Євген ІГНАТЕНКО,
член НСЖУ, м. Обухів
Українські керманичі вперто продовжують витанцьовувати з граблями, незграбно намагаючись увігнати нашу історію в тісні рамки, встановлені істориками інших держав. Безперервна здача національних інтересів, передусім у гуманітарній сфері, ще більше поляризує й без того розколоте суспільство. Зокрема горезвісному законові про “червоні прапори” передувала інша потуга наших можновладців спричинити розбрат у суспільстві.
Ініційована комуністами ще в квітні заява Верховної Ради до 65-ї річниці Нюрнберзького трибуналу відверто “відбілює” злочини сталінської доби, тавруючи всіх тодішніх інакодумців зрадниками та колабораціоністами. Зокрема у документі йдеться про “аморальність намагань покласти на СРСР однакову з гітлерівською Німеччиною відповідальність за… розв’язання” війни, а також висловлюється “рішучий протест проти спроб реабілітувати і навіть героїзувати колабораціоністів”… Як кажуть, коментарі тут зайві.
Такі заяви не лише посилюють протистояння в українському суспільстві, а й різко дисонують із усталеними європейськими принципами. Адже злочини радянського режиму були суворо засуджені резолюціями ПАРЄ “Про злочини комунізму та потребу їх засудження” 2006 року, “Про європейську свідомість та комунізм” 2008 року, “Про європейську свідомість і тоталітаризм” та “Возз’єднання розділеної Європи” 2009 років, а також іншими міжнародними документами і заявами.
Утім, на відміну від західноєвропейських політиків, які вже давно визначилися з небезпекою будь-якого тоталітарного режиму, наші керманичі силоміць в’яжуть країну стягами вже не існуючої держави, що викликає обурення більшості свідомих громадян. А особливо тих, які червоний колір пов’язують із більшовицьким терором, що забрав життя більше 10 мільйонів українців.
Більше того, вочевидь не без якогось інтересу прагнучи догодити східній сусідці, українські владці силкуються мавпувати мало не всі російські законопроекти, що стосуються Великої Вітчизняної війни. При цьому особливо не переймаючись тим, що “завдяки” саме їхнім зусиллям відзначення 9 травня в Україні перетворилося на день протистояння замість традиційного вшанування пам’яті загиблих у найстрашнішому за всю історію людства збройному конфлікті.
Що ж, можна нарікати на політиків, котрі, мало не із якоюсь збоченою насолодою втоптують у бруд історичну пам’ять власної держави. Але ще прикріше усвідомлювати, що й наше суспільство відійшло від них не так уже далеко. Згідно з останнім опитуванням, проведеним Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, українці радше підтримають примирення німецьких і радянських солдатів, аніж вояків УПА та червоноармійців. Однозначно: така ситуація передусім зумовлена нашим незнанням власної історії, що вдало використовують різноколірні радикали та провокатори від політики. Мешканцям країн Західної Європи, де навіть нейтральна під час Другої світової війни Швейцарія на державному рівні вшановує пам’ять її жертв, ставлення українців, чиї батьки й діди воювали та гинули мільйонами, до свого історичного спадку видається абсурдом.
Найперше, що нам варто усвідомити — просту до банальності істину: війна за своєю суттю ніколи не буває бравурно героїчною, як нам її намагаються подавати російсько-запозичені ефіри центральних телеканалів або зі сторінок нашвидкуруч переписаних шкільних підручників. Дедалі більше досліджень засвідчують невідповідність, ба, навіть цілковиту протилежність трактуванню правди про Велику Вітчизняну. Справді, сумний літопис військових часів налічує безліч прикладів, коли кинуті на амбразуру солдати, не шкодуючи себе, до останньої краплі крові стримували ворога. І хоча доблесть та героїчна самопожертва наших солдат на фронтах тієї страхітливої війни не викликає жодного сумніву, варто розуміти, що історія це ніби монета, яка завжди має два боки.
В березні 2009 року в Росії помер відомий мистецтвознавець та провідний науковий співробітник Ермітажу Микола Нікулін. Цей чоловік не лише був ветераном Великої Вітчизняної війни, а й увійшов до числа тих небагатьох, хто розпочав свою службу 1941 року і дожив до Перемоги.
У спогадах М. Нікулін особливу увагу приділяє цинізму більшої частини радянського офіцерського складу, чия некомпетентність у поєднанні з воістину садистськими нахилами знищувала мільйони солдат.
Описуючи події тієї страхітливої доби, автор часто згадує двох командирів, які служили разом, проте дотримувались діаметрально протилежних поглядів. Перший був генералом, який без особливих вагань тисячами кидав солдатів на вірну смерть, при цьому постійно повторюючи: “Теж мені люди! Люди — це пил!”. Цей чоловік прожив довге життя, після війни його ім’ям було названу вулицю, і помер він удома в теплому ліжку. Другий був полковником, який командував танковою бригадою і славився тим, що йшов в атаки попереду своїх солдатів. Цей офіцер помер лютою смертю, згорівши у підірваному танку. Порівнюючи цих абсолютно протилежних людей, автор ставить питання щодо символічності їхніх доль. І з сумом відзначає: “Ті, хто був у тилу та займався винищенням наших солдатів, залишаться живі. Вони повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять собі животи, полисіють, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і розповідатимуть, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І навіть самі цьому віритимуть!”…
Після переосмислення всього пережитого М. Нікулін у своїй книжці згадує ще один епізод: “Сніг стояв вище пояса, вбиті не падали, а застрягали в заметах. Трупи засипало свіжим снігом, наступного дня була нова атака, нові трупи, і за зиму утворилися нашарування мерців, які стало видно тільки навесні, коли зійшов сніг, — скорчені, розірвані, роздавлені тіла. Цілі стоси… Відбувалося дурне, безглузде знищення наших солдатів”. Після чого автор робить вражаючий, мабуть і для себе, і для читача висновок: “Треба думати, ця селекція російського народу — бомба сповільненої дії: вона вибухне через кілька поколінь, в XXI або XXII столітті, коли відібрана і виплекана більшовиками група покидьків породить нові покоління собі подібних”.
Про цілковиту нелюдськість і неабиякий цинізм “червоних” воєначальників можна було б говорити безупинно, проте найкраще це проілюструють сухі цифри тих трагічних часів. За даними російського історика Ю. Геллера, загальне число загиблих радянських солдатів становило 22 мільйони, разом із мирним населенням людські втрати СРСР сягали 46. Стільки смертей ще не спричинила жодна війна у світі. На кожного вбитого німця припадало 15 радянських солдатів, і українці за цим жахливим розміном людських життів були чи не “найдрібнішою монетою”.
Важко не згадати аж надто промовисті слова маршала Радянського Союзу Г. Жукова, сказані ним у вересні 1943 року в селі Требухів напередодні сумнозвісного форсування Дніпра. За свідченням присутнього на нараді офіцера з особливих доручень 1-го Українського фронту Юрія Коваленка, підтвердженим низкою вітчизняних істориків, “маршал перемоги” Радянського Союзу вирішив не перейматися долями мобілізованих із визволених територій українців, заявивши: “Нащо споряджати й озброювати цих хохлів? Усі вони зрадники. Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться до Сибіру після війни засилати”. Така жорстокість пройняла навіть такого холоднокровного командира, як К. Рокоссовський, у якого після почутого мимоволі вирвалося: “Так це ж не війна, а геноцид народу!”.
Варто додати, що, на глибоке переконання радянських керманичів, покинуті ними на “милість” ворогів люди, якщо й вижили на окупованих територіях, то неодмінно були зрадниками, які тепер мають “спокутувати свою вину кров’ю”. Після відходу німців мирне населення радісно зустрічало визволителів. Натомість прийшов терор НКВС. Хапали всіх чоловіків, здатних тримати зброю, — як правило, підлітків і пристарілих, адже тих, хто був призовного віку, давно вже забрали на фронт. Таких людей навіть на облік не ставили, адже ніхто не переймався, чи повернуться вони з бою. Воювали мобілізовані також у чому прийшли, односельчани із сумом називали їх “чорносвитниками”. Російський історик Б. Соколов завважує: “Розрахунок був на те, що “чорна піхота” лише виснажить німців та змусить вистріляти запас боєприпасів, щоб потім свіжі частини змогли змусити противника відступити із займаних позицій”. І хоча випадки запаморочення німецьких кулеметників від величезного числа розстріляних червоноармійців під час абсурдних лобових атак були для “Східного фронту” доволі звичним явищем, убивати “чорносвитників” було настільки легко, що німці навіть називали їх “beutesoldaten”, що у перекладі означало “трофейні солдати”. Дуже часто мобілізованим так званими польовими військкоматами навіть зброї не давали, адже вони буцімто мали відібрати її у ворогів. А ті стріляли по них, наче в тирі. У кращому разі приречені отримували одну гвинтівку зразка 1891 року на п’ятьох. Бо ще, не дай Боже, надумали б відстрілюватися від кулеметників із загородзагонів…
Великий давньогрецький поет та мислитель Есхіл якось сказав: “Першою жертвою війни стає правда”. Ці слова, які стали відомими ще до нашої ери, якнайкраще характеризують часи Великої Вітчизняної, об’єктивну історію якої нам ще належить написати. Наче криваву рану, яку неможливо заховати під одежиною, правду про події тих страхітливих років не можна вічно ховати в архівах. Надто вже багато болю та страждань накопичилося у генетичній пам’яті українців, надто багато доль було скалічено під криваво-червоними стягами. І чи доречно і сьогодні підіймати під ними “на прю” вже нові покоління наших співвітчизників, замість того, аби подбати про солдатських вдів та “дітей війни”? Адже вони, як і раніше, продовжують доживати свого віку в злиднях, зате під червоними прапорами.
