22 травня

22 травня просвітяни, представники Української Народної партії, інших партій національно-демократичного спектра вирушили до Канева. Везли з собою меморіальний “Кобзар”, який пронесли поминальною дорогою від Петербурга до Канева, аби вручити цю Велику книгу нашого народу працівникам Національного заповідника, квіти та величезне синьо-жовте полотнище національного прапора. Оце державне знамено, якому нині виповниться двадцять літ, а передвік його — тисячоліття, — чи не найбільший здобуток суспільства, яке живе на землі, яку Тарас Григорович Шевченко назвав Україною, з якою злився прахом своїм навіки, а душею здійнявся впорівень з її сонцем, благословляючи незалежність.
Тримаючись за крила державного прапора, піднімалися на круту гору, і хіба що з дніпровським повноводдям можна було порівняти почуття українських сердець, які з року в рік об’єднуються на прощі до Шевченка, бо де ж, як не тут, бути їм єдиними? З карпатського і кримського країв, з Полтавщини, Черкащини, Донеччини, з інших земель прибули до Тараса прочани, вклонилися Йому і привітали вітанням вільного народу “Слава Україні!”, співом “Заповіту”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, рідною мовою помолилися у ці пасхальні дні на Його Могилі, як і біля пам’ятника в Києві та інших містах і селах України.
Оце, власне, те, що було найголовнішим, заради чого і спліталися дороги просвітян з усієї України на Чернечій горі в Каневі на 150-річчя перепоховання національного Пророка.
Сумно, що у представників влади вистачило нахабства запросити на відправу священиків лише московської церкви та ще й настановляти присутніх казенними фразами та “усовіщати”: “прости їх, Господи, бо вони не відають, що творять”… У тих, що піднялися на Могилу пішки, а не в броньованих “мерседесах”, стало розуму витримати подібний владоділ на “їхнього” і “нашого” Шевченка. Звісно ж, не витримавши скандування “Ганьба!”, “Геть московських попів!” та атестації “раби, підножки, грязь Москви”, владці завершили свій ритуал і покинули Тарасову гору. Бо так воно є сьогодні: для когось шевченківські дні лише ритуал (хай і державного масштабу), а для інших — сердечна присяга. Інших, слава Богу, завжди було і є більше. І вони відають, що творять.
Вл. кор.