ЩОБ ЯКНАЙБІЛЬШЕ ПОБАЧИТИ В ДОРОЗІ

Про книжку “Останній постріл Єріка” (Видавництво “Ярославів Вал”, 2011р.) та її автора Романа Колісника з Торонто

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

У Гайд Парку в Торонто часто можна зустріти цього високого худорлявого чоловіка з допитливим поглядом за великими скельцями окулярів. Це Роман Колісник, що живе неподалік на вулиці Квебек. Я неодноразово мав приємність чаркуватися при щедрому столі цього гостинного дому, коли ще живою була господиня — добра привітна пані Галя. Ставши удівцем, пан Роман мовби осиротів, оскільки дружина в його житті була навіть більше, ніж дружина. Вона була ще і його порадником, відданим другом, першим читачем, захопленим прихильником його таланту і навіть — літагентом. У житті Романа Колісника лишилася тільки літературна робота. Це і його будні, і його свята. Вже не розділить він трапезу зі своїми давніми приятелями Богданом Бігусом і Мирославом Малецьким, які охоче вчащали до цього гостинного дому.
Дедалі менше “дивізійників” лишається на світі. Кожне число “Вістей комбатанта” чорно рясніє некрологами. Чимало небіжчиків ще за життя були добрими Романовими знайомими. Щорік меншає передплатників і читачів його журналу. Подеколи передплату на нього продовжують вдови й діти “дивізійників”. Ця маленька солідарність живих із померлими щодо феномену української політичної еміграції, а передовсім щодо “дивізійницького” середовища, яке видається мені пов’язаним всередині себе найміцнішими зв’язками.
Коли не стало Мирослава Малецького, який був багатолітнім головним редактором “Вістей комбатанта”, часопис одразу ж перейшов під оруду Романа Колісника, відомого письменника і журналіста, незмінного члена світової Управи Братства ветеранів Української дивізії “Галичина”, — як єдиного, хто може провадити журнал.
Він довго не хотів займатися журналістикою, хоча мав до цього хист. По-перше, характер, де домінують просто-таки унікальна допитливість. Він завжди прагне все знати, з’ясувати всі подробиці кожної справи і кожної біографії, по-друге, він на диво творча людина. Його журналістська робота триває трохи більше, ніж три десятиліття. Колісник устиг опублікувати кілька тисяч статей, звітів, фейлетонів та всіляких сильветок. Письменники, як правило, цураються такої чорнової роботи, творчий егоїзм підказує їм: життя не вічне, побережи від газетної буденщини сили й час для роботи над твоїми основними літературними творами — можливо, їм пощастить зазвучати “на рівні вічних партитур”.
Але Колісник тут виняток. У ньому живе ота прекрасна старомодність, яка вирізняє людей обов’язку з-поміж інших. Вигідно це тобі чи не вигідно, але ти мусиш те чи те зробити. Цей моральний імператив і веде його в житті.
Інколи мені здається, що Роман Колісник був створений для зовсім іншого життя.
Він легко уявляється, скажімо, тим учителем, якого справді люблять школярі. Спокійний, стриманий, розважливий, тихо заходить до класу й починає розповідати або про історію різних цивілізацій, або про таїни літературної творчості, або ж про найновіші теорії у фізиці…
Легко уявляється він і лікарем чи адвокатом — має виняткову допитливість, в усьому з’ясовує першопричину, суть речей, а це надзвичайно важливо для усіх спеціалістів — знати і розуміти якнайбільше, бо ж саме від того залежить доля людського життя й торжество справедливості…
Взагалі, багато ким міг би бути Роман Колісник. Бо талановита людина — вона в усьому талановита.
Але коли розпочалася війна, від особистих планів гімназиста-книжника вже нічого не залежало. Він був позбавлений цивільного вибору. Лишився тільки вибір мілітарний. Юний сільський ідеаліст із Тернопільщини записався добровольцем до Української Дивізії “Галичина”, бо, як сам каже, “настав такий час”.
Український Центральний Комітет разом із ветеранами визвольних змагань підтримали плани Дивізії щодо пропагандистської акції. А поряд із юнаками зголошувалися до Дивізії колишні українські Січові стрільці, ветерани Української Галицької Армії та офіцери Армії Української Народної Республіки.
Здається, життєві обставини Романа Колісника повсякчас складалися так, щоб якнайдалі відвести його від слова. Як відомо, коли гримлять гармати, музи мовчать. Отож упродовж усіх воєнних літ Колісник навіть у гадці не мав братися за перо, щоб спробувати себе в такій якості. Ні про які літературні амбіції не могло бути й мови.
Перші повоєнні роки також анітрохи не сприяли літературній праці. Українська політична еміграція, до якої він належав, шукала собі “нішу” й можливості вижити в інших країнах. Українські інженери, лікарі, адвокати, вчителі, офіцери ставали рудокопами й будівельниками, землеробами й лісорубами, сажотрусами й прибиральниками. Здебільшого саме з такою умовою надавали їм притулок ці країни. Наші люди мали відпрацювати певну кількість років за контрактами на цих роботах.
Першим притулком Романа Колісника після Німеччини була Австралія. Здавалося б, почав звикати. Тим паче, що приїхав сюди більш-менш підготовленим для тутешнього існування. Йому пощастило по закінченні війни вчитися в Українській Високій економічній школі в Німеччині, де він успішно склав іспит із бухгалтерського курсу та англійської. Перші заняття “письменством”, ба, і репортерський дебют припадають на час роботи в адміністрації часопису “Українська трибуна” в Мюнхені, але саме тоді доля вже вготувала йому далеку дорогу до Австралії. У Колісникових спогадах дотепно розказано про всі супутні тій події колізії. За ними — напівспалена війною Німеччина, своєрідні табірні республіки (ДіПі), де були свої гімназії, газети, журнали, видавництва, чемпіонати з різних видів спорту, а також сотні тисяч людей, які не хотіли або в жодному разі не могли — через вельми поважні й сумні обставини — повертатися додому.
Його австралійська хроніка відкривається січнем 1950-го, а тамтешня його трудова кар’єра розпочалася з такого не надто інтелектуального заняття, як лісорубство. Він живописно відтворив у своїх спогадах інтернаціональний загін лісорубів з п’ятдесяти осіб, який далеко від цивілізації (за п’ятдесят кілометрів од найближчого містечка) сприяв покращенню економічного добробуту Зеленого Континенту.
Після завершення дворічного контракту він зміг покинути лісорубство і спробувати себе в інших сферах діяльності. Брався то за те, то за те, й минула ще ціла п’ятирічка його післялісорубських трудів. Аж тоді вже виразно обізвалася до нього муза. Він узявся писати фейлетони й статті до комбатантського журналу. І це вже був початок того, що стало суттю його життя. Певно, і ним самим попервах початок був зовсім не усвідомлений, бо ж довелося стикатися ще з чималими труднощами, пов’язаними із боротьбою за своє місце вже в Канаді, куди він невдовзі перебрався, і з пошуками в тамтешньому житті тієї роботи, яка дасть хліб щоденний (літературою на нього в діаспорі не заробиш). Хоч би що він робив, література вже не відпускала, зробивши з нього свого бранця. У цьому розумінні я застав його вже готовим, тобто надійним, служителем Ордена слова.
А познайомитися з ним мені пощастило понад вісімнадцять років тому. На перший погляд, він анітрохи не нагадує гумористів-веселунів, котрі сиплють дотепами й анекдотами, самі при тому найбільше регочучи. Він мовчкуватий, стриманий, задумливий. У таких слово — майже як свято. Тільки в доброму товаристві, яке його знає й шанує, він може м’яко і незлобиво пожартувати, супроводжуючи слова начебто аж ніяковим усміхом. Щоправда, якщо почне дискутувати (особливо ж на теми української політики), то тут він умить перетворюється на геть іншу людину: пристрасний, запальний, непоступливий Роман Колісник вимахує шаблею безжальних аргументів — і летять із пліч опонентські голови; інколи може навіть видатися, що сюди ввірвався вихор, за яким чекай на буряний натиск.
Потім Роман Колісник заспокоїться, перепросить товариство за гарячковість і знову стане таким, яким його найчастіше звикли бачити — по-англійському стриманим і дуже доброзичливим, яким він є за звичайних обставин.
Я не раз намагався уявити його життя, дивувався з того, як багато всього в ньому вмістилося. Зрозуміти Романа Колісника і його життя я спершу зумів через його твори.
Він написав повість “Останній постріл”. Своєрідний український варіант Ремаркового роману “На Західному фронті без змін”. Там він розповів про юність на війні, про надії та ілюзії галицьких хлопців, які перед вступом до Дивізії були гімназистами та студентами. Розповів про кров і смерть, побачені юними очима. Про все те, що вміщується в одному-єдиному слові “ВІЙНА”. Своєю психологічною експресією “Останній постріл” нагадує “Поза межами болю” Осипа Турянського.
Але цей твір було написано аж у вісімдесятих роках у Канаді, через кілька десятиліть після подій, у яких брав участь Роман Колісник і з яких народився сюжет “Останнього пострілу”. Говорячи про цей твір, ще раз повернемося до тих днів, коли свої страшні жнива вершила смерть і коли чи не вся Європа опинилась у вогнях і димах.
Прочитавши “Останній постріл”, легко уявляю, як ішов він крізь війну.
Важко було загадувати щось на майбутнє — навколо падали скошені кулями його товариші. Будь-якої миті це могло статись і з ним. Його не стало б — і ми ніколи навіть не почули б про нього й не читали б цієї його книги. Але доля була милосердною — він уцілів. Кулі розписалися на ньому тільки пораненням.
До негайного конфлікту альянтів не дійшло. Потім настало непримиренне їх протистояння, назване холодною війною. Дивізійники чекали вирішення своєї долі в таборах полонених британської та американської армій. Кожному стелилася дорога в невідомість. Адже все ускладнювалося тим, що вони належали до переможених. Історію ж, як відомо, пишуть переможці. Під своїм кутом зору, зі своїми оцінками. Радянські служителі Феміди в погонах намагалися звинуватити дивізійників у скоєнні воєнних злочинів. Але юридичні експерти різних національностей винесли вердикт: Дивізія “Галичина” ніяких каральних операцій проти мирного населення ніколи не проводила, поліційних функцій не виконувала.
В “Останньому пострілі” Романа Колісника є страшна сцена з бродівської баталії. У хвилину затишшя перемовляються між собою вояки з двох окопних ліній, що наїжачилися зброєю одна проти одної. З одного боку — дивізійники, з другого — червоноармійці. І там, і там — українці.      І тут батько раптово знаходить сина. Вони — за кількадесят метрів один од одного.     А поміж них — лінія фронту, що робить їх ворогами.
Але хіба можуть бути ворогами єдинокровні люди?! Зараз вони, нарешті, стиснуть одне одного в обіймах. Так повинно бути. Така логіка життя й стосунків роду. Однак є логіка війни. Вона домінує, бо це її час. Син опиняється в батькових обіймах уже мертвим. І знетямлений батько, котрий ніяк не може повірити в те, що сталося, несе дороге тіло невідь-куди. Напружена, розпачлива тиша стоїть над лінією фронту. Тисячі очей з обох боків стають свідками батьківського горя. І навіть тисячі людей не годні вже нічим тут зарадити. Це, певно, найсильніша сцена в “Останньому пострілі”. До такої вершини трагічності може піднятися тільки справжній художник слова.
Отже, дивізійників було визнано звичайними солдатами, їм дозволили їхати до різних країн західного світу. Роман Колісник тоді вибрав Австралію, інші поїхали до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Британії, Франції. До сьогодні в цих країнах є станиці Братства ветеранів Першої Української Дивізії, відомої під назвою “Галичина”.
Саме Торонто вписалося “територією” в його літературну біографію. Тут він остаточно професіоналізувався як письменник. Спершу з’явилася друком його книжка “Довкола світу”. Далі була наукова студія “Військова управа та Українська Дивізія “Галичина”. Потім була збірка його “фірмових” творів “Тяжко бути політичним емігрантом”; до неї увійшли публіковані в українській періодиці гуморески і фейлетони. Вона не тільки поставила Романа Колісника в ряд найцікавіших сатириків української діаспори, а й надійно закріпила за ним репутацію найдотепнішого в ній чоловіка. Наступні книжки — “Найкращі хлопці з Дивізії” та “Від Адама до Леоніда II” — остаточно це утвердили. Його твори почали з’являтися друком і в Україні. Вони набули широкого розголосу. Тут навіть видано монографію про природу сатиричного обдаровання Романа Колісника.
А він, уриваючи вільні від редагування журналу “Вісті комбатанта” години, пише нові сатиричні коментарі на теми дня. Може, їх менше, аніж читачам хотілося б. Інколи йому цим докоряють. А він відповідає: нічого не можу вдіяти — надто лінькувата в мене муза. Боюся її підганяти, бо ще раптом геть покине мене… Як відомо, на все в світі є виправдання й пояснення. Особливо — в гумористів і сатириків.
Непоспішний, несуєтний, завжди цікавий до всього, з чим він зіткнувся в житті, не промине нагоди все докладно вивчити, з’ясувати всі нюанси, — такий Роман Колісник у своїй літературній та журналістській роботі. Аж трохи незвично бачити його такого на тлі всезнайок-резонерів, які не завдають собі клопоту зрозуміти, що й до чого визріває і відбувається в дійсності, а, набундючившись, як молоді півні, сиплють направо й наліво своїми присудами, анітрохи не переймаючись тим, щоб хоч на крок наблизитися до істини. Для них найважливіше не те, що і як є, а що вони з того чи з того приводу вирекли. Як мовиться, прокукурікав, а там хоч і не світай…
Колісник у цьому розумінні таки справді мов біла ворона. Мовби той пейзажист, що заповзявся створити гранично точне відображення побаченого, пильно вдивляється в реальність, так і він знову й знову перевіряє те, що пише, на достовірність і логіку. Сто разів засумнівається, сто разів перепитає, а потім дуже обережно, боячись щось не врахувати, у чомусь помилитися, робить висновки. Оце і є промовистим свідченням його просто-таки виняткової і професійної, і людської добросовісності, що трапляється так само рідко, як і талант. Він не тільки щирий, правдомовний і докладний у характерних подробицях, він — таки відповідальний.
А вже гумористичне й сатиричне забарвлення — то ментальна, а звідти й стильова особливість оповідача. Кпини й пересміхи на смак, мов гострі спеції у страві, Колісникове повістування несподіваними відтінками, гротескно увиразнюють людей і соціальні подробиці довкола них. Без сміхових регістрів Колісникові твори просто важко уявити. (Проте в “Останньому пострілі” із його грозово-драматичним колоритом надто багато гіркоти й смутку на душі в оповідача, і лише де-не-де прозирне в нього сумна іронія).
Розповідь про нього буде неповна, якщо не підкреслити, що він — дуже щедрий чоловік, а таке навіть поміж сатириків і гумористів буває вкрай рідко. Про поетів, романістів чи критиків тут мовчатимемо. Він щедро ділиться своєю літературною славою вже півтора десятиліття. І, певно, ще й далі ділитиметься, анітрохи не шкодуючи з того, що втрачає не один лавр.
Якщо ви регулярно читаєте українську пресу Канади й США, то, звичайно ж, звернули увагу на те, що, окрім Романа Колісника, там часто друкуються сатирики Ро-Ко, Іван Кооперативний, Волтер Кеп, Денис Депутат. Власне, друкуються вони частіше за Колісника. Отже, певно, й працюють активніше, самовідданіше. Виходить, порівняно з ними Роман Колісник — автор трохи лінькуватий. (Яке виразне порівняння для того, щоб поговорити на тему: “Сатира вимагає не тільки таланту, а й нервів і всього вільного й невільного часу людини, інакше годі сподіватися чогось у ній досягти”. Але втримаємося від роздумів на таку тему через одну істотну обставину).
Уважний читач не міг не зауважити, що Ро-Ко, Іван Кооперативний, Волтер Кеп, Денис Депутат не тільки писали на теми, які любить Роман Колісник, а й вдавалися до його улюблених, “фірмових” літературних прийомів. Це можна кваліфікувати так: Колісник — беззаперечний лідер та авторитет “веселого цеху”, а вони — його сумлінні послідовники. Історики письменства в такому разі твердять: це — ознака літературної школи, де “вчителює” Роман Колісник, а учнів має здібних, які в усьому оглядаються на маестро. Зрозумілий і переконливий літературознавчий сюжет. Якраз для прибічників усіх можливих схем та аксіом, які спрощують усі складнощі того, що називається дуже загадково — літературною творчістю. Але за всіма тими іменами — не послідовники Романа Колісника. Навіть не знаєш — краще їх назвати його літературними братами чи літературними дітьми? Чи, може, якось інакше?.. За компанією цих веселих імен стоїть одна-єдина людина. Це — добре відомий і добре нам знайомий Роман Колісник. І — нікого більше. Автори, чиї імена згадувані вище, — фікція, Колісникова літературна містифікація. Без неї він не може.
За якими критеріями розподіляє Колісник твори, даруючи їхнє авторство своїм співавторам, відомо тільки йому самому. А читачі нічого не підозрюють і вірять в існування тих вигаданих авторів, як, скажімо, в Канаду чи в Америку. Ото, мабуть, найвищий комплімент для Романа Колісника. Навіть найлояльніші до нього критики навряд чи на такий спроможуться. Це — визнання. До того ж — кількаразове.
Він домігся того, аби читачі визнали не тільки безпосередньо Романа Колісника, а й усіх тих, кого він “народив”. Так один французький письменник, лауреат престижної Гонкурівської премії, раптом став писати під суворо засекреченим псевдонімом і ще раз став лауреатом цієї-таки премії — випадок абсолютно унікальний, суголосний хіба що з цією ситуацією. Можна провести образну аналогію цілком можна перевести і в образний ряд: Роман Колісник — не самотній індивідуаліст, як це здебільшого буває з людиною за письмовим столом, а сатирик-оркестр. Кількість його літературних масок, а також багатий жанровий арсенал зводить таке твердження до рангу звичайної аксіоми.
Одного разу в Києві у нього брав інтерв’ю кореспондент “Літературної України”. Я був при тій розмові й також одержав автокоментар із перших рук. Колісника запитали, як він дійшов до такого життя, що став письменником. Високий, сивоголовий, незмінно іронічний Колісник відповів: “Воно само дійшло до мене. Я цього не планував. Як закінчував середню школу, думав стати інженером. Дуже любив математику і досить добре в ній орієнтувався. Але вже тоді любив читати гумористичні твори і навіть сам пробував писати. Та не наважувався з ними виступати. То писав для товариша свого, і він виступав…”.
Пан Колісник із філософською іронією оповідає, як кидало його по світу життя, як він поінколи намагався писати серйозні речі, але в тих писаннях неодмінно прорізалися гострі зубки сатири. Навіть тоді, коли темою ставали пригоди серця, пронизаного стрілою амура. Ніяк не міг стати Роман Колісник ліричним чи патетичним, нікуди не міг утекти від сатиричної оркестрації. Таким він лишився й нині, ставши одним із найцікавіших українських сатириків і гумористів.
Коли письменник “так собі” й живе поза Україною, де їх лишилося десяток-півтора, то ми, прагнучи якось похвалити його, твердимо, що він — найкращий із наших літераторів на Заході: комплімент зроблено, й проти совісті не сказано. Тут же маємо щасливий випадок, коли Романа Колісника не треба міряти тільки сором’язними діаспорними рамцями. Його слово належить українській літературі взагалі. І воно виразно помітне в ній, бо має справді рідкісне індивідуальне забарвлення.
Його сатира, як і раніше, шорсткувата, без ностальгійної плаксивості й сентиментальної розхлюпаності (а цього так багато в писаннях політичних емігрантів). Це сатира автора, в якого літературний талант поєднався з життєвою мудрістю, охочою висловлюватися притчами та аналогіями. А діаспорна екзотика (лексична) — той неодмінний компонент, який надає творам особливо несподіваного колориту.
Не тільки в ті краї, якими він мандрував. Не тільки тамтешні краєвиди, обличчя й імена людей, котрі зберіг для нас цей пам’ятливий (от уже дорогоцінна людська риса!) чоловік, який, здається, просто боїться забути когось із вартих нашої уваги людей і поспішає сказати про те добре, що вирізняє з-поміж інших того чи того українця, котрого йому пощастило пізнати на своїй життєвій дорозі.
Усі його твори — важливий матеріал до історії української повоєнної еміграції. На мою думку, їх не поминути ні історикові, ні соціологові, ні просто читачеві, котрий цікавиться тим, як складалася після пекла тоталітаризму й війни доля людей, що обрали свободу і невідомість. У книжках Романа Колісника є відповіді на чимало конкретних запитань про те, що потрібно людині для відчуття в собі простору свободи.
Не менш важливими видаються й документальні твори Романа Колісника про Україну перших років державної незалежності. В них переплелися різні — незрідка й полярні -настрої; часто в цих нарисах і репортажах сусідують ліричні й комічні подробиці. Погляд оповідача на нас — погляд української політичної еміграції, яка мріяла про українську незалежність і нарешті дочекалася її. А водночас це й суто індивідуальний погляд самого Романа Колісника, який бачить і те, що може тільки він побачити…
Є різні подорожні оповіді, як і різні психологічні типи подорожан. Один може повістувати все про себе та про себе: бувають же такі індивіди, вражені недугою пупоцентризму. Власна персона їм поінколи може заступити весь білий світ. І є їхні антиподи, котрим набагато цікавіше розповідати про інших. І до таких належить Роман Колісник, який обдарований ще одним рідкісним людським хистом: він уміє щиро захоплюватися іншими, охоче визнає їхні чесноти й заслуги, а про себе — на противагу егоцентрикам — може або взагалі не згадати, або згадати вже найостаннішою чергою. Одним словом, ці оповіді про свої подорожі автор писав не для того, щоб змурувати високий постамент для пам’ятника собі, а для того, щоб розповісти про прекрасні пригоди свого серця при зустрічах із добрими людьми. То вже ми від себе, прочитавши ті твори, можемо додати: добре горнеться до доброго. І це вже та природна закономірність, яку годі заперечити.
Ідея такої книжки виношувалася давно. Я агітував письменника переглянути все опубліковане в різних часописах упродовж десятиліть (а його — справді багато; мені здається, про деякі нариси автор і сам уже забув), і видати те в Україні. Щоб тутешній читач побачив його і в такій літературній ролі, оскільки саме як подорожанин і мемуарист Роман Колісник тут справді не знаний. А він у цих творах, як одразу впевниться з цієї книжки читач, — цікавий, дотепний оповідач. Той зіркоокий молодий репортер, учорашній військовик, мав дорогоцінний хист (якого він не втратив із роками) все бачити, все запам’ятовувати. І — не тільки розумом, а й серцем. Бо пам’ять у нього не тільки на хронологію та географію подій, а й на обличчя, на інтонації слів, на свої й чужі настрої. Зрештою, й на всі ті моменти, де, здається, й немає, сказати б, прямої інформації про людей, а чи місцини, в яких діялося щось важливе для історії. Це те, що незрідка лишається “поза кадром”, озиваючися в душі самовидця хіба що відлунням почуттів, тобто емоційною оркестрацією, яка, природна річ, зумовлена особливістю атмосфери незабутнього чи й призабутого.
Душа, поінколи гублячи дорогоцінне фактографічне розмаїття, чимало забуваючи, проводить свою переоцінку цінностей, щось виокремлює з потоку минулого, здіймає його над гребенем подій, зчаста, бува, по-своєму вихимерює картину минулого, віддаляючись від буквалістичної точності, але в тій рецепції також є свій резон. Не випадково ж мовиться, що між точністю документа й пам’яттю серця буває велика різниця, а істина й правда лежать десь посередині між ними.
Цієї дорогоцінної для літератора здатності не втратив Роман Колісник і в своєму поважному віці. Отож рушаймо з ним у дорогу і пам’ятаймо мудру сентенцію філософа: суть не в тому, щоб якнайшвидше завершити мандри, а в тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment