Пилип Іллєнко зіграв ролі маленького Святослава (“Легенда про княгиню Ольгу”), юного Мазепи (“Молитва за гетьмана Мазепу”) та інші (всього понад 10). Тепер він знаний більше як кінопродюсер, правник, політик. Але розмова сьогодні у нас про його батька, одного із найталановитіших українських режисерів — Юрія ІллЄнка.
— Пилипе, 9 травня виповнилося б 75 років із дня народження Вашого батька Юрія Іллєнка. Ким був для Вас, у глибоко духовному розумінні, Ваш батько?
— Знаєте, мені найменше хотілося б говорити про якісь інтимно-родинні речі, спогади. Врешті-решт, це глибоко особистісне, безперечно, надзвичайно дороге та близьке мені, моєму братові Андрію, мамі. Але сьогодні не це найважливіше.
Зараз більше йдеться про постать батька в сучасному українському культурному, громадсько-політичному дискурсі. Зокрема в національному українському кіномистецтві. Щодо батька існує дуже багато міфів і легенд. Неодноразово доводилося чути, читати, що він нібито якась неврівноважена, дуже суперечлива людина. Інші говорять, що з ним важко змиритися; ще хтось — що займав надто непримиренну позицію в багатьох речах. Деякі ж лицемірно-поблажливо пояснюють це тим, що останні 20 років життя він зазнав творчої поразки. Публічно погоджуючись, що він був великим совєтським кінорежисером і оператором, а от за часів незалежної України… Якраз цю думку дуже активно мусують ті люди, які, м’яко кажучи, за життя Юрія Іллєнка були його опонентами.
Насправді батько завжди був людиною надзвичайно послідовною. Послідовним не лише у своїх мистецько-естетичних поглядах, а й у громадсько-політичних, навіть — побутових. Усі його вчинки були логічно вмотивованими. І випливали з усього прожитого перед тим життя. Тому люди, які кажуть, що Юрій Іллєнко — постать, сповнена внутрішніх протиріч, — просто нещирі, за цим твердженням вчувається людська ницість, мстивість.
— Спроба невдах чи творчої сірості знайти хоча б яку-небудь пляму на сонці?
— Я сказав би інакше: це спроба якимось чином поставити під сумнів його позицію — творчу і суспільну. Чому? Зроблене ним не проминальне. Викреслити Юрія Іллєнка з української культури не вдасться вже нікому, ні януковичам, ні табачникам.
Давно уже очевидно, що в творчому сенсі в українському кінематографі чогось подібного не було й не буде. Без перебільшення: він — постать рівнозначна найбільшим велетням української культури. Так само як не можна викреслити з історії нашої культури Шевченка, Довженка, так само нікому вже не вдасться перекреслити його ім’я. Але, розуміючи це, маніпулятори суспільною свідомістю намагаються, як у випадку з Шевченком, фабрикувати міфи. Це робила совєтська влада, триває ця брудна робота і в наш час. Юрія Іллєнка як непересічну особистість намагаються втиснути в прокрустове ложе своїх антиукраїнських уявлень і антиукраїнської українофобської ідеології. Приміром, намагаються довести, що фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” був просто якимсь незрозумілим, невдалим ходом успішного і талановитого в минулому режисера. Це результат, мовляв, того, що він “загрався” політикою та образився на весь світ. Навпаки, я наголошую: цей фільм — логічний результат його творчого і свідомого суспільного життя.
Якщо проаналізувати його творчий шлях, починаючи з “Тіней забутих предків” (не братиму більш ранні фільми) до “Мазепи”, то ми можемо зрозуміти, як він ним ішов. У нього фактично кожний із фільмів — це нове слово. Він мені казав: “Я не люблю повторюватися в тому, де я вже взяв верхнє “до”. Верхнє “до” він узяв в операторській майстерності в “Тінях…”, де була шалена динаміка камери, де були фантастичні кольори, вражаюче красивий гуцульський одяг, роздолля природи Карпат… Наступний фільм “Криниця для спраглих” абсолютно інший. Там зовсім інший творчий метод. І знов-таки Іллєнко бере в ньому верхнє “до”. У “Вечорі на Івана Купала” знову створює нову форму — сюрреалістичну, образно-символічну, і так у кожному з наступних фільмів. У кожній наступній роботі ми бачимо абсолютно нового режисера, і в кожній із них є цей метод. Хоча його художня палітра надзвичайно різноманітна, але за сутністю своєю усі його фільми мають багато спільного. Всі ці фільми про Україну. Про Україну і про українців. Кожний присвячений окремій частині чи то історії, чи якимись проблемам нашого існування, скажімо, становлення нації. І оці дві речі, два напрями художньої форми і змісту знайшли своє логічне вирішення у фільмі “Молитва за гетьмана Мазепу”. Тут застосовано усе найкраще, що він здійснив у своїх попередніх фільмах, і з естетичної точки зору, і з художньої. І насамперед — ідеологічної. Звичайно, створене не було схоже ні на що попереднє. В результаті твір здивував і багатьох, можливо, відштовхнув від себе своїм новаторським підходом. Сьогодні, через десять років по створенні, переглядаючи його, підготовлений глядач дивиться інакше. Зараз сприймається набагато краще і прихильніше. Тільки тепер багато хто зрозумів: тоді фільм випередив свій час.
Представлений на Берлінале, він також був далекий від одностайного сприйняття. Я був тоді присутнім на показі. Після початку демонстрації, за кілька хвилин, половина аудиторії встала й покинула зал. Серед них і посол України в Німеччині. Решта ж, по закінченні фільму, аплодувала стоячи. Про що це говорить? Про те, що кінотвір “Молитва за гетьмана Мазепу” просто випередив свій час. Фільм подивилися на багатьох фестивалях, зокрема в Росії. Колеги почали застосовувати запропоновані ним прийоми, образи і т. д. А взагалі-то треба усвідомлювати, що людей найбільше лякає незвичне.
— Таке сприйняття фільмів Юрія Іллєнка траплялось, напевне, не раз?
— Пригадую, батько мені якось розповідав, як сприймали “Тіні забутих предків” студенти Московського університету. Під час прем’єри вони затупотіли ногами. Параджанов не стримався, вибіг на сцену та вилаявся. Зараз же людину, яка скаже, що “Тіні..” це лайно, вважатимуть придурком. А тоді це казав кожен другий. У МГУ був присутній не простий глядач — “золота” молодь, інтелектуали совєтської імперії. Сьогодні фільм загальновизнаний, він — класика не лише українського кіномистецтва. Так само і з усіма іншими роботами. Минає час і ставить усе на свої місця. За часів Достоєвського було багато письменників, твори яких друкували значно більшими, в сотні разів, накладами, ніж романи Достоєвського. Чомусь же пам’ятають Фьодора Михайловича. Хоча за життя він був, із точки зору комерційного успіху, посереднім літератором. Так само і в кіно. Чомусь фільми Юрія Іллєнка всі зараз вважають класикою, хоча на момент їхнього виходу на екрани вони були практично всі освистані. Або заборонені. Нищилися навіть ще на етапі створення.
— У своїх спогадах Юрій Іллєнко зізнавався, що українська стихія не одразу захопила його. А коли Ви відчули пробудження національної свідомості? І під чиїм впливом?
— З самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, такої проблеми для мене не існувало. Бути українцем, часткою великого українського народу було так же природньо, як дихати повітрям і бачити сонце. Хоча тоді я не усвідомлював, що приклад батька завжди був визначальним. Тому вважаю, що це була його заслуга. Він казав: ти українець, ти живеш на землі своїх дідів-прадідів, твої предки козаки. І оце ненав’язливе нагадування, що ти — спадкоємець великої культури, духовної, землеробської робило свою справу.
Мені смішно, коли доводиться чути, що, мовляв, наприкінці життя Юрія Іллєнка чомусь понесло до націоналістів. Він ним був навіть тоді, коли формально належав до Комуністичної партії. Саме тоді, 1971 року, знімаючи фільм “Білий птах з чорною ознакою”, вояк УПА з екрана говорить: “Я гуцул, і воля моя, як ці гори високі, і я із зброєю в руках відстою, не дам, щоб мою наречену ґвалтували жодні посіпаки”. Так, здається. Зауважте — це 71-й рік. Ці слова вкладені в уста негативного персонажа, але цей негативний персонаж не зробив жодного негативного вчинку. Як ви гадаєте, як міг я не пишатися своєю приналежністю до свого народу?
Заглибленість у світ української культури, в світ українського кіно відбувалась не лише завдяки батькам. У нас частенько бували гості, відомі українські митці, й ми ходили до них. Та атмосфера, висока духовність вбиралася нашими дитячими душами. Батько хотів виховати у мені і в брата не просто почуття любові до рідного, а ще й активну життєву позицію. Мало любити, треба мати здатність і готовність захищати своє. Захищати духовність, культуру, мову, чесне, героїчне ім’я свого народу, до якого належиш. Усе його життя це, по суті, боротьба, захист власного погляду на свою людську і національну гідність. Тому те, що він став фактично одним із лідерів і ідеологів “Свободи” є логічним продовженням усього його життя. І ніяких несподіванок тут нема.
— Чому саме “Свобода”?
— Батько свідомо пішов у “Свободу”. Так само, як і я з братом. Очевидно, у Іллєнка і Тягнибока одна ціль, одне спільне бачення майбутнього і шляхів його досягнення. До того ж, батько мав дуже конкретну мотивацію. Після фільму “Молитва за гетьмана Мазепу” він потрапив у типову для нього ситуацію. Після того батько сказав: “У мене є що знімати, я можу ще багато написати сценаріїв, є багато нереалізованих. Але я не хочу знімати фільми, які ніхто не побачить. Для того щоб знімати кіно, яке виховує у народу духовність, пробуджує національну і людську гідність, потрібні умови. Ось тоді він і написав відозву до українців, яка, власне, стала приводом до знайомства з Олегом Тягнибоком, а потім і подальшої їхної співпраці.
— В одній із статей він пише про програму захисту і впровадження української мови, і про те, що повну, справжню програму за сучасних умов він не довірить і власному персональному комп’ютеру. А Ви знаєте цю програму, він ділився з Вами, з Андрієм?
— Звичайно, ділився. Хоча це, певною мірою, художній прийом… Але в принципі основні свої ідеї, і не лише мови, а взагалі культури як частини головної підвалини національного життя і держави, він розкрив у своїй політичній програмі. Це його заслуга, що в програмі зазначено шляхи захисту українців. Таким чином у “Свободи” з’явився розділ про звільнення і захист українського інформаційного простору, який наразі абсолютно окупований іноземною мовою, іноземним культурним продуктом. Триває агресивне, цілеспрямоване нав’язування, насаджування чужих цінностей, які українцям абсолютно не потрібні. Вони ведуть до того, що люди втрачають будь-які орієнтири і стають просто зомбі, манкуртами, якими легко маніпулювати для продовження утримання нас у колоніальному стані. Це і є основна його думка: найважливіша мета держави — звільнення інформаційного простору під силу українському народові, зокрема його інтелігенції, об’єднаній у потужну політичну силу. Ще раз кажу: його абсолютно не цікавила ще одна там якась посада (у житті в нього було багато посад, багато нагород, було визнання, успіх, увага суспільства і т. д.). Він знав усьому тому справжню ціну — “кимвальному звуку труби”.
— Пригадайте, будь ласка, у нього ніколи не з’являлося відчуття зневіри у свій народ, який він захищав, на утвердження якого він так самозречено і самовіддано працював?
— Тут варто говорити про його душевний біль за свій народ, який вкотре обманули, скориставшись його довірливістю. Усе життя батька — це історія того, як він піднімався з колін, коли, здавалося, це було вже неможливо. Наприклад, після стількох заборон його фільмів. Уявіть: вам 28 років, ви усвідомлюєте, що зняли фільм, який може перевернути світовий кінематограф. У результаті цей фільм змивають із плівки. Це фільм один із найкращих — “Криниця для спраглих”. Він талановитіший за “Тіні…” Прем’єра цього фільму відбулася через 24 роки після його зйомок. Наступний фільм — “Білий птах…” — спіткала така ж участь…
— Пилипе, на слуху в Україні й за кордоном ще свіжі події у Львові 9 травня. Ви, як член “Свободи”, не брали там участі?
— На жаль, ні. Цього дня батькові було 75 років, а 8 травня — день народження мого молодшого сина. Йому виповнився один рік.
— Як його звати?
— Святослав… Як бачите, хоч я й не став професійним актором, але одна з моїх дитячих ролей у батьковому фільмі вплинула не лише на мій світогляд…
Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК
