ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ САМОТНОСТІ

Івану Марчуку — 75

Марія КУЧЕРЕНКО

Його пам’ять і досі береже цей теплий спогад дитинства: кістяний гребінець легенько торкається дитячої голівки, мамині пучки ніжно — аж лоскітно — перебирають закошлане волосся — волосинка за волосинкою… “Ой, і запльонтане ж!” — бідкається мама. Мине час і той спогад підштовхне митця до персонального стилю малярства, який він жартома назве пльонтанізмом. О! Скільки сотень кілометрів — а може, й тисяч — наснує-напльонтає він тих ниточок-волосинок за своє життя, являючи зорові бачене серцем, сповнене незглибимої ніжності до світу. Схоже, ці кілометри волосинок акумулювали тепло маминих пучок, і та жива енергія — яка, як відомо, ніде не зникає — струмує крізь тонке, химерне плетиво, трансформуючись у дивовижної краси портрети рідної землі: українське село, що потопає у магічному світлі місяця; глечики на тинах — мов голови на плахах; човен, прип’ятий до берега срібної річки — цієї селянської Лети, що неначе застигла в чеканні свого Перевізника; на тлі білих хат велетенські українські груші з поминальними свічками на них. Така ось вона, terra incognita — Україна, якої вже немає… Фантомний біль пам’яті — нема, а болить…
За великим рахунком, “Голос моєї душі” — це назва не однієї, окремо взятої серії картин, написаної Іваном Марчуком 1979 року, — та назва мала б об’єднувати всю творчість Митця. Це той голос, який, попри всі митарства, попри неприкаяність душі, завжди повертає її до “відправної точки” — до рідної землі. Іван Марчук жив і працював в Австралії, де мав спокій, усі умови для праці, де був “просто рай земний”, потім потрапив у Канаду, де теж працювалося залюбки, не скаржився, а звідти переїхав до Сполучених Штатів — і там мав майстерню в центрі Нью-Йорка, мав визнання. Нібито все о’key, однак наставав день і час, коли щось починало муляти-давити, підступно нити всередині, зрадницьки нашіптувати… Знову той голос душі. І все ж, хоч він і перетворив митця на заручника, проте кожен справжній талант повинен мати своє джерело. Отож і курсував повсякчас, як сам любить казати, “туди-сюди”.
Липень 1997 року був одним із таких повернень. Він йшов зануреним у літню спеку містом. Горде, високе чоло філософа, довге срібне волосся, колоритні вуса — такого чоловіка одразу помітиш і в натовпі. Ми не були добре знайомі — так, лише одне давнє інтерв’ю, яке, я була впевнена, він давно забув. Аж ні. Художник був щиро радий зустрічі. Скаржився на самотність у помітно спорожнілому місті. Час відпусток, відпочинку. Прилетів з Америки — й нікого з друзів не застав, а душі так бракувало спілкування! Іван Марчук запропонував мені відвідати Музей російського мистецтва, позаяк близько — рукою подати. “Я хочу показати вам мого улюбленого художника, — сказав він. — Вгадайте, хто це”. Я перебрала в пам’яті з десяток імен, проте не вгадала. Зізнаюся, я здивувалася, коли він підвів мене до картини Івана Шишкіна. “Чому мені так подобаються його картини? — побачив моє здивування Іван Марчук. — Бо він, як ніхто інший, відчуває, що таке земля. Вона в нього така жива!!! Вона дихає…” Покручене коріння сосон, що ним дерева відчайдушно чіпляються за піщаний ґрунт, за життя… Таке враження, що той  пісок усе осипається і осипається над самісіньким краєм провалля… І згадалося, що щось подібне бачила в дитинстві, а потім забулося все, стерлося в пам’яті. Тоді я зрозуміла, що мав на увазі Іван Марчук…
О, я знаю, як він шалено любить цю землю, як схиляється перед всяким її — щонайменшим — зелом. Ні, не тому знаю, що мені про те сказано, — я відчуваю це благоговіння у світлих образах землі, що ними повняться Марчукові полотна. Я вдихаю мед різнотрав’я, я переймаюся тим шаленством цвітіння… Здається, сама земля перетікає у простір душі — і душа стає безмірно широка, аби вмістити те багатство світу. Про ці полотна можна лише сказати словами Рабіндраната Тагора: “Все, що мав я, все, що бачив, — ні з чим не порівняти”. І цілком зрозуміло, що така краса можлива тільки тут, на рідній землі.
Давно вже всі звикли, що Іван Марчук такий різний. Він весь час у пошуку нових способів вираження — нових стилів і технік. Сам художник любить пожартувати на цей рахунок: “Зараз нараховується десять абсолютно різних Марчуків”. Спершу були пейзажі, потім — дуже цікаві за технікою акварелі “Кольорові прелюдії”, цикл “Цвітіння”, який розтягнувся на кілька років, найулюбленіший цикл “Голос душі”, “Біла планета” (І, ІІ), “Нові експресії”, “Мрії, що виходять з берегів”, “Шевченкіана”. Нині митець у відчаї: немає потрібних фарб, отих, якими колись робив чудеса, якими вимережував-випльонтував свої полотна (до речі, ту техніку, що її слід вивчати під мікроскопом, ніхто так і не зумів скопіювати). Загубили технологію виготовлення, чи то як? І ніде у світі їх немає. Ніде. Ніяк відтворити красу цього світу.
Нема фарб. Нема майстерні. Обіцяв екс-президент збудувати цілий мистецький центр, де були б і музей, і майстерня. Уже й капсулу заклали на Андріївському узвозі. Тоді газети на весь світ ту новину розтрубили. Проте, як кажуть, обіцянка-цяцянка. Тільки й того, що чорних заздрощів, а потім зловтіхи нажив. Як відомо — славляться митці такими рисами. Чого гріха таїти, не найкраща ми спільнота. Так і працює в старій майстерні, під самісіньким дахом старого будинку, де вже й ніде розвернутися, ніде картини ставити, Митець із всесвітнього списку “100 геніїв сучасності”, талант якого високо оцінений мистецтвознавцями Америки, Європи, Австралії, перед яким відкривають двері найзначніші виставкові зали світу. Він давно вже охолов до ідеї з музеєм власного імені, як і звикся з думкою, що не бачити іншої майстерні, як ця, під самісіньким дахом. Він уже з усім змирився.
От тільки з тим, що в Україні діється, ніяк змиритися несила. “Бог дав рай, та не дав розуму за себе постояти”, — сумно констатує митець. Нема України, про яку так мріялося. Нема… Ось уже й остання земля — джерело натхнення душі твоєї — вислизає      з-під ніг… Ще трохи — й у руках загребущих задихнеться. “Доля країни — моя хвороба”, — каже Іван Марчук. Тож не питайте, звідки ті образи деструкції, що ними, як пазлами, заповнюється простір душі: розбиті музичні інструменти, порвані струни, розтрощені глеки, порожні гнізда, розбиті пташині яйця полишених гнізд… Світ, що розсипається на очах.
Що ж, у своїй Вітчизні без пророка. Немов саме про Україну сказано. Ані пророків, ані геніїв їй не потрібно. Коли в Івана Марчука запитують, чи не шкодує, що повернувся зі Штатів, він каже відверто: “Шкодую”. Проте, попри всі нарікання, залишити назавше Україну не наважується. Таке враження, що з кожним роком прийняти це рішення йому стає дедалі важче. Немов хто обплутав-запльонтав його власну долю, заснував кілометрами найміцніших у світі ниток… рви — не розірвеш…
Така вона, природа української самотності.

НЕПОВТОРНІСТЬ

За мотивами картин Івана Марчука

Чи так душа змаліла в отім хмільнім роздоллі?
Чи, може, світ змалів, тісним душі вже став?
Не знаю я, та тільки так солодко, поволі
розходиться по тілу ця незбагненність трав,
і засипа насінням, таким  аж в горлі терпне!
Аж з пахощів тих прілих легені розрива!
І так несамовито…
і так…
і так нестерпно,
так феєрично-біло ця світиться трава!
Надихатись не можу. Пред світом цим змаліла.
Торкнутися боюся. Порушити щось  гріх.
Хоч трави ті давно в століттях перетліли
і тільки світло біле лишилося по них.
Душа лиш роззирнулась  і десь напівдорозі,
як вперше захлинулась цим співом цвіркуна,
хоч пісня та нехитра вже напівстерлась досі
і десь у свисті вітру згубилася луна.
Світ — наче тайна в тайні — небачений ні разу.
Просвітлений цим сяйвом до суті, мов до дна.
Та вже душа давно облущилася в часі,
і тільки оболонка залишилась одна.
Та й тій давним-давно в самій собі вже тісно,
та й ту вже розмивають ці пахощі з отав,
ця пісня цвіркунова…
ні — неповторність пісні,
ці трави білі-білі…
ні — незбагненність трав.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment