаос. Це й відсутність єдиного, виваженого й аргументованого Державного стандарту, що охоплював би всі вузлові питання офіційно-ділового мовлення (і письмового, і усного), стандартизацію сталих висловів і конструкцій, що застосовуються в офіційно-діловому мовленні (як окремий науковий довідник, затверджений у Міносвіті й у Мін’юсті), оскільки і в редакційному, і в офіційному мовленнєвому процесі — як процесах творчих — все ж переважає людський фактор. Однак офіційно-діловий стиль ґрунтується не на авторстві, а на чітко визначеній нормі. Хоча й усталеність переживає часові зміни і доповнення: “визнати за можливе” (раніше — “визнати можливим”); “вжити заходів” (раніше — “вжити заходи”); “набуття чинності законом” (раніше — “набуття чинності закону”) і т. ін.
Хто на державному рівні мусить відслідковувати те, що в офіційно-діловому мовленні превалюють вузькі стандарти внутрішньовідомчих типових інструкцій над загальнодержавними вимогами, оскільки контролюючої державної функції не виконує ніхто? Частина відомств ніяк не відірветься від застарілої “Примірної (неологізм часів мовного “соцреалізму”. — Н. М.) інструкції з діловодства у міністерствах, інших органах центральної влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1997 року № 1153, а інші відомства беруть до уваги ніяк не всеохопну “Державну уніфіковану систему документації. Вимоги до оформлювання документів”, видану Держкомархівом України 17 листопада 2003 року.
Єдиних вимог немає і це лише щодо оформлювання документів, тобто їхніх реквізитів. А стандартизація термінологічна, а стилістичне унормування, а приведення до спільного знаменника в усіх міністерствах, відомствах, а також засобах інформації форм написання законодавчих актів, де навіть кома має юридичне значення?! Адже все це в окремих відомствах набирає цілком довільної форми.
То хто ж конкретно відповідатиме за таку важливу галузь як офіційно-ділове мовлення у державі? Хто слідкуватиме за офіційною мовою у ЗМІ? Хто проводитиме аналіз і притягатиме до відповідальності?
Хто на рівні держави розроблятиме і затверджуватиме вкрай важливе і роками не вирішуване питання щодо виробничих норм для літредактора, коректора, оператора комп’ютерного набору відомств — а звідси і постійні кадрові проблеми… Адже офіційно-діловий текст, перенасичений законодавчими актами та правничою документацією, відрізняється від публіцистичного або художнього тексту, він за складністю наближається до наукового. Чи розв’язуватиме ці “вузли” Кабінет Міністрів України? Чи візьме на себе колись таку відповідальність Держстандарт?
На нашу думку, на часі постало питання про запровадження Інституту розвитку державної мови при Президентові України. Чому саме інституту, адже була вже така структура як Комісія із врегулювання мовних питань? Однак функцією цього підрозділу була лише мовна ідентифікація законодавства щодо українського правопису, тобто приведення його до спільного лінгвістичного знаменника, а ніяк не винайдення норм, правил, затвердження держстандартів щодо діловодчого контексту державної мови. А це неймовірно складна робота і звичайний лінгвіст-науковець розгубиться серед численних правничих функцій документа, серед його реквізитів, термінології та й загалом законодавчої орфографії. До інституту слід запросити редакторів-практиків із міністерств і відомств, які впродовж своєї редакційної діяльності стикалися із різними джерелами, різними трактуваннями тих самих питань, аби знайти раціональні відповіді на численні запитання.
А вони з’являються лише за відсутності чітко аргументованих норм і правил, офіційно затверджених стандартів, до яких би державною інституцією висувалися суворі, чіткі вимоги.
Не бачимо пильної уваги мовознавців і щодо публічних висловів політичних осіб, роботи журналістів у ЗМІ. А це не лише слід піддавати аналізу, а й ініціювати притягнення до відповідальності, — і щодо невиконання 10 статті Конституції України, і щодо порушень “Українського правопису”. Поки що ніхто у цьому напрямку й пальцем не поворухнув. Наукове мислення у державі вкрилося кригою “нечуттєвості”. Та хтось же мусить не боятися турбувати бюрократів усіх рівнів, які у своїй діяльності порушують статті Конституції України?!
“Щоб перетворити поразку на перемогу, треба її осмислити”, — заспокоювала нас Ліна Костенко. Осмислили. Чи не пора чинити якісь конкретні дії, коли на очах відбувається демонтаж тієї тонкої гармонії мовного буття, якої так важко вдалося досягти? Нині чинні мовні інституції надто інертні та бездієві. Контролюючою ж функцією Інституту державної мови при Президентові й було б суворе й принципове ставлення (аж до притягнення до відповідальності) до держслужбовця щодо виконання ним мовного законодавства.
Але перед тим слід чітко визначитися з вимогами, залучивши до цієї роботи усіх керівників редакційних підрозділів міністерств і відомств, аби вони сформулювали найважливіші вимоги, вузлові питання, з яких слід починати. Доцільно було б відкрити сайт, можливо, провести конференцію із залученням і науковців, і працівників Держкомстандарту України, можливо — “круглий стіл”, де можна було б ознайомитись із досвідом діяльності фахівців у галузі офіційно-ділового мовлення. І наше тяжке українське буття з його лихами давніми й сьогочасними, проблемами потроху упорядкується.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment