У БУДИНКУ МОНАСТИРСЬКОЇ ДРУКАРНІ

hr-109Для України Міжнародний день музеїв (18 травня) виходить далеко за межі професійного свята. Цей день має, без перебільшення, загальнонаціональне значення. Адже здатність зберігати і примножувати свою культурну спадщину свідчить про зрілість будь-якої нації. Напередодні свята ми завітали до Музею книги і друкарства України, який розташований на території давньої архітектурної пам’ятки Києво-Печерської лаври — в будинку монастирської друкарні, що діяла безперервно понад 300 років. Спілкуємося з директором Музею книги і друкарства України Валентиною БОЧКОВСЬКОЮ.

— Валентино Григорівно, розкажіть, які саме експонати зберігаються в Музеї книги і друкарства, в чому його унікальність?
— Колекція музею становить 56 тисяч експонатів. Це велике зібрання, я навіть боюся порівнювати її з колекціями наших національних музеїв. Не лише за кількістю експонатів, а й за значущістю вона не поступається їм. Недаремно 2010 року, коли завершувалася каденція президентства Віктора Ющенка, він побував у нашому музеї і підписав лист про намір надати нам статус національного музею. Але, на жаль, Указ так і не вийшов.
Маємо в колекції 800 стародруків, насамперед “Апостол” Івана Федорова — перша українська друкована книга, два примірники “Острозької Біблії” 1581 року, два примірники першого видання “Києво-Печерського Патерика” 1661 року. Навіть Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського не має жодного примірника цього першого видання. Ми маємо у своїй колекції рідкісні європейські стародруки. Це книги XVI—XVII століття. Також у нашій колекції понад 11 тисяч робіт художників-графіків, зокрема ескізи Василя Кричевського, Василя Лопати, Василя Перевальського,  Георгія й Сергія Якутовичів — батька й сина. Представлений також живопис.
Раз на два-три роки ми проводимо виставку, яка присвячена керівникам музею. На ній ми презентуємо стародруки, графіку, живопис.
— Напевно, основна робота для будь-якого музейного працівника — наукова. Які теми Вас цікавлять як науковця, чим захоплюються Ваші співробітники?
— У музеї працюю з 1986 року. Постійно опікуюся давньою книгою. Директором стала 2008-го. Книги, що Ви бачите, наш останній доробок — “Каталог видань Почаївського та Унівського монастирів XVIII—XX ст.” (2008 р., наклад — 1000 прим.), “Видання творів Тараса Шевченка та графічної Шевченкіани” (2011 р., наклад — 300 прим.) — результат роботи не одного року.
Чому саме зараз важливе видання каталогів скарбів, які знаходяться в тому чи іншому музеї? Коли виходить такий каталог,  ми фіксуємо колекцію музею і маємо змогу детальніше дослідити фонди, що і робив науково-дослідний відділ на чолі із Марією Корнійчук, яка свого часу прийшла до нас із Національного музею ім. Тараса Шевченка, дуже добре знає творчість Великого Кобзаря. Після цього простіше і зберігати цю колекцію. Кожний каталог допомагає зробити точну атрибуцію і науковцям, і колекціонерам, своїх неповних чи дефектних видань. Тут є науковий опис, де зазначена формула книги, кількість і тип ілюстрацій, автори ілюстрацій, розшифровані покрайні записи (маргіналії), історія побутування книги, зокрема й те, як книга потрапила до нашої колекції, яка щороку поповнюється на 400 експонатів. Багато з них передав відділ “Книга і графіка” Києво-Печерського національного заповідника 1972 року під час створення музею, є тут і книги, подаровані приватними особами. Лише протягом 2008 року нам подарували 25 стародруків. Ми не просто колекціонери цих видань, а й дуже детально їх вивчаємо. Це не лише відкриття нових сторінок в історії української книги, а й провокація до того, щоб ті пам’ятки культури, які зараз знаходяться у приватних руках, потрапили до нашої колекції, де є змога їх краще вивчити, висвітлити, глибше дізнатися про історію усієї друкарні. В каталозі, виданому 2008 року, ми вказали всіх дарувальників, хочу принагідно ще раз їм подякувати. Сьогодні ми працюємо над каталогом львівських стародруків, каталогом найкращих видань, які зберігаються в Музеї книги і друкарства. Звісно, у нас не найбільша колекція. Більші — у Національній бібліотеці імені В. І. Вернадського, Національній бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові. Але описавши нашу, матимемо змогу зафіксувати ті чи інші книги саме за колекцією нашого музею.
Працівники музею досліджують історичні архіви, наукові бібліотеки, працюють у видавництвах. Окремі теми захищають на методичних нарадах. Ми проводимо наукові конференції, беремо участь у наукових форумах поза межами музею. У листопаді 2010 року в нас відбулася перша конференція, присвячена писемності — “Українська писемність і мова у манускриптах і стародруках”, зараз готуємо до друку збірник доповідей. Уже оголосили про її проведення й цього року — 10 листопада. Сподіваємося, що й друга спроба буде цікавою для науковців. А навесні в рамках проекту “Краса і вічність” (виставка жіночих портретів XVII—XIX ст. із фондів музею-заповідника “Олеський замок”) відбулася міжнародна музейна наукова конференція “Роль жінки в українському суспільстві. Історична ретроспектива”. Плануємо зробити ці дві конференції традиційними для нашого музею.
— Пані Валентино, Ви згадали виставкові проекти. Розкажіть, як представлене мистецтво в Музеї книги і друкарства. Які ще “цікавинки” можете запропонувати відвідувачам?
— Музей книги і друкарства України має дві виставкові зали. Площа великої зали становить 240 м2, малої — 60 м2, висота стелі — 4,5 м. Зали мають штучне і природне освітлення. Крізь вікна видніються золоті куполи Києво-Печерських церков, Успенський собор, Лаврська дзвіниця… Тут особливий настрій та аура.
На мою думку, музеї сьогодні — це не місце скарбів. Так, ми стоїмо на захисті наших національних святинь, але музей не має бути лише скарбницею. Ми повинні щось робити для того, аби люди приходили сюди постійно, замислювалися і були активні у своєму “думанні”. Музеї сьогодні повинні бути дуже активні — велика кількість виставок, презентацій, різноманітні проекти, інтерактивні акції — фестивалі, майстер-класи… Нині Музей книги і друкарства України дуже активно працює в цих напрямах. І хоча колектив наш невеликий, але кожен з нас знайшов своє місце. Можливо, це тому, що я й сама не забуваю творити. Коли директор зайнятий не адмініструванням, а творчістю, то це спонукає до творчості в колективі.
Зараз частина колективу готується до виставки до 50-річчя Шевченківської премії. На ній будуть представлені лауреати премії в галузі літератури та книжкової графіки, їхні твори. Відбудеться відкриття виставки 20 травня.
Нещодавно в музеї відбувся перформанс від театру історичного танцю “A l’entrada”. Вони поставили у нас танцювальну інтермедію в стилі українського бароко “Fatalia Blazenska” (“Доля Жартівлива”). Це інтермедія XVII століття, взята із Ягеллонського рукописного збірника. Такі акції, презентації привертають увагу до давніх пам’яток, адже Музей книги і друкарства України знаходиться в приміщенні колишньої лаврської монастирської друкарні, яка почала діяти на початку XVII століття і діяла безперервно аж до початку ХХ століття. Це унікальний факт для східної Європи. В цій будівлі творилися книги, які представлені в нашій експозиції, видавалися в XVII столітті, є також рукописні книги.
Уже не одну зустріч ми провели із Тарасом Компаніченком і його гуртом “Хорея козацька”. На фестивалі дитячої книги він проводив майстер-клас дитячого співу, навчав давньому українському скоропису, на Різдво Тарас ставив “Сокиринський вертеп”. Це дивовижне відчуття — ніби стаєш учасником якоїсь медитації. Його виступи абсолютно адекватні до того, де ми знаходимося. Тарас любить співати по Почаївських богогласниках, а ми представляємо Почаївську друкарню, саме той період, коли вона була заснована — на початку XVIII століття. Саме тоді, 1790 року, вийшли у світ перші богогласники. Тому нам, людям, які працюють зі стародруками, слухати ці пісні особливо приємно.
Я кожного дня займаюся вивченням стародруків, зокрема богогласників. Я зачитувалася цими піснями, присвяченими Почаївській Богородиці, Підгорецькій Богородиці і т. д., там є ноти, але я ніколи раніше не чула як це звучить у наспіві.
— Як виникла ідея проведення фестивалю української дитячої книги “Азбукове Королівство магів і янголів”?
— Я замислювалася, що б таке зробити, аби протягнути ниточку із минулого в сьогодення, щоб кожен зрозумів генетично, що він є частиною, продовженням того минулого, яке є в кожному з нас, пробудити ті відчуття. У мене син, якому зараз десять років, тож я добре знаю сучасну дитячу літературу.
До певного часу мені було незрозуміло, чому в нас є такі прекрасні сучасні письменники і захоплююче-фантазійні художники, але народ мало про них знає? Ось після таких роздумів я вирішила спробувати зробити щось чарівне для дітей. Всередині жовтня минулого року на п’ятиденний форум зібралися художники-ілюстратори, письменники, видавці, тобто всі творці сучасної дитячої книги. Діяла виставка книжкової ілюстрації та найновіших і найкращих видань української дитячої книги, проводилися перформанси, зустрічі з видавцями, авторами, майстер-класи з художниками…
— Як популяризуєте діяльність музею? Знаю, що він досить пристойно представлений в Інтернеті, власне, і наша з Вами зустріч відбулася завдяки точній контактній інформації, що розміщена на одному з сайтів.
— Першим завданням, яке я перед собою  як директор поставила, окрім того, щоб зробити ремонт у виставкових залах, було проведення Інтернету. Коли ми підключилися до всесвітньої мережі, зрозуміли, що нам уже давно потрібно мати там свої представництва. Просто, коли, як кажуть японці, ти бачиш перед собою мету, йдеш до її досягнення, то з часом з’являються обставини, які допомагають зреалізувати цю мрію. І якщо мрія реальна, а не захмарна, то все саме так і відбувається.
Наприклад, коли видавали “Каталог видань Почаївського та Унівського монастирів XVIII—XX ст.”, усе йшло до рук: прийшли колекціонери й подарували стародруки, яких немає в нашому музеї, з’явилася людина, яка взялася проспонсорувати цей каталог, мені відкривалися всі двері в усіх архівах і я знаходила візитації, якими до того ніхто не цікавився.
Так само все відбувалося з фестивалем, так само це відбулося і з сайтом. Раптом з’явилася людина від Всеукраїнської асоціації музеїв, яка запропонувала на сайті асоціації створити власну сторінку. Нам для цього не потрібно ніяких коштів, вони безкоштовно надаватимуть технічну підтримку, але адмініструвати ми маємо самостійно. Так на початку 2009 року ми вже мали своє представництво в Інтернеті за адресою: http://vuam.org.ua/uk/704: Музей_книги_і_друкарства_України. Тепер ми його поповнюємо щоденно. Займається цим наш провідний науковий працівник Наталя Глоба. На цьому сайті сьогодні є все, що може вас зацікавити: інформація про музей, архівні установи, музейна педагогіка, наукова діяльність, усі новини, зокрема й оголошення про майбутні заходи. Крім того, маємо блог в “Живому журналі” — http://bookmuseum-ua.livejournal.com. Його веде провідний науковий працівник Настя Денисенко, яка працює у виставковому відділі. Тут можна, на відміну від музейного сайта, коментувати публікації, що теж дуже для нас важливо. Є дуже багато “цікавинок” про наш музей, ілюстративного матеріалу, фотографій. Окрема сторінка на Facebook присвячена фестивалю “Азбукове королівство магів і янголів”. Тут є програма фестивалю, інформація про всі акції, що відбувалися, а також про події, які відбулися вже після фестивалю, плани на майбутній фестиваль.
Спроба популяризувати нашу роботу через Інтернет дуже вдала. Поки що це найкращий піар, що маємо.
Із великою радістю спілкуємося з журналістами. Ми усвідомлюємо, що простір — духовний, культурний потрібно заповнювати. Якщо ми відмовлятимемося від цього, свідомо чи ні, то цей простір буде заповнений чимось іншим. Тоді ми нарікатимемо, що наші діти не хочуть читати книг, не розуміють, чим жили їхні діди й прадіди, і в результаті губляться в сучасному інформаційному хаосі.
— Українська культурна спадщина сьогодні потребує захисту. Для цього варто гуртуватися…
— Ми намагаємося бути “на вістрі часу”, тому реагуємо на різноманітні виклики. Замислюємося не лише над збереженням раритетів, які знаходяться безпосередньо у нас у музеї, а й відгукуємося на проблеми збереження культурної спадщини в інших регіонах. Так, наприклад, нещодавно відбулася цікава акція під назвою “Врятувати Меркурія”. Йдеться про збереження малих пам’яток Львова. Я постійно закликаю до того, щоб кожен із нас звернув увагу на збереження тої чи іншої пам’ятки, незважаючи на те, чи знайдуться благодійники із значними сумами, чи ні. Адже таких пам’яток справді дуже багато.
— Які Ваші відносини із чинною владою? Як Ви ставитеся до намірів виселити музеї з території Києво-Печерської лаври?
— До таких “ініціатив” ставимося вкрай негативно. Вважаємо, що наша присутність тут абсолютно органічна. Історія української писемності з найдавніших часів пов’язана з Лаврою. Ми єднаємо часовий простір між минулим і сьогоденням, наш час із нашими коренями.
Ми чули таку думку, що тут варто створити музей “Лаврська друкарня”, іншу — “Музей біблійних писань”. Я цього зрозуміти не можу, тому що Музей книги й друкарства хоча й був створений 1972 року, але став тоді першим таким музеєм на теренах СРСР. І сьогодні цей унікальний музей, як єдиний повно профільний музей України, представляє історію української книги і писемності з найдавніших часів по сьогодення. Я не можу взяти на себе відповідальність щодо перепрофілювання музею, як цього хоче сьогоднішня влада, звузити презентацію нашої книги, наприклад, лише до видань Лаврської друкарні чи представлення тільки релігійної літератури. Це абсолютно неправильно! Ми повинні показувати, вивчати і досліджувати процес, адже сучасна українська література проросла із давньої.
Як можна представляти так звані біблійні писання, коли ми не маємо цих оригінальних творів? Чому ми в такому разі маємо відвернутися від того, що маємо, перестати це вивчати? Шукати “бібліотеку Ярослава Мудрого” у підземеллях і ходах, коли ми маємо скарби безпосередньо в наших музеях, і фонди, які ще не досліджені, не вивчені? Там можна знайти багато цікавого для кожного дослідника, багато відповідей на запитання із далекого минулого. Краще давайте знайдемо бібліотеку Підгорецького замку, яка справді реально існувала до 1939 року. Це була величезна книгозбірня, де були і давні фоліанти. Якось, їдучи в потязі зі Львова до Києва, в купе познайомилася з жінкою, яка розповіла, що жила в хаті, на горищі якої стояла скриня, в якій лежали стародруки з Підгорецького замку. Але куди вони поділися після війни — вона не знала.
Сьогодні не маємо права ставити питання — повинен тут бути музей книги, чи ні. Звісно, повинен! Лаврська друкарня понад 300 років у цій будівлі видавала книги, в 1920-ті роки тут перебувала друкарня Академії наук… Тому ще раз наголошую — я проти будь-якої реорганізації чи виселення. Для того щоб переселити музей, потрібні надзвичайно великі кошти. За законом про музеї і музейну справу, якщо музей переселяється в інше приміщення, то воно не повинно бути меншим, ніж те, яке займав музей. Це приміщення має бути облаштоване пожежною, охоронною сигналізацією, повинні на той момент уже бути виділені кошти на транспортування, побудову експозиції… У нинішній важкий час таких коштів у держави просто немає. І навіть не може бути мови про те, щоб виселити один, два, чи всі музеї з цієї території. Немає на жоден музей таких коштів! Сьогодні ми в підпорядкуванні міста, маємо коштів із бюджету якраз стільки, щоб сплатити комунальні платежі. То про що мова?! Про яке переселення чи виселення? За цим задумом може стояти лише одне — знищення музеїв або припинення їхньої діяльності мінімум на десятиліття. І це треба чітко усвідомлювати! Я не знаю такої європейської країни, в якій прийняли б таке рішення, яким воно постало в нашій країні. Напевно, влада це вже усвідомила і навряд чи хтось серйозно ще повернеться до цієї теми.

Спілкувався Євген БУКЕТ
Фото автора

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment