ЩО Ж СТАЛОСЯ У ЛЬВОВІ?

Василь КУЧЕРУК

Весняного сонячного дня відбувся червоний демарш проросійських партій у Львові. Його мета — продемонструвати українцям, що ці партії — “хозяєва етой землі”. Нічого спільного зі святкуванням і вшануванням пам’яті тих, хто загинув у Другій світовій, або тих, хто ще живий, і близько тут не було.
Заздалегідь проросійські профашистські організації “Русскоє єдінство” та “Родіна”, фінансовані російськими спецслужбами, оголосили про свій намір. Природно, що львів’яни, громадські організації кинулися до влади по захист від провокації. Звернулися й до суду. Місцева влада нібито відреагувала: відбулося судове засідання, розвезли персонально керівникам українських організацій рішення про заборону провадити будь-які заходи з цієї нагоди. Вона ж демонстративно відмовилася від використання червоних прапорів на території області. Здається — мир і спокій дому тому. І мудрість, хай не державна, а регіональна, восторжествувала.
Однак 8 травня 2011 року стало відомо, що автобуси напаковані чоловіками певного вигляду прибули до Львова. Від людей важко щось приховати — стало відомо де вони зупинилися, де ночували. Містом поповзли чутки. Виникає запитання: якщо про це знали пересічні громадяни, то чому силові структури були такі непоінформовані й не забезпечили виконання рішення суду?
Наступного дня, 9 травня, численні наряди міліції, “беркутівці” огородили місця, де традиційно відбувається шабаш комуністів. Чому висловлююся так різко? Бо насправді нічого спільного з вшануванням полеглих ці заходи не мали. Це була швидше спекуляція на пам’яті людей, їх належністю до радянської армії.
Кілька слів про так зване “Марсове поле” у Львові на Личаківському цвинтарі. “Марсове поле” прийняло в свою землю майже 15 тисяч осіб, які загинули в Першу світову війну, січових стрільців — в листопаді 1918 року, жертв НКВД (1941р.), радянських воїнів дивізії НКВС (1944—1950 рр.). Причому поховання останніх відбувалося у дуже характерний спосіб — просто зрівняли бульдозерами могили українців і на них зверху поховали рештки совєтських воїнів.
Зранку народний депутат України Петро Писарчук із Партії регіонів із групою молодиків із георгіївськими стрічками прийшов святкувати на Личаківський цвинтар День Перемоги. Сюди ж прийшли представники українських громадських організацій, небайдужі молоді львів’яни. Зрозуміло, заяви про комуністичний демарш їх “завели”. Були депутати місцевих рад, переважно від ВО “Свобода”. Гадаю, що депутати незалежно від партійної належності були просто зобов’язані прийти, аби запобігти провокаціям. Але не в усіх вистачило на те мужності.
Потім протистояння перемістилося на пагорб Слави, де відбулося покладання вінків очільниками влади. Приблизно о 14.00 приїхали автобуси з людьми різного віку. Збурений натовп не дозволяв їм вийти, але міліція справно несла службу. “Гості” проїхали через кордон міліції, розгорнувши червоне полотнище.
Була шарпанина, все це відбувалося у певному стилі. Наприклад, один із прихильників комуністів натравлював на людей пса, прийшли якісь старші пані з георгіївськими стрічками. Не вибираючи виразів, якась пані репетувала, що вона майор міліції (чи ж личить її працівникам брати участь у таких масових заходах?). Молодик із загону регіоналів вистрелив із травматичного пістолета й поранив свободівця. Як з’ясувалося, “стрілець” виявився також належним до силових структур.
Чи ці події свідчать про спонтанне святкування? Ні. Скоріше про сплановану акцію, якій наші правоохоронні органи не змогли протидіяти. Це було вкотре демонстрацією того, що деяким силам до рішення суду байдуже.
У нормальній країні очільники влади, правоохоронних органів після таких промахів мусили б піти у відставку. Єдиний, хто написав заяву про відставку, був губернатор Львівщини Михайло Цимбалюк, та й то під тиском депутатів. А згодом пан Цимбалюк переконував, що президент відставки не підпише. Міський голова Львова Андрій Садовий зайняв позицію обуреного героя, — а де ж виконання обов’язків, дотримання рішень суду, про які так голосно говорилося непередодні, врешті-решт — відповідальність посадової особи?
Нагадаю деякі події й факти, що, можливо, опинилися поза увагою українського суспільства. Напередодні у США народний депутат від Партії регіонів Олена Бондаренко подивувала всіх на прес-конференції. Вона заявила: закон, що стосується прапора, лише за кольором збігається з радянським. Отакої! То що, не совєтська армія брала Берлін? А що ж тоді вони святкували? Побіжно виникає думка: навіщо ухвалювати закон, який роз’єднує суспільство й дивує цивілізований світ.
Чому на 66-му році виникла потреба вивішувати якісь червоні прапори по селах і містечках України? Чому переможці-визволителі, включно з росіянами, не запропонують німцям вивісити червоний прапор над Рейхстагом — вони ж їх визволили?
Напевно тому, що вже давно перемогли самі себе і в моральному, і в економічному сенсі. А з шанованої дати, яка б могла поєднати союзників у боротьбі проти коричневої чуми, зробили чергову клоунаду.
Скажімо, для чого у Львові піднімати якийсь міфічний прапор перемоги? У місті, в якому не було боїв, яке не мало жодного стратегічного значення, яке було здано німцями практично без бою. Напевно,тому, що й досі на 66-му році переможці розуміють: вони нас так і не перемогли.
Чи вони чогось досягли — знову нічого — пошуміли, поплювалися, поранили кількох людей, розбурхали у своїх місцевих прихильників ненависть до сусідів по будинку та вулиці, розгорнули на зло “мєстним” сучасне криваве знамено і забралися геть.
Ну, робитимуть зі ВО “Свобода” страховисько. Учергове переконуватимуть себе і своє оточення через контрольовані ЗМІ, друковані й електронні, що всі українці — бандерівці. Чи є у цьому креатив — ні, скоріше — нафталін та безумство.
Але існує інша проблема, про яку варто подумати всім. Львів не був готовий до цих подій, лише молоді емоційні люди виявилися небайдужими до такої ситуації. Добре, що знайшлися депутати, які не були осторонь цих подій, які не побоялися реакції влади. Але не було плакатів, інформаційних листів, які поглибили б розуміння процесів, що відбуваються в Україні. Відсутність такої інформації дає змогу опонентам зводити дискусію на цю тему до побутового рівня — хто більше вживав поганих слів.
І на завершення — і ми, і вони — розуміємо, що вони нас так і не перемогли навіть через 66 років! Червоний прапор так і не став прапором перемоги над нами у Другій світовій війні. Після розпаду Совєтського Союзу його взагалі немає серед прапорів країн — членів коаліції. А ті, хто гуртуються під ним, так і не зрозуміли, що їхня поведінка, їхні моральні засади, їхня нетерпимість і неповага до співгромадян, власне, і стала причиною їхнього програшу. Вони можуть ухвалити закон, розгорнути тисячі червоних прапорів за 30 мільйонів гривень у період кризи, возити прапор по Україні навіть довжиною в 100 метрів, але це свідчитиме про щось інше.
Бо перемогти можуть ті, хто в серці має те, що не вмирає, — любов до себе, своєї Батьківщини, любов до світу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment