УКРАЇНСЬКІ ФЕСТИВАЛІ: КРОК У ЄВРОПУ ЧИ СВІДЧЕННЯ ВЛАСНОГО ПРИМІТИВІЗМУ?

300Здавалося б, розмаїття фестивального руху в Україні: хочеш драйву, будь ласка, на тебе чекають рок-фестивалі, адреналіну й видовищ — завітай на фестивалі реконструкції боїв. Етно? Одягай вишиванку, бери у жменю гарний настрій і гайда… Словом, виступи музичних колективів, майстер-класи, конкурси, шоу… Проте, відвідавши декілька різноманітних фестів, переконуєшся, що за доброю частиною такої “феєрії свята” ховається банальна статистика і поверховість. Це все одно, що закинути вудку на мертвому морі… Делетантство, та й годі. Мені дуже хотілося “копнути глибше” у розмові з Олександром ЛИТОВКОЮ, який знає суть справи “зсередини”. І така нагода випала…

— Олександре, фестивалів в Україні, наче риби у воді. На якому рівні, на Вашу думку, організація музичних фестивалів в Україні? І які з них найпопулярніші?
— Нині тенденція до зростання кількості музичних фестивалів. Але якщо говорити про якісні показники, то в нас узагалі немає фестивалів, які б повністю відповідали європейським стандартам. Немає таких, де був би повний баланс у всьому. Дещо можна вирізнити етнофестиваль Олега Скрипки “Країна Мрій”. Усі ж інші…
За часовим форматом унікальний фестиваль “Парк Київська Русь”. Він відбувається кілька місяців. Це дуже цікаво. У Європі такі речі дуже популярні.
Мені дуже прикро, що закривається фестиваль сучасного мистецтва “Гогольfest”, засновником якого є Влад Троїцький. Для України це сильний удар по її іміджу як по країні, яка хоче вважати себе культурною у Європі.
— Від яких проблем найбільше страждають вітчизняні музичні фестивалі?
— Одна з основних проблем фестивалів — відсутність єдиного центру фестивального руху, асоціації, яка могла б координувати діяльність фестивального руху в Україні. Бо в нас або дуже густо, або пусто. Тут, приміром, одночасно в одному регіоні проходить 5 рок-фестивалів, а в іншому — нічого немає. Треба, щоб був постійний рух. У нас країна дуже велика, різнобарвна і ментально, і культурно, тут стільки всього можна було б зробити. Схід їде на Захід, Захід на Схід, культурний обмін — це зближення. І про це мали б думати насамперед міністр культури, молоді і спорту, а не про червоний прапор, який вони везуть до Львова…
— А концепція заходів? Часто вражає — один фестиваль просто калька з іншого…
— Про концепцію фестивалів навіть і не йдеться. Слова такого не знають. У наших фестивалів відсутня чітка концепція, яка б визначала їх оригінальність. Якщо один фестиваль має одну назву, цілі, формат, то в іншого, зрозуміло, все має бути по-іншому. А в нас що? Зазвичай тільки назви різні й відбуваються вони у різних містах, а наповнення однакове.
Про яку концепцію може йти мова? У нас не можуть вирішити елементарні речі. Ви пригадайте фестиваль “Свірж”. Цей фестиваль — гучний скандал доби незалежності. Організатори розраховували приблизно на 300 000 людей. На цьому пагорбі не можна було розмістити стільки наметів. Це по-перше. По-друге, жодних побутових зручностей. Воду привозили раз на день, а потім її взагалі почали продавати… То про що говорити? У нас або сервісне обслуговування недолуге, або звук поганий, або сцена… А ми кажемо — європейськість…
Який би фестиваль ми не взяли, на нього не виділяють державних коштів. І при цьому всюди зазначається Міністерство культури і туризму України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України… Вони начебто підтримують, але зовсім не фінансують.
— Виконавців, які  зазвичай беруть участь у таких заходах, ми не чуємо по радіо і не бачимо на телеекранах… Як бути із мас-медійним забезпеченням?
— Просто ми живемо у двох паралельних світах. Одна площина — виконавці, яких знають і чекають на фестивалях, а інша — виконавці, яких ми слухаємо по радіо та бачимо по телевізору. Телебачення, радіо не підтримують фестивальну діяльність. У нас чомусь зелене світло попсовикам, російським виконавцям. Своїх — на задвірки. Будь-де на Заході медійники шукають таланти, допомагають таким людям. А нашим медіа нецікаво, і все це, на жаль, свідчить про нашу меншовартість, неєвропейськість. Будь-який фест має співпрацювати з мас-медіа.
Наприклад, у Польщі мені сподобалася фестивальна газета на “Хайнекен Опен Ейр”. Першими на фесті виступали відомі зарубіжні виконавці. А на середніх сценах — польські команди. Там щоденно виходила польська фестивальна газета. Прикметно — про іноземних виконавців усе було написано польською мовою, а про польські колективи — англійською. Чому? Та тому що вони підтримують своє. Нам до такого ще рости й рости…
— Які відмінності фестивального руху в наших європейських сусідів, де традиція їх проведення давніша?
— Якщо говорити про будь-яку розвинену європейську державу, то в Європі якраз рівень культури визначається через кількість і якісне наповнення фестивального руху. В Україні — навпаки. Наприклад, у прибалтійських, скандинавських державах за сезон відбувається 100—150 фестивалів будь-якого ґатунку. А в нас? Якщо і є якісь фестивалі, то проводяться зазвичай три-п’ять фестивалів одночасно в одному регіоні з одними й тими ж виконавцями. Вони сьогодні виступають в одному місті, а завтра їдуть до іншого. Але ж глядачі хочуть побачити різних виконавців…
У Польщі проходить як мінімум два чудових великих фестивалі — “Вудсток” і “Хайнекен Опен Ейр”. Я їздив на “Хайнекен Опен Ейр” — усе настільки професійно зроблено, що не передати словами. Це просто вражає! Польща — держава, яка поруч із нами, і вони роблять усе для того, щоб підтримувати фестивальний рух.
— Мені здається, що саме етнофестивалі — це “обличчя” нашої культури. Незабаром відбудеться восьма “Країна Мрій”. Як вважаєте, що змінилося за роки її проведення Олегом Скрипкою?
— Якраз етнофестивалі — це те, чим ми можемо заявити про себе. Люди, які приїжджають до нас, попсу  не дивитимуться. Вони хочуть побачити те, чого немає у них. Це мова, пісня, вони хочуть побачити нашу українську душу.
“Країна Мрій” — просто чудовий фестиваль. Серед позитивів — те, що фестиваль розвивається інфраструктурно. Це і місто майстрів, інші супутні заходи, які охоплюють фестиваль… Добре й те, що починають платити гроші. Серед негативних моментів хотілося відзначити те, що він зменшується у форматі (замість чотирьох днів — три, зараз усього два дні). Якщо ми почнемо аналізувати учасників, які постійно виступають на “Країні Мрій”, то це одні й ті ж. Хочеться запитати: “А що, інших немає?!” Наша країна настільки багата талантами, і ми це можемо представляти в Європі. “Країна Мрій” — єдиний в Україні фестиваль європейського рівня, але знову ж таки він сам себе обмежує. А будь-яке обмеження веде в нікуди… Пригадайте “Червону Руту” — фестиваль, який дав поштовх сучасній українській естраді. І де він зараз?!
— Ви були організатором фестивалю “Рок у твоєму місті”. Які особливості роботи продюсера на ньому?
— Найважливіше — зібрати гроші на фестиваль. Дуже важко щось робити, коли немає жодної підтримки. Коли я робив останній фестиваль “Рок у твоєму місті”, то ходив у Міністерство культури і мені сказали: “Проводьте фестиваль, а ми потім вас підтримаємо. Покажіть, що ви вмієте”. Провів, показали. У Києві був дводенний фінал. І що далі? Жодної підтримки. Спонсори не дуже охоче фінансують вітчизняні продукти, бо їм потрібна або зірка, або попсова дівчинка, яку можна запросити на корпоративчик…
Якщо ми подивимося на будь-який рок-фестиваль, на ньому, як правило, є сцена world music, фольклорної музики. Дуже важливо, щоб на фестивалях були супутні заходи, зокрема майстер-класи, виставки… Чим більше таких заходів, тим більше привабливість фестивалів.
— У яких заходах планує брати участь “Оркестр Янки Козир”, який Ви продюсуєте?
— Ми мали їхати на фестиваль у Польщі “Українська весна”, але ця поїздка  у нас зірвалася. Виступили у Слободі на фестивалі патріотичної пісні імені Костя Єрофєєва, попереду — фестиваль “Тарас Бульба”. На “Країні Мрій” нам сказали, що “Оркестр Янки Козир” — не формат. Дивно, бо у нас все базується на фольку. Треба підтримувати своє, бо це унікально.
— На якому рівні нині співпраця, зокрема обмін талановитими виконавцями з закордонними фестивалями?
— Якби ж у нас була централізована політика. Такі питання має вирішувати або Міністерство культури, або якась асоціація фестивального руху, яка могла б, об’єднавши всі ці фестивалі, виходити на закордонні фестивалі. Можна було б якісь конкурсні фестивалі (той же “Тарас Бульба”, якому вже 20 років), де є переможці, посилати за кордон, щоб вони представляли там Україну. Це стимул для молодих колективів розвиватися далі.
Ми все знаємо про Росію, але уявлення не маємо про Білорусь, Польщу, Австрію. Там безліч чудових колективів!
Будь-який фест має відкривати ім’я, повинен заявляти про ці імена. Чим більше він відкриває імен, тим більше глядачів приїдуть для того, щоб побачити ще щось нове. Ті, кого він відкрив, мають виступати як хедлайнери. Це цикл, який має постійно розвиватися.
Але все-таки я оптиміст. І вірю в те, що все має бути добре. І поштовх продуктивній фестивальній діяльності в Україні має дати “Євро—2012”.

Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment