Микола ЦИВІРКО
Колекціонування різних ляпів і мовних огріхів, які “проскакують” у телерадіоефірі, особливо з уст спортивних коментаторів, або й у друкованих ЗМІ, стало в Україні улюбленим хобі багатьох філологів. Сказати б, що таким віртуальним збиральництвом займаються самі лише пенсіонери, яким нема чого робити, то ні. Багато ви знаєте коректорів, літредакторів і навіть журналістів із епітетом “колишній”? У тому-то й річ, що не дають старим кадрам іти на заслужений відпочинок. Редагувати витягнуті з Інтернету і сяк-так скомпільовані тексти комусь же треба. “Дайош дорогу молоді!” — скажете? Даємо. Але не дуже хвацько беруть. З одного боку, нинішні випускники національних ВНЗ аж ніяк не стають у черги на посаду коректора або літредактора. Робота нелегка, не сказати б, каторжна. А платять… З іншого — рівень знання мови й стилістики новоспечених фахівців, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Ну, а якщо, скажімо, боси рекламних агентств вирішують зекономити на редакторах, то це ж одразу помітно. Як от у випадку, про який ітиметься.
Разом із такими поняттями, як супер-, мега- і гіпермаркет, увійшов у наше повсякдення й цілком пов’язаний із ними “флаєр”. Летючий рекламний папірець, — якщо перекласти людською мовою. Саме їх хлопці і дівчата тицяють вам, як правило, мовчки, чи не біля кожної станції метрополітену, чи взагалі в людних місцях.
І от хтось там вирішив, що флаєр має відповідати європейським стандартам. Тобто мати сучасний і привабливий вигляд. Не останню роль при цьому має відігравати — так, в усякому разі, підказує елементарна логіка — і текстове наповнення флаєра. Нам, “національно стурбованим”, хотілося б, аби було воно українським. Але може бути й російським, англійським, мовою есперанто…
Тож вирішила в Україні суща організація розпочати випуск високоякісних, європейського рівня флаєрів і сповістила про це досить потужно й ефективно — у вигляді біґбордів. І треба думати, рекламний щит при виїзді з Сирецького гаю, біля тролейбусної зупинки “Вулиця Саратовська”, лише один із багатьох у Києві.
“ЕВРОФЛАЄРА”… Стисло і зрозуміло, чи не так?
Крім двох літер — першої і останньої. Спочатку щодо першої. Невже слідом за журналістами телеканалу СТБ хтось хоче козирнути новітніми “еуропейськими” віяннями в українській філології? Етера? Катедра? Бльок? Якщо так, то чим пояснити кричущу необізнаність у рідній граматиці, про що свідчить літера остання — закінчення іменника другої відміни у множині? Може, шановні поліграфісти наважились водночас козирнути і ще дечим? Наприклад, умінням “на фєнє ботать”? Адже хто ризикне заперечити, що це “флаєра” виникло під явним впливом слова “фраєра”? Чим інакше обґрунтувати цей морфологічний русизм, не припустимий навіть у розмовному стилі? І потім, одне діло — та мова, що побутувала у 12-му цеху Київського авіазаводу, де автор цих рядків працював на початку 70-х років минулого століття, і зовсім інше — аршинні написи на щитах, що є важливим елементом оформлення столиці. Наш старший майстер Дмитро Іванович Дегтяренко “грішив” перлами на кшталт: “слєсаря”, “токаря”, “вєдомостя”, “областя”, “очередя” — і це різало вухо, викликало спротив… То що, на 12-му році незалежності України узаконено ненормативну лексику 12-го цеху?
Ох, не дадуть нам піти на пенсію, не дадуть. Та ми й не проти підробляти, тим більш, пенсії рідко в кого з філологів мають “депутатські” розміри. Хай лише виробники флаєрів не будуть “фраєрами”, тобто не заощаджують на мові й граматиці.
