ПРАВДА — ПЛІД, ЯКИЙ МОЖНА ЗРИВАТИ ТІЛЬКИ СПІЛИМ. STATUS QUO ANTE, SECUNDUM NON DATUR

Оксентій ОНОПЕНКО,
м. Москва

Поведінка голови Компартії України, зокрема у зв’язку з подіями, що сталися 9 травня у Львові, нічого крім смутку не викликає. І висновок тут очевидний: прищепа російського комунізму — не продуктивна. “Ми визнаємо гібридизацію міжвидову і навіть міжродову. Визнаємо деякий вплив відкритого вами ментора”, як сказав би Олександр Довженко, але такий цибух не для європейської України.
У реакції комуністів, прогресивних соціалістів, сталіністів, колоністів і, навіть, апофігістів на події у Львові навколо пагорба “проминальної слави” можна було почути багато. Як-от у словах головного цибуха комунізму Петра Симоненка про “федералізацію” України, ні більше і ні менше. “Дожилася Україна, що її діти її ж розпинають”. Чи знає П. Симоненко ці слова Тараса Шевченка?
А між тим, таких симоненків бачив не тільки Великий Кобзар. Микола Гоголь в епілозі своєї повісті “Страшная мєсть” теж передбачає гризню нащадків навколо могил предків: “І всі мерці, його діди і прадіди, де б вони не жили за життя, щоб рушили з різних сторін землі гризти його за ті муки, що він завдавав їм, і вічно щоб його гризли”. Жадоба кари для Петра. Бо що ті мільйони і мільйони загиблих і їхніх нащадків мають від усіх тих завоювань того Петра, або Сталіна чи Єльцина та Путіна? Мільйони загиблих від Берліна до Сахаліну мають у нагороду олігархів з їхньою жадібністю.
Уявімо ще одну ситуацію: український народ — нарешті в європейській сім’ї народів, “в сім’ї вольній, новій”, як передбачав Тарас Шевченко. У Європі 8 травня — “День матері”, 9 травня — “День жалю і примирення” було ухвалено не без розуміння історичних реалій. І уявімо собі, що якійсь “родіне” з Одеси чи там “єдінству” з Єнакієво без згоди з владою землі Бранденбург забаглося приїхати на Зеєловські висоти, де вождь поклав у могили більш 300 тисяч солдат, і привезти туди не вінки пам’яті і жалю, щоб покласти до могил, а нагадати, “кто в домє хозяін”, як це вони забажали показати у Львові — “Хахли — параша, побєда била наша”. “Побєдітєлєй” не цікавила думка, почуття, настрої львів’ян, населення західноукраїнських земель. Їм наплювати на жертв геноциду і репресій, їм не для мертвих і не для сиріт, а до себе “уваженія” хочеться, незважаючи ні на мертвих, ні на живих вдів, сиріт… Їм панування “побєдітєлєй” ввижається.
Так ось. На цвинтарях містечок і сіл понад рікою Нейсе і Одером — врівень із землею дуже багато могил. Там немає “пагорбів слави”. На надгробках можна прочитати роки життя тих, хто в них лежить: “1930—1945”. Там поховано багато дітей — чотирнадцятилітніх. Не німців, не сорбів-лужичів, а дітей… І не важливо, хто їх змусив взяти у руки зброю і за що. Чи варто уявляти там “одєскую родіну” чи “рускоє єдінство” з України з прапором “побєди”?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment