УНІВЕРСИТЕТСЬКА ПРОФЕСУРА

На вшанування П. П. Кононенка

Галина ГРИМИЧ,
кандидат філологічних наук

У ті далекі 60-ті роки ХХ ст. в аудиторію Червоного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка зайшов молодий чоловік і відрекомендувався: “Ваш викладач з історії української радянської літератури Петро Петрович Кононенко”. Моя однокурсниця стала враз червона, як буряк, і прошепотіла:
— Кара господня. Мало того, що був В. Пащенко, за яким гинув філфак, а тепер ще цей, П. Кононенко. Пропали, Галюню, усі дівчата філфаку, а їх же, як на трикотажній фабриці імені Рози Люксембург.
Вона мала рацію: високий, стрункий, чубатий, охайний до дріб’язку. Взуття (прости Господи), яке тоді було взуття, але в Петра Петровича воно завжди було начищене до блиску. А ще ж — очі! Такі тривожно милі. А голос! Буває голос, що ніби манить. Саме такий голос був і в П. П. Кононенка.
Не метушливий, я б сказала, навіть повільний, завжди врівноважений, із дуже розвиненим почуттям власної гідності. Петру Петровичу притаманні риси, що характеризують класичного університетського професора: багатогранність і широта знань, ерудиція, інтелігентність, дисциплінованість і пунктуальність.
Він заходив до аудиторії і виходив — за дзвоником. Ніколи не запізнювався, а нас не затримував під час перерви, на відміну, приміром, від проф. Ф. Я. Шолома (пухом йому земля). Бувало запізниться хвилин на 20 (ми чекаємо), аж тут і дзвоник. Тоді він стане на дверях і продовжує свою лекцію. І ми терпіли, бо шанували цю унікальну людину, глибокого фахівця з історії давньої літератури.
Моєму поколінню пощастило з викладачами. Випала нагода згадати, якщо не всіх, то декого з них: О. Д. Назаревський, А. О. Білецький, Г. К. Сидоренко, А. О. Іщук, А. Х. Іллічевський, І. К. Кучеренко, П. Д. Тимошенко, М. О. Карпенко, нині голова Ради ветеранів війни і праці та Ради старійшин.
Серед названого вченого і шляхетного викладацького кола філологічного факультету особа П. П. Кононенка була органічною і помітною. Усі тоді вже бачили в ньому перспективного науковця і вдумливого педагога, який у своїх “ліричних” відступах нас повчав: “Людина бачить світ не лише очима. Є й інше бачення, що йде зсередини. Саме так сприймайте світ”. У ті далекі 60-ті наші викладачі відіграли неповторну роль своєрідних каталізаторів цілої низки тенденцій, які народжувалися у ті часи і в суспільстві, і в літературі. Вони дали можливість нам, тодішнім студентам, стати в духовному аспекті тим, чим ми є сьогодні. І за це їм низький уклін.
Я схильна вважати, що будь-який предмет і потяг до нього студентів залежить від того, хто його викладає. Лекції П. П. Кононенка мали своєрідну форму — розмова. У лекціях-розмовах молодий викладач потихеньку руйнував і нищив крижані тороси догматичного соцреалізму. Всупереч заідеологізованим навчальним програмам він умудрився вийти за ідеологічні береги. У своєрідному контексті подавалися імена і твори заборонених М. Куліша, В. Підмогильного, Гр. Косинки та ін. Моє покоління пам’ятає, що ми, студенти, конспектували тоді майже всі дисципліни. Конспектувати лекції П. П. Кононенка було нелегко. Я зберегла конспект лекції “Літературна дискусія 1925—1926 рр.” і перечитала. У ній розставлено акценти так, наче її прочитано сьогодні. Без перебільшення ми вперше зрозуміли, що є можливість і необхідність вивчення історії української літератури інакше, не так, як вимагала навчальна програма 50—60 рр.
Із подання викладача П. П. Кононенка ми зачаровано відкривали для себе світ поетичного кінематографа О. Довженка, модерністських стрічок Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, чи, скажімо, лекція-розмова, присвячена творчості Ю. Яновського, яка пізніше була опублікована як наукова стаття “Юрій Яновський і питання романтизму”. Цінним у педагогіці П. П. Кононенка було й те, що після його розмов-лекцій часом виникали гострі дискусії, суперечки. В аудиторіях Червоного та Жовтого корпусів, де почергово містився факультет, вирували пристрасті не менш гарячі, ніж у залі засідань нинішньої Верховної Ради. Вони продовжувалися і в перенаселених кімнатах гуртожитку на вулиці Освіти на Солом’янці.
П. П. Кононенко причетний і до студентської літературної студії імені Василя Чумака, яка гартувала творчі крила багатьом, сьогодні відомим літераторам, зокрема і моїм однокурсникам, нині членам Національної спілки письменників України.
На відміну від сьогоднішніх реалій у 50—60 рр. на факультет приходили переважно з провінційних міст, українських сіл. Сам Київ — наша чудова столиця разом з нашими викладачами ставали для нас важливим чинником освіти. За відсутності архівів, ЗМІ та Інтернету, за того демагогічного мотлоху в суспільстві, в університеті з’являлися заходи, що заповнювали духовний вакуум студентської молоді. Назву бодай один. З ініціативи студентів журналістів і філологів, а також викладачів, за лідерства П. П. Кононенка і С. Тельнюка народився усний журнал “Новини дня”, що невдовзі завоював неабияку популярність в університеті. Він став цілющим духовним джерелом із живим голосом цікавих людей. Чого тільки варті були “огляди міжнародних новин з Г. М. Цвєтковим”! Хто їх не пам’ятає. А четверта сторінка журналу — це поети, прозаїки (О. Гончар, М. Рильський, В. Симоненко), актори і режисери київських театрів, науковці (фізики, медики, біологи, хіміки), майстри спорту. І на закінчення — кіножурнал із життя нашого університету.
Уже тоді у відомого сьогодні професора, академіка вітчизняних і зарубіжних академій, лауреата Міжнародної премії імені Й. Г. Гердера — П. П. Кононенка виявилися риси не тільки блискучого педагога, а й організатора, автора (як сьогодні кажуть) проектів, спрямованих на популяризацію системи знань про Україну, її історію, її видатних людей. Затамувавши подих, переповнений зал університетського клубу намагався не пропустити жодного слова зі швидкоплинних сторінок журналу “Новини дня”.
Створивши і очоливши науково-дослідний інститут українознавства, П. П. Кононенко впровадив українознавство як науку, підсиливши його власними фундаментальними дослідженнями, а також підручниками, посібниками, позначеними ґрунтовністю, глибиною аналізу, прагненням правди. Про це в ювілейний рік буде багато написано, оскільки особа П. П. Кононенка і його науковий доробок заслужили високої оцінки й визнання. Але наш жанр дещо інший. Оскільки я люблю людей вдячних, хотілося у цьому контексті сказати й таке. П. П. Кононенко був моїм другим, а можливо, й першим науковим керівником під час мого навчання в аспірантурі на кафедрі історії української літератури (завідувач А. О. Іщук). Коли я прийшла на консультацію до свого офіційного керівника А. О. Іщука з темою “Питання поетики сучасної новели”, він сказав: “Розбиратися з поетикою будеш з Г. К. Сидоренко або з П. П. Кононенком. А моя бібліотека до твоїх послуг і вдень, і вночі”.
Познайомившись із професорською бібліотекою, я зрозуміла, що саме вона була джерельною базою лекцій-розмов П. П. Кононенка, і що Арсен Олексійович і Петро Петрович (хоч за віком різні) були друзями. Єднало їх і те, що обоє були справжніми українцями.
Як було вже мовлено, обраний мною жанр наче і не пасує для вияву вдячності учителю й наставнику, тут доречнішою, мабуть, була б ода. А може, й легенда, хоча не всі її варті. Та про одну з них не можу не згадати. У той далекий час, коли П. П. Кононенко працював на філфаці, попросив одного відомого критика (з етичних міркувань не називатиму) прочитати для студентів лекцію. Той довго відмовлявся.
— Не можу.
— Це ж усього-на-всього 45 хвилин. А у Вас уже стільки книг з цієї тематики, — наполягав П. П. Кононенко.
Умовив. Критик виклав увесь матеріал за 15 хвилин. Крапка.
Потім розповідав колегам:
— Це ж як добре, що в аудиторії сидів і П. П. Кононенко. Піднявся, потис руку, подякував, став за кафедру і продовжив тему (“отряд не заметил потери бойца”). Студенти подумали, що так задумано.
Мені здалося доцільним згадати цей факт, щоб підкреслити оте людяне, про яке волає П. П. Кононенко у кожній своїй праці, в кожному слові, щоб воно продовжувалося і в його учнях, у школі — українознавства.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment