МИ ВІДКРИТІ ЧИТАЧАМ І СЛОВУ

100_9148_06 червня 2011 року, в День журналіста, ми, трудовий колектив тижневика “Слово Просвіти”, звертаємося до Вас, наші дорогі читачі, з найвідвертішим і найсокровеннішим. Як кожен із нас прийшов до вибору журналістської професії? Як розуміє служіння словом і служіння слову? Чому працює саме в “Слові Просвіти”?
Сподіваємося, що Вас зацікавлять наші думки, почуття, наміри і Ви відгукнетеся із відповіддю на питання: якими нас бачите? Яким має бути наше видання? Чи залишитеся з нами на друге півріччя й далі? Словом — чекаємо Ваших думок, побажань, критичних зауважень і доброго слова.
З повагою

Словопросвітяни

Наталія АНТОНЮК: «Незнайки на острові дурнів»

Перемикаючи телеканали й вишукуючи в копиці сіна зерно цікавого і корисного, раптом здивовано зупинилася: на телеканалі СТБ у шоу “Холостяк” побачила свою одногрупницю Надію із факультету журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Було дивно спостерігати, як вона, з вищою освітою і великими журналістськими амбіціями. разом із 24 дівчатами опинилися у гаремі.
У цьому шоу парубок з Америки відбирає собі так звану наречену з України. І не просто обирає, а влаштовує кожній психологічні іспити — нехай знають, що заполонити зарубіжного красеня не так просто. І в оцій гаремній толоці Надія з Чернівців. Вона “засвітилась”, а мені чомусь стало сумно: і за факультет журналістики Шевченківського університету, і за українок, і за Україну.
Журналіст — це реставратор, який повинен відновлювати фарби світу, зішкрібати плісняву з духовної сфери людини, здмухувати пил з інтелекту глядачів. Але нині журналісти на телебаченні не реставрують картину світу — вони роблять такі ниці шоу й самі без сорому беруть у них участь. А в анонсах для глядачів, як велике щастя, подають інформацію: “Ми першими у світі придбали права в американців на українську версію шоу”. Тішитися немає з чого — журналістам ще й фантазії не вистачає створити щось своє, унікальне.
Телепростір аж кишить такими шоу, які не приносять нічого ні красивого, ні корисного. До того ж, не треба бути спеціалістом із ґендерної тематики, щоб помітити, що в них занадто багато стереотипів: “жінка-товар”, “жінка-лялька”, “жінка-білявка”, “жінка-сексуальний об’єкт”. Якщо ж взяти до уваги, що журналістика має жіноче обличчя, то маємо прикрий факт: журналістки себе не поважають.
Пригадую, що в дитинстві любила казку Миколи Носова “Незнайко на місяці”. І вкарбувалося у пам’яті, як головні герої Незнайко і Козлик потрапили на острів Дурнів, де не було жодних справ, окрім розваг і веселощів. А ще коротунчикам безперервно показували кінофільми. Герої годинами сиділи біля екранів і поступово перетворювалися на… баранів. Вчасно зрозумівши, що розваги мають такі наслідки, Незнайко і Козлик накивали п’ятами з острова.
Тоді в дитинстві не розуміла, чому перегляд телевізора має такі “дивовижні” наслідки. Вважала, що телебачення — чарівний світ, куди потрапляють лише винятково обдаровані, освічені й талановиті. Ведучі були для мене незвичайними шаманами, а репортери — дегустаторами світу. Згодом зрозуміла, що сучасна телевізійна журналістика — здебільшого острів Дурнів.
Змінити ситуацію на телебаченні зможуть тележурналісти — горді, чесні перед собою і сміливі. А поки ситуація не поліпшиться, треба відчалювати з острову Дурнів, а то перетворимося на баранів — слухняних і недалеких.

Петро АНТОНЕНКО: «ЦЕ — ЛЮДСЬКЕ СПІЛКУВАННЯ»

Для мене журналістика, преса — насамперед, людське спілкування. У двох аспектах. Перше —спілкування журналіста з читачами, друге — спілкування самих читачів між собою. В цьому сенсі бачу пресу, газету, як добрий затишний дім. Врешті, нагадаю слова одного зі своїх улюблених письменників Екзюпері: “Найвища розкіш — людське спілкування”.
Завдячуючи журналістиці, я мав змогу за десятиліття роботи в пресі зустрічатися з багатьма цікавими людьми у нас і за кордоном, об’їздити не лише мою рідну Чернігівщину, а й побувати в Прибалтиці, Білорусі, дуже багато поїздити моєю улюбленою Польщею, побувати в США.
Потягом до журналістики, преси, слова завдячую своїм батькам. Батько — простий колгоспник, мати — сільський медпрацівник, врешті, вони були звичайними селянами, але постійно передплачували багато газет і журналів, що й заохотило мене спершу до читання, а потім до письма. Врешті, і мій батько не одне десятиліття був автором місцевої газети. Все це й привело мене в пресу. Правда, спершу замолоду працював у селі та робітником на заводах. Що, втім, теж непогана школа для журналіста. І зараз живу в глибинці, серед героїв і читачів своїх публікацій, і смію думати, що знаю їхнє життя. А це для журналіста найперше.

Микола ЦИМБАЛЮК: «НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ»

“Сто найвпливовіших, найбагатших людей України!”. Таку рекламу тематичного спецвипуску журналу “Кореспондент” почув по радіо. І мені пригадалося минуле.
Йшов 1991-й. Демократичні процеси в Києві, дещо кволіше у глибинці України набирали обертів. Незважаючи на компартійну більшість у парламенті, обриси майбутньої незалежної держави все чіткіше проступали в нашій уяві, в наших бажаннях.
На той час я залишив газету “Вечірній Київ”: праглося працювати у справді незалежному виданні. Ще тоді ми, зокрема Світлана Синякована, Віктор Кузьменко, журналісти з почуттям власної й професійної гідності неодноразово радилися з приводу необхідності створення своєї, справді демократичної газети.
Колеги мої не стали ризикувати своїм становищем, мовляв, треба боротися за “Вечірку”, не можна їм віддавати нашу газету. Однак навесні була зареєстрована “Рада” — відроджена перша всеукраїнська газета, що видавалася українцями з 1906 року.
Складно було з папером, пошуком друкарні, яка б взялася друкувати недержавну газету. Офіційно цензура, всюдисуще і недремне око Компартії, КГБ, здавалося, канули в Лету. Ми так думали… Насправді справи стояли дещо інакше. У видавництві “Київська правда” відмовилися друкувати, у “Радянській Україні” послалися на “вузьке” місце — лінотип. Хоча майстер цеху тет-а-тет відверто сказав, що то неправда. Спробував домовитись і в Житомирі, в обласній друкарні. “Земляки, — думав, — не відмовлять”. Еге ж…Чи ж можна змінити систему, не змінивши людей?
Спливав час. І раптом як грім серед ясного неба: ГКЧП! Вулиці Москви уже скородили траками танки.
— Що ж ти тепер робитимеш? — розгублено перепитував мене наступного дня однокурсник, фотокор Олекса Ващенко. — Тепер вони тебе відправлять туди, де Макар телят не пас разом із твоєю незалежною “Радою”.
— Що ж, тоді мені доведеться виїхати за кордон. — Напівсерйозно у тон йому. — Але “Раду” я все одно видаватиму. Хай і не сподіваються…
Вона таки вийшла, у вересні 1991-го. Олесь Гончар, ніби благословляючи відроджену “Раду”, дав нам до першого числа інтерв’ю.
Газета першою в Києві почала набиратися і верстатися на комп’ютері — на одному-однісінькому! Тоді для нас це було єдиним виходом із кругових відмов. Укрпреса і Союздрук відмовлялися від розповсюдження. Ми звернулися по допомогу до громадських розповсюджувачів. Левова частка накладу доходила до читачів саме завдяки їхній подвижницькій, так — подвижницькій праці. Неодноразово з ними брутально розправлялися: били за українське слово! Як зараз пам’ятаю Юрка Солоденка, коли він з’явився в редакцію у порваній сорочці, заюшеній кров’ю. Усі звернення до міліції, прокуратури були марними. Як з’ясувалося, пана Юрка бив переодягнутий міліціонер со товаріщі.
Щоб хоч якось підтримати газету, автори відмовлялися від гонорарів: “Дай, Боже, щоб “Рада” виходила!”. Співробітники отримували сяку-таку зарплату не щомісяця. На Різдво, 1997-го, редакцію, яка розташовувалася тоді в ста метрах від президентської резиденції, “обікрали”. Всі системні блоки комп’ютерів разом із інформацією на них безслідно зникли. Але й після того всупереч всім і всьому газета йшла до читача. Щоправда, недовго.
Будь-яку благородну (а такою і є справжня роль журналістики у суспільстві) справу можна робити якийсь час на голому ентузіазмі. Але не безмежно. Нині Чикаленків у незалежній Україні ще пошукати. І серед “100 найбагатших і найвпливовіших”, які б щиро переймалися національною справою не густо. Ні, власників “ґазєт і параходов” і т. д. там по зав’язку. Інформаційний вплив для них є життєво необхідним у системі контролю й управління Україною. Це одна з причин, чому нині загострюється культурно-інформаційна війна і всередині країн, і на міжнародній арені.
Але на війні як на війні. Перемагає той, хто сильніший духом. Маючи до того ж найпередовіші технології, надійне тилове забезпечення. І наступає. Щодня, у всіх напрямах суспільно-політичного життя.

Надія КИР’ЯН: «І НИНІ — ЛИХО З РОЗУМУ?»

Якби не “четверта влада”, якої трохи остерігаються владоможці (викидають в урну диктофони, забирають аудіо- й відеотехніку), то стримати “високих” начальників було б нікому, вони остаточно розперезалися б! За правдиве слово журналісти нерідко розплачуються свободою, а то й життям.
Журналіста Василя Симоненка побили міліціонери, після цього він дуже швидко помер, а журналіст В’ячеслав Чорновіл, написавши “Лихо з розуму”, потрапив до в’язниці, а вже в нові часи (1999 року) — в так звану “автокатастрофу”. Справу про вбивство Ґеоргія Ґонґадзе, скандально відому на весь світ, “благополучно” розслідують понад десять років; уже скоро мине рік від 11 серпня 2010 — таємничої історії зникнення Василя Климентьєва, редактора Харківської газети “Новий стиль”, який “критикував впливових у регіоні людей”… А скільки ще подвижників, про яких ми чули або й не чули!
Відповідальність у журналістів надзвичайна. Викривлена інформація, яка зомбує людей, — це злочин. Писати правду, не опускатися до рівня невибагливих читачів навіть заради накладів — ця вимога є основою здорового суспільства.
Щодо мене. Почала працювати в газеті, коли вийшла на пенсію. Перший часопис — “За нашу Україну”, тепер “Слово Просвіти”. Раніше вряди-годи десь друкувалася. Люблю писати про людей, які гідно тримають небо української культури, історії. У моєму розумінні вони всі герої, з ними спілкуватися — насолода, і сам духовно зростаєш. Це саме ті люди, які гуртуються навколо “Просвіти”, наші читачі. Іноді телефонують, дякують за газету. Це так приємно!
Кілька разів як журналіст була на судових процесах, підтримуючи (лише своєю присутністю) несправедливо обвинувачених. Відчувала, як суддям не хочеться, щоб на сфальшованих процесах були представники ЗМІ! І вони вже мусили поводитися не так цинічно, а “справи” розсипалися.
“Журналіст — це шпигун від суспільства у владі”, — вважає Юлія Мостова, маючи на увазі, що не можна приховувати від громадськості здобуту інформацію. Тим паче, перекручувати її. Тож будьмо гідними “шпигунами”!

Євген БУКЕТ: «ЩО ОБЕРУТЬ МАЙБУТНІ ІСТОРИКИ?»

Пам’ятаю, як під час навчання в школі жадібно читав газети. Так само активно намагався слухати українське радіо й дивитися телебачення. Бути журналістом здавалося чимось захмарним, а про те, що буду особисто знайомий із багатьма представниками цієї прекрасної професії, які через ЗМІ в шкільні роки формували мене як особистість, я навіть мріяти не міг.
Дослідження історії рідного краю, яким я захопився в перший рік навчання в університеті, спонукало мене до публікацій у пресі. До речі, найперша моя стаття вийшла саме в тижневику “Слово Просвіти” 2002 року. Краєзнавство і журналістика, переконаний, надзвичайно близькі. Краєзнавці складають літописи минулого, а журналісти творять літопис сучасності. Саме їхні слова в майбутньому цитуватимуть дослідники, адже журналісти — це рупори будь-якого суспільства.
У сучасному суспільстві інформаційний простір відіграє ключову роль. Саме завдяки ЗМІ формується суспільна думка. На жаль, газети в наш час уже не мають тієї ваги, як ще кілька десятиліть тому. В оперативності донесення інформації їх випередили радіо, телебачення, віртуальні ЗМІ. Газета сьогодні — це джерело глибокої аналітики, сюжетних історій, фахових відповідей на актуальні запитання. А також, безумовно, сьогочасний зріз суспільства, зафільмований на папері. Тож не буде зникнення паперової періодики, як пророкують деякі “продвинуті” фахівці. Кіно не витіснило театр, інтернет не знищив книгу, не знищить він і газет.
Через століття нічого не зміниться — історію продовжуватимуть вивчати за газетними публікаціями. А які підшивки оберуть майбутні історики для своїх дисертацій, здогадатися не важко. Попри всю проплачену олігархами брехню, яка щодня виливається з їхніх приватних інформаційних агенцій, в Україні є ще видання, які, незважаючи на політичні й економічні віяння, пишуть правду, якою б гіркою вона не була. Правдиву газету розпізнати не важко. Я знаю, що працюю саме в такій газеті. І я вдячний долі, що привела мене до “Слова Просвіти”, де я можу займатися улюбленою справою і не кривити душею.

Уляна ВОЛІКОВСЬКА: «…ЯК ЖАННА Д’АРК»

Коротенька історія з дитинства, як усе починалося. Якось малою (десь у другому класі) пасла корів коло хати у бабусі в селі. І так замріялася про професію телеведучої новин (чомусь уявляла свій писок на блакитному екрані), що навіть не побачила, як корови влізли в сусідський город. Аж раптом моя бабця я-я-я-як вдарить віником межи плечі — усі мої мрії гайда тікати наввипередки… “От дівчисько, ну ні до чого! Вічно ґав ловить!”…
Проте, як мені відомо, з тих, хто “ні до чого”, часто щось і можна зліпити. Головне, як у народі кажуть — “Треба змолоду кості гризти, аби на старість м’ясо їсти”. Тож мрії про журналістику (ну, хоча б у якомусь її варіанті) не полишали мене ніколи. І першопочатком були публікації у нашій районці “Лесин Край”. Тоді для школярки це було щось неймовірне…
За плечима — “Освіта України”, “ЛітУкраїна”. Нині, працюючи у “Слові Просвіти”, ще раз переконалася, що “писок на телеекрані” — це не для мене. Той екран краще б узагалі мої очі (та й не тільки мої, дорогі читачі) не бачили — ганьба, хамелеонство і найстрашніше — ґвалтування правди!
Сучасна журналістика в широкому розумінні чомусь мені нагадує пишну пані у дорогих шатах. Аж раптом вона відкриває рота… і хай йому грець, як казав один із відомих: “Якби змій спокушав Єву мовою нинішніх журналістів, ми і тепер би жили в раю”.
Журналіст — це санітар слова і думки, у якого в наборі інструментів: креативність, цікавість і сміливість говорити правду, а не, даруйте, валятися біля ніг кожної миршавої політичної убогості з товстенним гаманцем і однією прямою звивиною, і то від кашкета. А зараз куди не глянь — заанґажованість думки, а відповідно — некомпетентність!
Є, звичайно, Дон Кіхоти у журналістиці, є Робіни Гуди, є навіть Івани Сусаніни, а я у майбутньому хочу бути, як Жанна Д’Арк, правда, без летального кінця. А ще дуже хочу, щоб мій татко, дивлячись із небес, пишався мною…

Людмила ІЛЬЄНКО: «ВНЕСТИ СВОЮ ЛЕПТУ…»

Коли я закінчувала школу та обирала ВНЗ для вступу, з’явилися перші революційні публікації в “Юності”, “Новом мірє”. Виокремилися в журналістиці постаті, які привертали увагу: Віталій Коротич, Володимир Познер тощо. Але переважно журналістика асоціювалася з радянською агітаційною роботою, або, на альтернативу, —“продажною дівкою імперіалізму”, що процвітала на заході.
Я ж була спокійною і романтичною, тож мріяла займатися філологією, вивчати і викладати літературу. Коли я не вступила до Університету ім. Т. Г. Шевченка на філологію, був дуже великий конкурс, а на журналістику пропонували іти “без іспитів”, але я відмовилася. Зупинилася на видавничому факультеті НТУУ “КПІ”.
Але перебудова закрутила так, що довелося братися за будь-яку роботу. За трудовою — омріяна інтелектуальна діяльність, проте платили копійки, яких не вистачало. Залишалося написання статей на замовлення, тобто, власне, журналістика в тодішньому та й сучасному розумінні цього слова. Мені пощастило: писала на нейтральні теми, не торкалася політики. Пізніше, коли суспільство вже розкололося на помаранчевих і блакитних, друзі запрошували мене — “за хороші гроші” — працювати на телеканалах неприйнятних мені політичних сил. Пишаюся, що відмовилася. Певно, з таким вибором стикається кожен представник нашої професії. Та далеко не всі віддають шану принципам, частіше кажуть: “Гроші не пахнуть”. На жаль, сьогодні це правда. Але не моя.
Для мене велике творче задоволення в тому, що можу на сторінках нашої газети відкривати нові імена, зробити свій маленький внесок у справу рідної культури. Я пишаюся громадянською позицією та інтелектуальним рівнем нашого видання, і вповні усвідомлюю, яке це рідкісне щастя для журналіста сьогодні.
Зі святом! Усім журналістам бажаю прожити на світі без докорів сумління за кожен свій рядок.

Марія КУЧЕРЕНКО: «ВИБІР ЗАВЖДИ Є»

Що не кажіть, а журналістика — річ неоднозначна й суперечлива. Тож будьте певні, коли пафосно проголошують, що це — одна з найдавніших професій, явно натякають-таки на найдавнішу професію.
Мій покійний свекор, чоловік критичного селянського розуму, проте дуже прямолінійний, завжди, коли брав до рук газету, кумедно потирав руки: “Ну, що там брешуть?..” До сина-журналіста, коли той приїжджав у село “на польові роботи”, доброзичливо бурчав: “І що то, сину, в тебе за професія брехлива”. На кухні в нього висіло не радіо — а “брехунець”. Дивна річ — знав чоловік, що “все то брехня”, однак від брехні ні на крок. Спочатку — вечірня газета, а потім — вечірня молитва. Прочитані газети клав під подушку (часом аж надто високо було спати), й не дай Господь комусь, збиваючи подушку вранці, перекласти не по порядку газети — перепаде всім на горіхи. Хоч би яка була та інформація — правдива, неправдива, — проте ніяк чоловікові без неї — і квит! У безінформаційному просторі — все одно що в безповітряному.
Як відомо, у Совєтському Союзі, не було ані сексу, ані свободи слова. Зараз свободи не бракує ні в чому. Та не буду конкретизувати з приводу першого питання (не предмет моєї розмови), а от друге якесь дуже сумнівне. Бо чому ж так незатишно маленькій людині у “цьому інформаційному просторі”? Чому їй так нетутешньо у цій країні? Цікаво, що сказав би сьогодні на те мудрий дід Стах, який звик нічого не приймати на віру, все “попробувати на зуб”?
Коли країна була за залізною завісою, ми ловили кожне слово правди, старанно пересіюючи інформацію, як професійні золотошукачі. І та правда була нашим здобутком. Тепер ми — в полоні інформації… дезінформації, дезорієнтації… Так, журналістика у цьому суспільстві, якщо вона не тільки професія, а й спосіб життя, і справді небезпечна. Проте таке враження, що частіше для самих журналістів, вірних давньому кредо “я з народом”. Бо йдеться про суспільство посттоталітарне, постгеноцидне, де кожне слово правди на вагу золота. Я не згодна, що місія журналіста — захистити. Місія журналіста — осягнувши глибину явища, його причини і наслідки, відкрити очі на правду, яка не потребує апеляцій. Журналіст — як дятел зі сновидінь головного героя “Записок самашедшого” Ліни Костенко, — він мусить клювати у скроні націю, аморфну і збайдужілу до самої себе. А вже нація повинна зробити свій стратегічний вибір — жити-утверджуватися чи… Вибір завжди є.

Любов ГОЛОТА: «ХОЧУ ЩЕ!»

Іноді я сама собі заздрю: скільки людських світів відкрила мені газетярська, радійна й видавнича робота! Які імена, які сюжети, які неймовірні персонажі, конфлікти й розв’язки, які ідеї зі мною і навколо мене. Завдяки цьому мені завжди було і є цікаво жити і працювати.
Зрідка, але буває, говорю собі щасливо: ти це зробила! Допомогла, підтримала, а може, й врятувала…
Часто відчуваю, що б’юся грудьми в бетонну греблю. Але не головою: крапля камінь точить. Я — крапля. А ще не забуваю сміятися над обставинами та бути критичною до себе. Не боюся не боятися!
13 грудня 2011 року у мене сорокарічний професійний ювілей — аж так давно, в дніпропетровській обласній газеті “Зоря” мені, п’ятикурсниці українського відділення філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету заповнили трудову книжку. І я з чистою радістю можу це відсвяткувати. Але не буду. Працюватиму, готуватиму новорічний випуск “Слова Просвіти”, із завмиранням чекатиму даних про передплату тижневика на 2012-й рік, підписуватиму до друку чергове його число.
Очевидно, увечері цього дня подумаю: я завжди говорила, думала, писала про українців, про те, що нам нестерпне й болюче, рідне й незмінне. І хочу ще!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment