Генетики стверджують, що онуки, як правило, вдаються і зовнішністю, і вдачею у своїх дідів-бабусь. Кирило Григорович Стеценко (1882—1922), 130-річчя якого відзначатимемо наступного року, був геніальним творцем української музики. Талановитий композитор, хормейстер, педагог, критик, невтомний державний, церковний і громадський діяч залишається й понині яскравою особистістю в історії національної культури. Він прожив неповних сорок. Пізнаючи його нелегкий, подвижницький шлях, його творчість на науковій конференції, організованій Фондом ім. Кирила Стеценка і музеєм його імені у Веприку Фастівського району на Київщині, познайомився з його внуком, теж Кирилом, але Вадимовичем. Він залишився вірним дідовому покликанню, так само, як і його ідеї: він композитор, талановитий скрипаль, викладач. Є й прикмети нашого часу — Кирило Вадимович завідувач кафедри менеджменту шоу-бізнесу Національного університету культури. Він беззастережно вірить, що в України є майбутнє…
— Пане Кириле, здається, двадцять років тому Ви подалися за кордон? Як почувалися? Думки залишитися там назавжди не було?
— Пробув там дев’ять місяців, хоча планував місяць-півтора, на канікули (бо працював тоді солістом у Рівненській філармонії). На запрошення моєї двоюрідної тітки, яка проживає у Міннеаполісі. В Америці я адаптувався до їхнього життя, мені було там легко і просто. І жодної ностальгії (адже виїжджав ще тоді, коли був Союз). Я не відчував себе якимсь вторинним чи неповноцінним — почувався як риба у воді. Чому? Американці динамічніші, приязніші, відкритіші, здебільшого професійніші за нас, завжди готові до співпраці. Оскільки я скрипаль і в мене все життя було професійне виховання, то бар’єру між нами не було. Для них слово “профешнл” означає найкращий. Вони таких шанують і намагаються самі відповідати тим високим стандартам. У їхній психології на рівні інстинкту є оптимізм, довіра, що мені імпонує. Цю особливість я відчув ще в літаку, хоча екіпаж був не американський, а західноєвропейський.
— У “західняків”, я б сказав, дещо відмінна психологія. У своїй вдачі мають спільне з названими Вами рисами. А головне — власної гідності їм не позичати. Ви ж родом зі Львова?
— Так, але я прожив там усього п’ять років. Батьки переїхали згодом у Київ, на прадідівську землю. І одразу, вже в дитсадку, мав проблему — з мовою. Як будь-яка нормальна інтелігентна родина ми спілкувалися рідною, українською. Виховательки, діти косо поглядали. Навіть із мамою “бєсєди” проводили: мовляв, що це у вас за “рєбйонок”. З однолітками теж не одразу порозумівся. У нашому дворі був такий Саша Компанієць, то за мою українську мені від нього неодноразово діставалося. Гадаю, то була навіть не ненависть до українства, а ксенофобія. Це те, що й сьогодні щедро культивується і в родинах, і на рівні держави.
— Ідея створення Фонду імені Вашого діда — Кирила Стеценка, то результат поїздки до Америки? Чи батько підказав?
— Ні, це було окреме рішення. Батько вже не застав розвалу Союзу, бо помер за п’ять років до здобуття Україною незалежності. Але культ діда, його творчості звичайно був присутній у родині. Замовчати його й тодішня держава не могла. Пам’ятаю 1982 рік, коли відзначали 100-літній ювілей Кирила Стеценка. З-за кордону приїхала навіть сестра Анна Стеценко-Ґбур-Невен, тьотя Нюся, як ми її називали. Було їй тоді за 90, але вона всюди тоді побувала з нами: у с. Квітки на Черкащині, де народився дід; у Тиврові на Вінниччині, де він працював; у Веприку на Київщині, де закінчився його земний шлях. У Києві, у філармонії, було організовано непоганий концерт із творів Кирила Григоровича. Усе було організовано й трималося, по суті, на ентузіазмі свідомих українців, зокрема, Платона і Георгія Майбород, Віталія Кирейка, Анатолія Мокренка та інших. У Тиврові ініціатором створення місцевого музею Кирила Стеценка став місцевий фотограф Володимир Очеретний, він зробив, здавалося б, неможливе. У Веприку на Фастівщині такою людиною став Володимир Косовський, поет, відомий громадський діяч, подвижник української ідеї, і взагалі, — яскрава особистість.
Та в кінцевому результаті все залежало від так званих “директивних органів”: якщо вдавалося добитися у них дозволу, то вони й фінансували. Пригадую, музей-архів літератури, що біля Софії Київської (у його приміщенні колись була бурса, в якій навчався Кирило Стеценко) вирішив і собі долучитися до заходів. Перед концертом у фойє філармонії спробували розгорнути виставку, присвячену ювіляру. Не дозволили. Ось так…
— Ще більшою мірою, гадаю, зазнавала цензури й контролю сама творчість Кирила Стеценка, так само як правда про його життя і діяльність…
— За часів Совєтського Союзу не можна було не рахуватися з таким відомим композитором, із його значенням і внеском в історію українського мистецтва. З іншого боку, було заборонено акцентувати на його національно-патріотичній позиції. Все, що пов’язувалося з його діяльністю в часи Української революції 1917-го й потім, було “забуття”. Патріотична творчість його також була закрита, особливо та її частина, що пов’язана з Українською Автокефальною Православною Церквою, “Просвітою”. Що лишалося? Лишалися музично-драматичні твори, романси і хорові твори на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки. У 60-х роках було видано п’ятитомник (у шести книгах) творів Кирила Стеценка за редакцією Тичини й Кирейка. Там, зокрема, не були надруковані “Вкраїно-мати, кат сконав”, “Живи, Україно!” та інші.
Мало-помалу інформація про Стеценкову шедевральність просочувалась у мистецькі кола. Все більше й більше з’являлася спокуса у хормейстерів виконувати його церковну музику. І першою музикою, яку почали виконувати, були його колядки й щедрівки — їх у нього 50. Спочатку виконувалися поодиноко. Пальма першості належить хору під керівництвом безпосередньо Іконникова і його асистента. Вони навіть спромоглися у той час записати колядки й щедрівки Стеценка на фірмі “Мелодія”.
Прямих заборон не було. Це був той період, коли українці почали трішечки цікавитися власною історією, народними обрядами, звичаями. Багато в чому сприяв тому рух шістдесятників. Почали співати найпопулярніші пісні. До речі, нині, як і раніше, так само не співають його переважно заборонених колядок і щедрівок. Це певна ментальна проблема. Але то окрема тема.
— Але все ж таки: чому?
— Це психологічна проблема постсовєтська, постсовкова будь-якої нації, що була під п’ятою Москви. Це типова риса рабів, борони Боже, нікого не хочу образити. Бо вільна людина, яка є володарем самому собі, має власну гідність, не боїться робити щось нове, оригінальне, креативне. З іншого боку, очевидно, комусь бракує професіоналізму. Я не можу щось подібне закидати таким відомим капелам як “Київ”, “Київські фрески”…
Коли Україна стала незалежною, думав, що все зміниться. А воно не змінюється, якщо не сказати — багато в чому стало ще гірше. Чому? Я розумію, що кожен шукає місце під сонцем. І де шукає? Правильно, на Заході! Йому треба сподобатись. Тому, щоб нас визнали й погладили по голівці, що можемо співати і виконувати музику їхніх композиторів, ми представляємо не своє, не менш талановите, а інтерпретуємо Верді, Моцарта, Баха тощо…
— І забуваємо елементарну істину, що ми цікаві навколишньому світові своїм неповторним, оригінальним, ні на кого і ні на що не схожим, не скопійованим безталанно з чужого культурним продуктом. А потім ще й дивуємося, чому нас не хоче сприймати цей світ…
— Так, у нинішньому світі треба бути самим собою, робити зухвалі, якщо хочете, кроки. Треба всюди і всім, друзям і недругам, на найвищому рівні показувати інший світ — український. Треба не боятися бути гідним і сміливим! Це не стосується відомих хорів, нині сущих в Україні. Якщо взяти, наприклад, політику Миколи Гобдича (хор “Київ”), то в нього взагалі грандіозний проект життя: явити світові 1000-ліття української духовної музики в усій красі й неповторності. Він уже видав майже 30 компакт-дисків, а в плані — 50. Хто не розуміється, скажу: це робиться не менше як за 50 років! Свого часу відкрив Україну Європі Олександр Бондаренко з хором “Фрески Києва”. Вони були першими, взяли на себе місію поширення української духовної музики у світі, причому на найвищому мистецько-виконавському рівні. Виступали в країнах із давніми і розвиненими хоровими традиціями, насамперед у країнах Бенілюксу, Великобританії. Стара, пихата Європа заніміла перед їхнім талантом і талановитістю наших композиторів.
Подібних прикладів можна навести безліч. Принагідно згадаю, що учителем відомих хормейстерів був Павло Іванович Муравський. Саме Муравський був першим виконавцем “Панахиди” Стеценка. Тої славнозвісної, про яку Олександр Кошиць писав, що це музика геніальна і визнавав всю унікальність цього твору. Власне, Павло Іванович готував її (а присвячена вона автором М. В. Лисенку) на 100-річчя Кирила Стеценка.
— Чи правда, що цей твір стоїть в одному ряду з такими світовими шедеврами як “Реквієм” Моцарта чи Верді?
— Розумієте… Що таке панахида? На Заході це традиційно реквієм. Вершин, як жанру, сягнули композитори, яких ви назвали. Можна ще додати сюди твори російської музики Рахманінова, Танєєва та інших. Але проблема української церковної музики в тому, що того ж таки Стеценка не можна було виконувати у філармоніях чи будь-яких інших концертних залах. Це — справді духовна музика. Ви можете собі уявити там специфічну партію з присутністю священика, дяка, крім храму? Ще одне — мова. Моцарта виконують німецькою, Верді — італійською, Рахманінова, Танєєва — російською. А де було донедавна виконувати Стеценка українською?
— Стривайте, стривайте! А хіба нині у храмах Української Православної Церкви не можна? Це ж божі, херувимські співи…
— Кепкуєте? Та російських попів як чорта перед хрестом корчить, коли вони чують нашу рідну українську мову, хоча багатьом із них вона своя, материнська. Але тоді ми сподівалися, що хоча б на 100-літній ювілей дозволять. Хоча знали наперед, що це буде неможливо. Бо стандарти для російської культури одні, а для української — інші. Тому-то московська церква забороняє нашу мову в церкві. А тоді й поготів, бо крім усього іншого Стеценко у них проходив, як і в КГБ — “українським націоналістом”.
— Тобто, підхід московського “плаща і меча” і її ж “хреста і кадила” до українця, навіть найгеніальнішого, навіть тоді, коли він несе людям духовну досконалість, однаковий?
— Однаковісінький. Тому церковна музика діда багато років не могла дійти не лише до українців, а й світу. А тоді, 1982-го, вчинили так. Поет Дмитро Павличко написав нові слова, тільки щоб той твір міг прозвучати у філармонії. Слово “Бог” і вся служба Божа були замінені словами “Всесвіт” і т. д. Тобто ті ж самі ідеї, тільки передані світською мовою, висловлені метафорично. А композитор Леся Дичко зробила концертну редакцію, дещо скоротивши твір. Загалом убгали в 45 хвилин. Зробили все, аби він прозвучав. І прем’єра відбулася в Будинку органної і камерної музики. Всупереч усьому це був справжній фурор. Зауважте — було це при Союзі. Сьогодні, повірте, не на багато краще…
— Після діда залишилися ескізи задуманих, але не закінчених ним творів. Ніколи не виникала спокуса самому взятися до їх завершення?
— Ні, я над цим якось не думав. По-перше, родинні зв’язки ще не підстава, щоб це робити. По-друге, я скрипаль, професор. А те, про що Ви згадали, стосується музично-драматичних творів. Зокрема музики до трагедії С. Черкасенка “Про що тирса шелестіла” та деякі інші. У мене на це рука не піднімалася. Щодо реконструкції деяких творів, то цю роботу зробив Микола Гобдич. І якраз тих, які вважалися безповоротно втраченими. Це “Вінчання”, яке написане для мішаного акапельного хору. Воно було в каталогах, але ніхто не знав де. А виявилося, твір був — щоправда, не підписаний — в архіві Національної бібліотеки АН України ім. Вернадського. І там же були закінчені твори, фрагменти сценічної музики, музики до п’єс. Були і херувимські, але не всі. Немає 2-ї. Решта, 1, 3, 4, 5, 6 в каталозі є. Кирило Стеценко, якщо у творі переходив середину, то обов’язково закінчував. А якщо тільки починав, то…
— У планах Фонду є наміри активніше пропагувати творчість Кирила Стеценка, а відтак і культуру України за кордоном? Тобто, проводити якісь масштабні акції з метою просування української національної культури на ринках Західної Європи, Північної Америки…
— Насправді, Стеценко давно там присутній. Щодо Фонду, то він може робити такі речі тільки через державу. Бо йдеться про сучасний світ, а не про якісь партизанські рейди. Але якщо наша держава не здатна позиціонувати себе як незалежна країна у світі, серед міжнародного співтовариства, то яких ініціатив ми можемо від неї чекати. Запитаєте: чому так?
Усе тому ж. По-перше, у вищого керівництва відсутня добра воля і розуміння важливості місії культури. По-друге, воно живе стереотипами початку ХХ століття, внаслідок чого ментально й інтелектуально не здатне зрозуміти інформаційних технологій ХХІ-го.
І якщо я кажу, що Стеценко присутній у чужій стороні, то не завдяки нашому Фонду, а тим більше державі. З України Фонд як благодійна організація не може робити те, що можна робити там. Я наведу приклад: Павло Гунько, співак-баритон із Великобританії, батько якого українець, а мати англійка. Він загорівся ідеєю видати українські романси. Не знаю, скільки загалом він може видати. Почав із Стеценка. Для цього він переїхав до Канади, створив там товариство “Леополіс”. Зібрали вони приватні кошти на випуск двох компакт-дисків, куди записав півсотні романсів. Виконавці, крім самого Гунька (баритон): бас, тенор плюс один віолончеліст і — піаніст. Майже всі романси він виконав дуетом. Одне слово, всі ці романси видані коштом канадського уряду. Таким же чином видав чотири компакт-диски Миколи Лисенка, які розійшлись із великим тріумфом. Треба зауважити, що всі виконавці — неукраїнці, або частково. Як це вдається?
Річ у тім, що у багатьох країнах існує законодавчо закріплена практика так званих доповнювальних ґрантів і сповідування політики мультикультуралізму. Якщо громада зібрала на якийсь культурний захід, скажімо, 100 тис. канадських доларів, то 50 відсотків додає ще й держава. Зберуть мільйон, стільки ж докладе й вона.
Нашим державним очільникам цього не збагнути. І справа навіть не у відсутності патріотизму. Вони взагалі не тямлять, не розуміють значення культури. Рівень їхньої освіти на рівні 50-х років минулого століття, мислять індустріальними категоріями. У них відсутнє системне, стратегічне мислення. Тому в мене нема жодної надії на них, а відтак і на державу. Фонд міг би багато-чого зробити у царині популяризації українських національних надбань музично-хорового мистецтва через творчість Кирила Стеценка. Але для того треба виїжджати йому за кордон. На сьогодні ж у нас непочатий край роботи тут, в Україні. Тому єдина надія — на власні сили. І на підтримку української громадськості.
Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК
