ВІДКРИВАЮ ДЛЯ СЕБЕ ЧОРНОВОЛА ЩОДНЯ

На похованні В’ячеслава Чорновола свого часу було стільки людей, що більше після цього збирав лише Майдан 2004 року. Його називали “останнім романтиком у Верховній Раді” ті, з погляду яких матеріальний добробут — усе, а Дух — ніщо. Усе життя не мав спокою, відстоюючи волю, честь і гідність свою й свого народу. Його не могли ні купити, ні залякати, його слава не затьмарила поставленої мети, до якої йшов прямо і вперто. Вже й мертвий, багато кому не дає спокою. Хтось хоче або заробити “дивіденди” на нерозкритій справі, чи й поховати цю справу, таємно розриваючи могилу, порушуючи волю родичів… Про цю неординарну людину розмовляємо з Валентиною ЧОРНОВІЛ, сестрою Великого Українця.

— Пані Валентино, що, на Вашу думку, сформувало Вашого брата як борця за Українську державу?
— Вас цікавить питання, звідки він такий узявся. Це питання неодноразово ставили Чорноволові, ще коли він був живий. Він відповідав, що якогось стороннього впливу на себе не мав. На мене, наприклад, його вплив був величезний. А він, вважаю, зробив себе сам, через самоосвіту. Наші батьки були вчителями. Коли В’ячеслав приїхав учитися до Києва з українськомовного села, з центру України, він природно розмовляв українською мовою. Його часто запитували, чи він не зі Львова, чи навіть із Польщі. Хтось, можливо, після цього просто почав би розмовляти російською, як усі. А він замислився, чому це так.
Тоді всі фонди ще не були відкриті, але в бібліотеці Київського університету ім. Тараса Шевченка, а також у науковій можна було знайти потрібну літературу. На факультеті журналістики великий вплив на свідомість студентів мали викладачі, зокрема Матвій Шестопал, який давав студентам читати заборонену літературу. Ці викладачі їздили зі студентами по історичних місцях, наприклад, у Холодний Яр, де відбулися події, про які тоді вголос не говорили.
Шестопала згодом звільнили з університету, хоч це був прекрасний викладач. Неординарною особистістю був Павло Федченко, який тоді очолював кафедру журналістики. 1972 року, коли почалися арешти, він допомагав із працевлаштуванням декому з тих, кого переслідували, зокрема Михайлині Коцюбинській. Павло Федченко бачив майбутніми науковцями двох студентів — В’ячеслава Чорновола і Євгена Пронюка. Коли В’ячеслав був на п’ятому курсі, Федченко посприяв, щоб його направили на практику на Львівську телестудію. Окрім студії В’ячеслав працював і в науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника у закритих архівах, які ще не були розібрані. Чорновіл знайшов в архівах дуже багато матеріалів про Бориса Грінченка, про якого писав дипломну роботу. У першому томі ми опублікували бібліографію праць Грінченка, складену Чорноволом. За словами Павла Федченка, повнішої бібліографії не опублікував ніхто. В’ячеслав будьяку роботу виконував дуже ретельно — навіть якщо треба було перебирати картоплю чи шити рукавиці на засланні. Дуже швидко виконував свою норму, допомагав іншим.
В університеті тоді вже були арешти. Заарештували Гриця Гайового, однокурсника Чорновола. Декого арештовували за доносами викладачів, студентів.
У нашій сім’ї 1937 року був репресований рідний брат батька, очевидно, за так звану “справа СВУ”, тоді цю справу приписували багатьом. Батькові доводилося переїжджати з села в село (жили на Черкащині), бо директори шкіл не хотіли мати вчителя, у якого репресований брат. Про це нам батьки майже не говорили — боялися.
Часто згадували, що в ті роки у багатьох напохваті висіла торбинка із сухарями, шматком сала, бо, коли приходили людину забирати, збиратися не давали. Якось уночі засвітила фарами машина у вікна, мати з батьком почали прощатися, діти кричали. А виявилося, що то хтось просто приїхав до сусідів. Батько бачив, що син росте розумним і вже тоді боявся за нього. В’ячеслав із дитинства дуже багато читав, усе, що можна було тоді дістати. Загалом дитинство у брата було як у всіх, його життя стало невіддільним від політики пізніше. Таких людей у нас багато, просто не в усіх так склалася доля, навіть у тих, хто постраждав, сидів у в’язниці за українське питання. Однак брат відрізняється від інших тим, що, поставивши собі мету, ішов до неї, нікуди не звернувши. Він не написав жодної покаянної заяви. Як би не розвалювали Рух, лінія Чорновола була чітка. Був стратегом і тактиком. Свідомо обрав політику на противагу друзямоднодумцям, які мали інший фах — літератори, філософи (Світличний, Дзюба, Сверстюк).
Коли 16 липня 1990 року була прийнята Декларація про Державний суверенітет, він дуже радів. А 24 серпня, коли Верховна Рада проголосувала за незалежність, радості такої в Чорновола вже не було, бо розумів, що комуністи проголосували під тиском ГКЧП, що боротьба не припиняється і буде довгою й важкою, кінця їй не видно.
— Ви були і сестрою політв’язня, і сестрою Героя України. Не кожному випадає таке пережити. Як Вам велося у цьому статусі?
— Я відкриваю для себе Чорновола щодня. Мені здавалося, що брата добре знаю, в нас були теплі стосунки з дитинства, я весь час їздила до нього на побачення, коли був ув’язнений, хоч тих побачень було дуже мало, його постійно за щось карали. А він переймався моєю долею, дуже хотів, щоб я вчилася. Допомагав підготуватися до університету. Глядів мене змалку, бо дитячих садочків тоді не було. Усе життя, навіть коли він був у таборах, я відчувала його підтримку. З ним я нічого не боялася. Коли 1972 року В’ячеслава заарештували, нас із Атеною затримали на три дні, я героїчно трималася, думаю, що зараз так би й не змогла. Різко відповідала на запитання, мовляв, ніякого “Українського вісника”, ніякої друкарської машинки не бачила, не знаю, хоч усе було навпаки. Нас з Атеною тоді затримали, щоб шантажувати Чорновола. Коли він про це дізнався, на знак протесту оголосив суху голодовку. Весь світ тоді вже знав про Чорновола, і нас випустили.
Останнім часом, коли він уже був депутатом Верховної Ради, я боялася зайвий раз йому зателефонувати, щоб не заважати працювати. Зверталася до нього лише у важливих справах. Але знала: він є, і в будьяку хвилину мені допоможе.
Його загибель була для мене трагедією. Я, звичайно, розумію, що це не просто ДТП, що це було підлаштовано. Рух був сильною опозицією і заважав тим, хто хотів ловити рибку в каламутній воді, щоб робити все, що завгодно. Нині це якраз і маємо. Загибелі Чорновола передував розкол Руху, що також робилося навмисно, хоч дехто підіграв цьому, на мою думку, несвідомо.
Чорновіл за часів незалежності був до влади у конструктивній опозиції. Якщо дії президента були корисні для країни, то Рух це підтримував. Якщо ні — не підтримував. Засуджував ті дії, які були на шкоду державі.
Раніше я дуже обурювалася на дії тих людей, хто свідомо чи несвідомо розколював Рух, викидала квіти й вінки, які приносили на могилу “розкольники”. Зараз почала мислити трохи іншими категоріями, об’єктивніше. З 1999 року осмислила й своє життя, і його, бо переді мною лягли його твори, і я бачу, чого він вартий.
— Дванадцятий рік справу загибелі Чорновола то закривають, то поновлюють. Ось і тепер — ексгумація…
— Слідство у цій справі використовується зі спекулятивною метою: коли приходить до влади хтось новий, справу ніби поновлюють, роблять вигляд, що намагаються щось робити, потім інтерес згасає…
Уже о шостій ранку наступного дня після трагедії, Кравченко, тодішній міністр МВС сказав, що це звичайна ДТП. Коли ще не розтягли тих автівок, ще не вийняли тіла… Оголосили про величезну швидкість, з якою нібито рухався автомобіль В’ячеслава (180 км/год.) “Тойоту” одразу здали на металобрухт. Зараз не вистачає її частин, щоб проводити слідчі дії. Потім викрали якісь матеріали. Тобто в тій справі вже фактично нічого не лишилося. Її ніби прикрили, чи закрили, я вже й не знаю. Потім, коли прийшов до влади Ющенко, і Рух, і народний депутат Тарас Чорновіл, знову порушили питання про розслідування справи. З’явилися молоді, активні слідчі. Вони зняли вину із водія Чорновола, довели, що швидкість “Тойоти” була 90—100 км/год. Потім з’явилася версія, що Чорновола й водія ще й добивали. Так не роблять! Якщо слідчі щось там запідозрили, то не повинні передчасно про це повідомляти. Ми пережили один раз цю трагедію, уявляєте, як це переживати знову! Я намагалася про це не думати, заспокоювала Атену… Така версія була закинута в ефір, і слідчі почали порушувати питання про ексгумацію тіла, начебто щоб довести, що це — вбивство. Але нині й малій дитині ясно, що ДТП підлаштовано. Навіть із тих досліджень, які самостійно робив колишній працівник міліції Микола Степаненко, зрозуміло, що це вбивство. Почали до нас ходити по дозвіл на ексгумацію: спочатку до старшого сина Андрія, який нібито погодився, до Тараса…
Я від самого початку була категорично проти — не могла допустити оцього знущання ще й над прахом, досить, що з нього знущалися ще за життя. Адже якщо навіть доведуть, що добивали — хіба скажуть хто? Чи назвуть замовників? Я дуже часто буваю на могилі — через день, найбільше через два, прибираю, міняю квіти. Жоден, хто там був, не сказав, що це ДТП, усі кажуть: вбили!
Події ж не просто розвивалися, ще на початку мені сказали: з часом усіх свідків тієї події не стане, їх приберуть. Так і сталося. Коли велося слідство за Ющенка, добилися ексгумації тіла одного зі свідків, що помер нібито від інфаркту. У нього в кістках знайшли отруту, яка перевищує в тисячі разів допустимі норми.
Ми з Атеною написали вже три заяви до Генпрокурора Пшонки, що категорично проти ексгумації тіла Чорновола.
Не знаю, чи пережила б усе це, якби на мене не “звалилися” твори Чорновола. Я настільки його любила, не могла зрозуміти: його немає, а всі ходять сміються, живуть нормальним життям. А він же боровся за всіх. Україна для нього — це було не якесь загальне поняття, це кожна конкретна людина. Наприклад, я оцінюю своїх односельців з Вільхівця дуже реально. Бачила, як вони у ті часи знущалися з моїх батьків: “От, медаліст, у тюрмі сидить…” І мама плакала. Щире співчуття висловлювали, може, кілька людей. Потім валилася наша хата у Вільхівці, яку передали державі під музей. Он у Криворівні, наприклад, створили вже п’ять музеїв у селі. Громада робить усе самотужки, а потім ставить владу перед фактом. А тут — валиться хата, на той час уже не дисидента, а депутата Верховної Ради, Героя України. Нібито кожен земляк повинен пишатися. Небагато героїв у кожному селі. А всім байдуже.
Славко відчував земляків поіншому. Розумів кожну людину — з її болями, радощами. Він мені казав: “Валю, настануть трішечки інші часи, кращі — стануть іншими й ці люди. Вони такі обездолені, усе життя — злидні, голодовки”. Він був великий оптиміст, романтик.
Маю цікаве спостереження. Поруч, за 4 кілометри, невеличке сусіднє село Гусакове, там я народилася. Там був сильний повстанський рух, звідти були козацькі ватажки, це було козацьке село. А Вільхівець — кріпацьке. Там у людях зберігся козацький дух, а у Вільхівці — кріпацький. Ці селяни звикли коритися — так і до цього часу. Змирилися із теперішньою владою, бояться голови сільради, будьякого начальничка. Цей страх у генах. А в Гусаковому — не бояться. Там школа малесенька, восьмирічна всього 50 дітей. Директор цієї школи часто запрошує нас на чорноволівські заходи. Там дістають його твори, листи тощо. У Вільхівці майже нічого подібного не роблять. Правда, нарешті музей відкрили, хоч екскурсії проводять у веранді! Там ще роботи й роботи… Хоч насправді нині щось зробити нелегко, фінансування немає ніякого.
— Говорите, що пережили трагедію завдяки тому, що на Вас “звалилися” твори брата. Як це сталося? Що вже вдалося видати?
— Коли В’ячеслав загинув, ми почали впорядковувати його творчу спадщину. Багато матеріалів я знайшла у Львові. Але навіть не думала, що стану упорядником усіх творів.
Чорновіл ще за життя хотів, щоб його томик “Літературознавство” упорядкував Василь Яременко. Але той був постійно зайнятий, написав лише передмову. Я спочатку не наважувалася взятися за цю складну роботу. Потім подумала: “Якщо не я, то хто?” Так і роблю. Звернулася за порадою до Михайлини Коцюбинської, світла їй пам’ять. Вона мені пояснила нюанси, допомогла. Ми вирішили видати все.
Ця робота непроста. На щастя, В’ячеслав мав звичку нічого не викидати: знаходжу дуже цікаві чернетки, записки тощо.
Тим, хто вивчатиме історію України, однозначно стануть у пригоді праці Чорновола, бо це — документи, історія України. У другій половині минулого століття і на початку незалежності немає України без Чорновола і Чорновола без України. Які б події не відбувалися, він там був. Йшла боротьба у 1960х роках — Чорновіл один із шістдесятників. Коли 1964 року почалися арешти шістдесятників — Чорновіл відкрито виступив на їх захист. Тоді написав “Правосуддя чи рецидиви” і “Лихо з розуму”. Почав видавати “Український вісник”. Потім був ув’язнений, і там не переставав боротися. Чорновіл — це наша історія. Я говорю зараз навіть не як про брата, за ці роки проаналізувала його твори, це — правдиві документи. Якщо він, наприклад, давав комусь інтерв’ю, завжди сам вичитував, ставився до цього дуже серйозно.
Доводиться робити багато коментарів. Адже те, що й так зрозуміло моїм ровесникам, для наступних поколінь буде зовсім новою інформацією. Багато довелося працювати над словником імен у листах, їх сотні, розшифровувати, хто ці люди. Він написав книжку про події в таборах, але вона зникла. А в листах збереглося багато даних про ті часи, про людей. Хоч і листи збереглися далеко не всі — їх вилучали. Але навіть ті листи, що зникли, В’ячеслав скрупульозно зареєстрував у зошитах (коли й кому він писав, від кого отримував і короткий зміст).
Це дуже цікаво. Дізнаєшся про несподівані речі. Наприклад, коли нищили УГС, тодішня українська влада часів Щербицького вирішила посадити політичних в’язнів до кримінальних, “двох зайців убити”: мовляв, у нас політичних в’язнів немає, одночасно сподіваючись, що кримінальні самі з ними розправляться. Якутська прокуратура була такими діями українського КГБ дуже незадоволена. У якутів є національна гордість, вони співчували тим, хто відстоював свій народ, свою націю. Про це відверто говорили Чорноволу, коли він там відбував ув’язнення. На прохання прокурора Якутії його умовно звільнили, але без права виїзду в Україну до кінця терміну. Він працював на заводі в Покровську, недалеко від Якутська. І на вихідні їздив у якутський архів, досліджував матеріали про Грабовського, де той був на засланні. Ці дослідження унікальні. Бо ніхто з літературознавців у якутський архів не добрався.
Чорновіл спростовував поширену думку, що Грабовський був марксистом. На засланні, де був Грабовський, справді були марксистські гуртки, обговорювали праці Маркса. Грабовський там бував. Але жодного разу з цього приводу своїх думок не висловлював, тому немає підстав робити висновок, що він був марксистом, революціонеромдемократом. Мені шкода, що ніхто з літературознавців від 2002 р., коли вийшов цей том, не прореагував на ці факти. У листуванні Грабовського є багато прізвищ. Чорновіл їх розшифрував, але встиг не все. Я вирішила закінчити цю працю, доповнити іменний покажчик. Працювала у бібліотеці Вернадського з історичними журналами того періоду на кшталт “Каторга и ссылка” тощо. Пошукова робота дуже цікава, часом щось знаходиш зовсім несподівано, коли й не чекаєш. А це така радість!
Уже видано шість томів, сьомий на підході. У першому томі — праці з літературознавства, у другому — “Правосуддя чи рецидиви терору” і “Лихо з розуму”. Далі — “Український вісник”, який він редагував, там були і його статті. “Український вісник” вирішили надрукувати повністю, оскільки на той час, коли треба було робити це таємно, це була справді пекельна і дуже небезпечна праця. Четвертий том (дві книжки по тисячі сторінок) — листування. У п’ятому томі публіцистика, документи і матеріали його справи 1972 року, у шостому — матеріали 1985—1990 років, тобто повернення із заслання, у сьомому — матеріали 1990—1992 років. Зараз опрацьовую матеріали 1992—1995 років.
— Чи належно оцінила наша держава подвижницьку працю Чорновола, чи допомагає видавати його спадщину?
— Держава майже не допомагає. Ще в листопаді минулого року я здала матеріали на сьомий том до видавництва “Смолоскип”, яке опікується виданням творів. Але подзвонили з Держкомвидаву і запропонували подати том на комісію, можливо, друк оплатить держава. До середини березня складали списки видань за державною програмою. Коли нарешті їх побачили — книжки Чорновола не було. Нам виділили гроші лише одного разу — на третій том. Інші видаємо за сприяння Міжнародного благодійного фонду В’ячеслава Чорновола, голова якого Атена Пашко.
Ми начебто маємо незалежну державу, у якій влада повинна вшановувати людей, які боролися за незалежність, та ще й в часи незалежності трагічно загинули. Але складається враження, що у нашій владі представники якоїсь іншої держави. Навіть на кладовищі депутатові Чорноволу квіти від Верховної Ради поклали лише раз. Коли треба галочку поставити — може з’явитися вінок від якоїсь політичної сили.
Мене це не дуже й хвилює. Тішить, що люди В’ячеслава не забувають. Я це чую постійно, коли буваю на кладовищі. Діляться з В’ячеславом квіткою, яку несуть до своїх родичів, цукерки кладуть, записки. Перші роки по загибелі мені було навіть моторошно, коли їх читала. Люди зверталися до нього як до живого: “В’ячеславе Максимовичу, Вас так не вистачає, Ви так потрібні сьогодні”. Я божеволіла біля тих записок. Вірші присвячують, жінка з Житомира на десятиріччя з дня загибелі Чорновола вишила рушник. Пам’ять про нього в народі живе.
Люди з жалем говорять, що нема Чорновола, що якби він був, то ситуація в нашій державі була б іншою. Думаю, що це так і є. Знаю, що країна розкрадена, рай земний тут зробити важко, але в тому, що він намагався б змінити ситуацію, що його слово звучало б у Верховній Раді, до нього мусили б прислухатися — знаю точно. Він умів агітувати людей, умів, як говориться, “оволодівати масами”. Згадую, коли в президентську кампанію 1991 року він їздив на Черкащину, у Смілу. Початок незалежності, думки ще були різні. Коли він вийшов на сцену, люди шуміли. Чорновіл лагідно усміхнувся й сказав: “Люди добрі, та ми з вами цивілізована нація, чи ні? Давайте я скажу, що маю сказати, а потім відповім на всі ваші запитання”. Зал одразу затих, хоч він нібито не сказав нічого особливого. Він викликав у людей довіру. Навіть на Донбасі, де в містах знищили все українське, люди йшли на зустріч, із ним, його слухали. Деякі колективи з Донбасу навіть висували його на пост президента. Шахтарі, до речі, на той час були найсвідомішими людьми, страйкували, відстоювали свої права. І тому сьогодні він намагався б щось робити, згуртовував людей. Переконана — і від однієї людини багато залежить. Це була саме така людина.
Із часом біль від втрати затьмарюється щоденними турботами. Вважаю, що найважливіше, що я зроблю в житті, — упорядкую його твори. У нас, звісно, є редакційна рада, але основний тягар на мені. Уже майже всі матеріали зібрані, ми спланували десять томів. Потім можна буде відібрати найважливіше, зробити вибране.

Спілкувалася
Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment