ШЕВЧЕНКІВ КОНЦЕПТ «СЛОВО» У РЕЦЕПЦІЇ ДМИТРА ДОНЦОВА

150-літтю Шевченкового повернення в Україну присвячую

Ірина ФАРІОН,
Львів

…Але вони нічого з того не схопили.
Його слова були для них закриті,
не розуміли сказаного.
Євангеліє від Луки

Кожен в інших бачить передусім те, ким є сам. Тому таким притягальним для Дмитра Донцова був Тарас Шевченко — ідеалістичний, містичний, одержимий — той, що змагався не лише з оспалою малоросійською спільнотою, а й з самим часом. “Він є завеликий для нас, як і той час, що ми його тепер переживаємо”, — ці слова Донцова про Шевченка стосуються повною мірою і його самого [6, с. 36]. Поряд із пристрасно глибинною “Присвятою” Івана Франка Шевченкові можна в один шерег поставити лише Донцовські слова — інтелектуальні ножі розуму та емоційні опіки почуттів. Вони ключ до Шевченкової містики та ідеалізму:
“Бундючному чужому протиставив величне й потужне своє.
Вказав охлялим землякам шлях великих націй.
Як метеор, пролетів він над нашою Елладою, не лишаючи наступника, бо генії не мають їх. Бо був фанатиком в добу безвір’я, патетиком — в добу буйного інтелектуалізму, аскетом — в добу матеріялізму.
Пригадав забуту правду, що не розніжений ліричний гуманізм є мірилом наших чеснот, а сила духу, вища за дочасне щастя і “благоденствіє”.
Що не безсилим квилінням, лише “вогнем кривавим, пламенним мечем нарізана на людських душах” повинна бути наша Правда.
Хотів, щоб вогонь його слова перемінився в справжній вогонь, в якім спопеліла б не лише срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше “згниле серце”, яке не важиться піднятися на зло. […]
Був голосом вопіющого в пустині, був пророком, світочем, що світив і горів, голосом труби архангельської, що будила мертвих з могил…” [4, с. 205].
Найпевнішою зброєю і в Шевченка, і в Донцова було Слово, що, за апостолом Павлом, “живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та кістяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця… Нема створіння, скритого від нього…” [Св. П., Послання апостола Павла, с. 273]. Поет іменник слово у різних граматичних формах в українських поетичних творах уживає 118 разів [8, т. 3, с. 1649—1651], весь словник мови Шевченка містить 178 випадків вживання цієї лексеми [11, с. 264—266] — це одна з найчастотніших мовних одиниць опису і пізнання світу. Найчастіше з іменників Шевченко вживає лексему Бог (76), зокрема в граматичних формах Бога (107), Боже (119) [8, т. 4].
Як голка нитку, так нав’язує до себе концепт слово — епітети — узгоджені та неузгоджені означення: слово тихе(є), правди, святеє, боже(є), ласкаве(є), великеє, добре, нове, живе, мертве, сльози, істини, химерне, тихо-сумне, тихеньке, тихої любови, зле, незле, любови, щире, розумне, веселеє, богобоязливе, дівоче, забуте, благе, кротке, пророче, мудре, ветхеє, древлє, розтленноє, найкращеє, огненне, лихе [1, с. 38]. Гадаємо, що саме Біблія як настільна книга мислителя була джерелом його трактування концепта слова і частоти його вживання. Зокрема у Євангеліях цю лексему використано понад 90 разів, переважно в езотеричному та містично-креативному значенні: слово — Бог, слово — Дух, слово — істина, слово — дія, слово — вічність, слово — відплата, помста, слово — влада, сила: “Дух — ті слова, що їх я вимовив до вас, вони й життя”, “Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе — слова життя вічного”, “Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас”, “Хто моє слово берегтиме, повіки не побачить смерти”, “А хто мене не любить, той і слова мої не береже. І слово, яке ви чуєте, не моє, лише Отця, який послав мене”, “…слово твоє — істина” [Св. П., Євангеліє від Йоана, с. 122, 125, 126, 134, 137]; “чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих”, “Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, — а що більше цього, то від лихого”, “За кожне пусте слово, яке скажуть люди, — дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений” [Св. П., Євангеліє від Матея, с. 10, 12, 21]; “І дивувалися його науці, бо його слово було повне влади”, “Що за слово, — що з владою й силою велить нечистим духам, і вони виходять!” [Св. П., Євангеліє від Луки, с. 79].
Донцов, як ніхто з його попередників і наших сучасників, формалізує Шевченкове слово як основну субстанцію творення світу, як інструмент сягання до душі людської, як матеріяльне буття духу, а не як банальну одиницю номінації, комунікації — голої прагматики задля порозуміння. Ні! Задля горіння і творення у Божому Духові. Нема сенсу доводити енциклопедичність знань і вулканічність почуттів Донцова. Їхня довершеність — у вмінні майстра сягати джерел, не наслідків, а причин. З огляду на власну безпомильну заглибленість і детермінізм у судженнях, він сягає Шевченкових джерел розуміння природи слова не лише як філологічної одиниці, а і як інструмента творення світу. Донцовські міркування про Шевченкове слово структуруємо на три основні групи:
— містичне слово (тому що від Бога);
— креативне слово (тому що творить неповторну, національну людину і світ);
— дуалістичне слово: слово-правда (тому що Бог) — слово-лжа (тому що від лукавого).

МІСТИЧНЕ СЛОВО

Містика (з грецької mistikos — таємничий) — це віра в надприродне, таємниче, божественне та у здатність людини вступати в безпосереднє спілкування з потойбічним світом; у переносному значенні — це щось “загадкове”, “незбагненне”, але для Шевченка, де панує слово, нема загадковостей, позаяк у руках натхненної, одержимої, окриленої вірою людини воно завжди виконує функцію творення світу. Бо саме у такому значенні його використовував Господь. Про Боже джерело слова йдеться у відомих класичних рядках:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється—ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть меж люди!
(“Ну що б, здавалося,
слова”, 1848).
Як зауважує Донцов, “кожне його слово, а ще більше фраза, закривали в собі якусь містичну формулу, а її вирази не раз дослівно повторяли вирази на ту тему євангелістів або містиків” [4, с. 75]. Себто Біблія для Шевченка — джерело словосмислів. Загальновідомо, що у Біблії порушено низку кардинальних та універсальних для людства філологічних проблем, зокрема походження мови, стосунок мови до світу, її основна функція та зв’язок між мовою та народом. Ці проблеми втілено через “могутню творчу силу слова” [9, с. 126]: світ виник через слово — Господь вимовляв слово, і це ставало актом творення. Відтак постання окремих народів через вавилонське змішання мов і чудесне говоріння різними мовами, дароване Святим Духом різним апостолам на Святу Трійцю. Суголосний з Біблією визначний твір Константина Філософа “Проглас” до Євангелія, де викладено найважливіші філологічні ідеї, почерпнуті з біблійного джерела: 1) слово, злите з ученням Христа, є найбільшою духовною цінністю; 2) слово — могутній засіб етичного творення; 3) писемність побільшує силу слова: як неможливо пізнати краси, не бачачи, так і слово не увійде у душу без книги; 4) важлива зрозумілість слова: слово чужою мовою — як мідний дзвін; 5) народ без своєї писемности не може бути незалежним; 6) слов’яни володіють своїм словом і в цьому запорука їхнього духовного піднесення. Головний пафос цієї мовної концепції передусім у запереченні обраности якоїсь мови [9, с. 126–127, 129]. Всі ці ідеї знайшли свій вияв у Шевченковому концепті слово і в актуалізації більшости з цих ідей у Донцовському прочитанні Шевченка крізь призму концепта слово.
Донцов спостеріг, що “Шевченко особливо переймався найбільш езотеричним євангелістом св. Іваном, якого емблемою є якраз птах-орел, який потужним летом злітає до неба, до того, що “спочатку було” — до Слова, до найвищих вершин тайнознавства. Тому у Шевченка таке містичне значіння має Слово. Тому бере мото до свого “Сну” і “Послання” зі св. Іоана, тому у символіці поета таку ролю грає вогонь — символ св. Духа, тому такі близькі й свійські Шевченкові апокаліптичні образи і грозьби автора Апокаліпсиса, як і його мова. Голос Шевченка порівнювали сучасники з громом архангельської сурми, а якраз Іоана і Якова прозвали за їх проповідь — “громовими синами” [4, с. 20-21].
Як відомо, Євангеліє від Івана розпочинається з’ясуванням причини світобуття: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього”, відтак “І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили — славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого” [Св. П., Євангеліє від Йоана, с. 113], себто Слово втілилося в Ісуса Христа, що зійшов на землю, аби повірили в нього і стали “синами світла”. Це і виписав поет у “Неофітах”:
…А ти
Возстав од гроба, слово встало,
І слово правди понесли
По всій невольничій землі
Твої апостоли святії.
[…]
І тихим, добрим, кротким словом
Благовістив їм слово нове,
Любов, і правду, і добро,
Добро найкращеє на світі,
То братолюбіє (“Неофіти”).
Як для Шевченка, так і для Донцова екзистенційно неприйнятними були люди з роздвоєною психікою, нецілісні та непослідовні, про яких найкраще висловився апостол Яків: “Двоєдушні люди нетверді в путях своїх”, тобто люди з роздвоєною думкою, що не знають, де правда, де брехня, ні за ким, ні кудою йти, і з роздвоєною душею — які не вміють всім серцем горіти вірою і поривом до одного, хитаючись між добром і злом, між правим і лівим, — завше будуть нетверді в путях своїх…” [Св. П., Послання Якова,   с. 79]. Саме апостолові Якову належить часто вживана у Шевченка містична словосполука “слово правди”: “Він забажав нас породити словом правди, щоб ми були немов первістками його створінь” [Св. П., Послання Якова, с. 284].
Особливий контакт у поета з Божою Матір’ю. Донцов загострює увагу на поетовому проханні-молитві до Діви Марії подати “святеє слово” як “правди голос новий”, аби вогненною силою цього слова, себто через його природу Святого Духа змінювати українських людей на їхній землі — бо це слово, як ладан у кадилі, очищує, відводить нещастя і, за Авіценною, закріплює єство. Звідси унікальна Шевченкова метафора слова як “божого кадила, кадила істини”. Це метафоричне “Божеє кадило істини” Донцов протиставляє “брехливим словам лжевчителів “современних вогнів” [4, с. 185], що і сьогодні штучно піротехнізують у новітніх теоріях про комунікативно-прагматичну природу слова та мови:
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
[…]
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь
(“Неофіти”, 1857).
У поемі “Марія” сповна здійснився заклик поета силою вогненного, себто одухотвореного слова, розвіяти людський страх та зневіру:
І ти, великая в женах!
І їх униніє, і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
(“Марія”, 1859).
Містичне Шевченкове звернення до Бога має виразне національне звучання, висловлене через присвійний займенник наш у поєднанні з абсолютними синонімами правда — слово:
Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка… (“Марку Вовчку”, 1859).
Не випадково містична функція слова найповніше розкрита в останній період творчости у творах біблійної тематики “Неофітах” та “Марії”. Як зауважив Ю. Шевельов, “то були роки, повні біблійних видінь, які віщували криваву кару, помсту, що мала впасти на грішників та експлуататорів…”: “Вас найде … всюди правда-мста…” (“Осії. Глава ХIV”) [13, с. 90].
Було б дивно, коли б Донцов не нанизав на цю Шевченкову “правду-мсту” словесні імперативи своїх улюблених мислителів пізнього Середньовіччя, зокрема Лазаря Барановича з його збіркою “Меч духовний”, де зазначено: “Сам же імій в устах своїх меч — воюющую свою Церкву… Сам Христос приіде з небес в мир цей з мечем, глаголя: не приідох воврещи мир, но меч”*. Вторить йому і знаменитий проповідник Йоаникій Галятовський (збірка “Ключ розуміння”), на думку Донцова, “ще більш містичною мовою на ту саму тему”: “Нація українська живе під небесним знаком Скорпіона, а той неласкавий і гнівний скорпіон своїм небесним впливом спонукає народ український до війни” — на боротьбу духову і оружну проти варварів, кріплячи “серце вірою, а ум кріпостю”… [4, с. 196-197]. Шевченко, впевнений Донцов, знав, за Макарієм Великим, що — “де Дух Святий, там, мов тінь, ідуть гоненія і брань”. І тільки “святим огненним словом” можна зробити з трупів — живих людей, створених за Божою подобою, активних борців за свободу [4, с. 87].
Містичність Шевченкового слова у сяганні його божественних джерел, в оперті на біблійні тези як єдино правдиву основу людського буття і в усвідомленні власної місії. За Донцовим, поетова віра була непорушна, “і ясна кожному, хто, як колись, братчики, — бачать над головою поета незримий вогонь, що зійшов на нього згори, полум’яний язик, який колись зійшов на апостолів, і дав їм силу змінити обличчя нашого світу”, “пламенем взялось” його слово пророка, “трубним гласом” звістував він їм Правду, відкриту його віщому зорові” [4, с. 81, 23]. Спілкуючись зі Словом-Богом, Дівою Марією, апостолами та пророками, Шевченко сам своєю одержимою словотворчою діяльністю та непохитною біблійною вірою набув статусу національного пророка: “Він сам мав інтенсивну віру у своє призначення пророка, що має збудити своїм словом “приспану” Україну. Вірить, що його слова, його дума “огнем-сльозою упаде колись на землю”, воскресаючи мертвих душею” [4, с. 185]. Суголосні з Донцовськими і слова Є. Сверстюка: “Бог послав його з великою місією слова, щоб він зійшов на ту гору з самісіньких низин. Усе тут ясно, усе, як притча” [10, с. 354].

Далі буде.

Література
1. Ващенко В. С. Епітети поетичної мови Т. Г. Шевченка: Словник-покажчик. — Дніпропетровськ, 1982.
2. Вишенський Іван. Твори. — К., 1959. — 267 с.
3. Дзюба І. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008. — 720 с.
4. Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. — Стрий, 2008. — 230 с.
5. Донцов Дмитро. Хрестом і мечем. Твори. — Тернопіль, 2010. — 316 с.
6. Донцов Дмитро. Шевченко і наша генерація // Літературна есеїстка. — Дрогобич, 2010. — С. 27-36.
7. Донцов Дмитро. Ідеї Шевченка про Бога і націю // Літературна есеїстика. — Дрогобич, 2010. — С. 522—526.
8. Конкордація поетичних творів Тараса Шевченка / Ред. й упорядн. О. Ільницького, Ю. Гавриша. — Едмонтон — Торонто, 2001. — Т. 3, 4.
9. Мечковская Н. Б., Супрун А. Е. Знания о языке в средневековой культуре южных и западных славян // История лингвистических учений. Позднее средневековье / Отв. ред. А. В. Десницкая. — Санкт-Петербург, 1991. — С. 125–181.
10. Сверстюк Євген. Рік високого сонця // На святі надій. Вибране. — К., 1999. — С. 321—368.
11. Словник мови Шевченка: У двох томах. — К., 1964. — Т. II.
12. Трубачев О. Н. Этногенез и культура древнейших славян. Лингвистические исследования. — М., 1991. — 271 с.
13. Шевельов Юрій. 1860 рік у творчості Тараса Шевченка // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. Праці філологічної секції. — Львів, 1992. — Т. ССХХIV. — С. 89—106.

Умовні скорочення
Св. П. — Святе Письмо Старого та Нового Заповіту. Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. За дозволом церковної влади. — Ukrainian Bible 63 DC, United Bible Societies, 1991.
ССУМ ХIV–ХV — Словник староукраїнської мови ХIV–ХV ст.: У двох томах. — К., 1977–1978.
ЕСУМ — Етимологічний словник української мови: У семи томах / За ред. О.С. Мельничука. — К., 1982–2006. — Т. 1–5.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment