Іцек Ерліхсон. Смакування раю / Переклад А. Бондаря. — К.: Темпора, 2011. — 256 с.
Сьогодні образ Другої світової війни в Україні набуває чергової викривленості. Ідеологічні принципи новітньої державної політики перетворюють факти минулого на умовну гіперреальність — тобто реальність, у якій важить не історичний аргумент, а точка зору, наперед задана тенденційна позиція. У такому разі історія постає не як відтворення об’єктивних подій, а суб’єктивна концепція, сформована навколо певної ідеології. А це призводить лише до одного: розпалювання конфліктів між різними прошарками суспільства.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Шевченка, “Всесвіт”
Не можемо більше тішити себе ілюзією, що історія взагалі може бути стовідсотково об’єктивною, бо не вимірюється в чорно-білих категоріях сама людина. А історію творять люди — чи то народні маси, чи то їхні лідери. Події Другої світової війни ще не до кінця вивчені. Рівень знань про них в західному світі якісно відрізняється від знань на пострадянському просторі, хоча й там існує чимало білих плям. І досі немає однозначної думки про те, чому Гітлер узявся за винищення євреїв, яку роль первісно мав виконувати Аушвіц, хто був спільником Гітлера, які західноєвропейські країни розраховували отримати свій “куш” від вдалого перерозподілу світу… Протягом останніх років видавництво “Темпора” та ЕСЕМ Медіа Україна взяли на себе місію заповнити інтелектуальну прогалину, а точніше, запропонувати альтернативні концепції розвитку історії, що існують у західному світі, для українського читача. Поява значної кількості книжок на тему Другої світової війни (“Друга світова війна за зачиненими дверима” Лоренса Різа, “Альянс” Джонатана Фенбі) доводить, що це явище й досі не вивчене, його історичні проекції й досі суперечливі.
2011 року побачила світ книжка, яка чималою мірою висвітлює внутрішню атмосферу в СРСР після нападу Гітлера. Це видання з символічною назвою “Смакування раю” базується на мемуарах польського єврея Іцека Ерліхсона. Книжку з польської мови переклав Андрій Бондар, хоча варто зауважити, що цей переклад є подвійним, позаяк первісно мемуари вийшли ще 1953 року у Франції мовою ідиш. Можливо, цю деталь варто було б зазначити в книжці, яка претендує на статус “документа доби”. Раєм постає радянська дійсність, у яку випало потрапити головному герою. Рай насправді видається цілковитим пеклом, а Іцек Ерліхсон — мандрівник усіма його колами.
Подібні видання читати завжди цікаво, оскільки вони розширюють наш простір знань, навіть такий, що базується на перевірених фактах і архівних матеріалах. Особистісна історія — річ відповідальна і часом драматична. Вона може розповісти історію зсередини, очима однієї людини, яка пропустила через себе минуле, аби витворити якусь концепцію з калейдоскопічних спалахів пам’яті. Часом такі концепції суперечать основній “канонічній” версії, але в тому й полягає їхня цінність.
Мемуари Іцека Ерліхсона багато в чому допомагають у пошуках відповідей. Ерліхсон — польський єврей, який тікав від гітлеризму в Радянський Союз, вірячи, що в тій світлій соціалістичній країні він знайде свободу. “…Усіх нас турбувало питання, де буде край цієї подорожі. Більш обізнані намагалися визначити маршрут, яким нас везли. Згадували назви міст, поблизу яких були розташовані табори: Караганда, Омськ, Новосибірськ, Іркутськ, Красноярськ… Було щось особливе у тому, як прості люди на кшталт цих українських селян, напівграмотні, знали географію цієї країни. Знання совєтської мапи стосувалося таборів. А оскільки їх там не бракувало, як у пісні “Широка страна моя родная”, вони знай сипали назвами”.
Ґрін (супутник Ерліхсона у вагоні. — прим. Д. Д.), що лежав по-сусідству, почав згадувати тридцяті роки — час великого голоду. Совєтська дійсність навчила його читати між рядками. Завдяки цьому йому вдалося передбачити, що буде далі.
Ерліхсон сподівався, що Країна Рад — найкраща країна, де соціалізм переміг, де пролетаріат панує над утисками людських прав, де перемогло абсолютне добро. До речі, як показує у своєму дослідженні “Друга світова війна за зачиненими дверима” Лоренс Різ, такий позитивний образ СРСР у Європі передовсім створювала Велика Британія під керівництвом Черчилля, вимушена підігравати Сталіну, аби отримати свій куш від перемоги над Гітлером. “Симпатія, що прикрашала образ Совєтського Союзу, мала всі риси спонтанності. Перебуваючи в країні, де євреїв відкрито дискримінували і ставилися до них із демонстративною ненавистю, декотрі, звісно, вірили, що Росія є країною справжньої рівності людей.
Ерліхсон так пояснює свій вибір втечі в СРСР: “Серед частини лівоорієнтованої молоді ця подія (напад Гітлера на Польщу 1 вересня 1939 р. — прим. Д. Д.) породила думку про перехід на території, зайняті Червоною Армією. У моєму випадку це не було втечею від нацистського монстра, бо тодішні наші стосунки з німцями ще не віщували майбутніх трагедій. Просто мене вабила країна, як із доброї казки, де “всі люди рівні”, де існує справедливість для всіх — без огляду на національність, расу та релігію”.
Проте мандри радянськими територіями остаточно зруйнували цей міф. “Виникла проблема: як дістатися другого берега Сяну. Справа виявилася важкою. Вздовж річки зібралась юрба в 600—700 осіб, зокрема жінок і дітей. Дехто очікував на переправу кілька днів…
Я не міг із цим змиритись, але товариші пояснювали мені, що це пов’язано з вимогами воєнного стану, адже кількість біженців постійно зростала. Найсміливіші з них намагалися продертись через міст або форсувати річку на човнах. Їх відкидали з брутальністю, яка жодною мірою не узгоджувалася з нашим уявленням про соціалістичну державу”.
“Перші сім днів на совєтській землі принесли мені розчарування. Нічого доброго зі мною не сталося. Були бездомність, голод, фізична та психічна втома. Проте найгірше чекало попереду”.
СРСР під час воєнних дій — це територія страху, порушення будь-яких людських прав, причому, що важливо, це стосувалося всіх — і прибульців, і своїх, “русскіх”. Радянські офіцери не лише боронили свої землі від нападника, а й часом витворювали додаткових ворогів, аби розважитися у вбивстві, аби знайти відпочинок у стражданні інших. Наведу доволі промовистий спогад Ерліхсона: “Подорож до Челябінська минула без будь-яких перевірок. Єдиною незручністю було вислуховування розмов, у яких постійно фігурувала тема “жидів”. Дехто відверто висловлював задоволення, що нацисти вбивають “жидів”. На місце ми прибули о пів на одинадцяту ночі”.
Паноптикум радянської дійсності очима Іцека Ерліхсона — це система тотального, божевільно-невротичного контролю всіх над усіма, а на верхівці цієї системи стояли енкаведисти, жандарми радянського “права” і поборники беззаконня. “Утиски євреїв польською військовою владою, яка отримувала в цьому підтримку від НКВС, із кожним днем посилювалися. Навіть мобілізовані єврейські солдати, що мали за спиною вересневу кампанію, були визнані призовними комісіями непридатними до служби. Те, чого не можна було отримати чесно, вдавалося за допомогою хабарів. Десятки людей саме таким чином увійшли до складу різних військових формувань. Від доброї волі військової влади часто-густо залежало отримання штампа на документі, що підтверджував польське громадянство. Тисячам євреїв, які походили з території Польщі, що опинилася під совєтською окупацією, не хотіли давати такого підтвердження. Найочевидніше, в такий спосіб намагалися позбутись майбутніх мешканців Польщі єврейського походження, навіть ціною визнання совєтської окупації на польській території”.
З одного боку, воєнний стан — це стан анормальний, а отже, часом і аморальний. На війні людина має вижити. Боротьба за життя провадиться різними методами, зокрема й за принципом “людина людині вовк”. Війна розшаровує будь-який простір на військових і тих, хто мають підкорюватися їм, причому перші далеко не завжди чинять відповідно до військових норм. Радянський світ Іцека Ерліхсона — це світ удаваної безпеки, світ постійної втечі від радянських “жандармів”, які нібито мали виконувати захисну функцію для своєї держави. Насправді захист майже завжди передбачав напад. Друга світова війна в радянському просторі — це постійні “мандрівні” ешелони з депортованими людьми, які уподібнювалися до безправної худоби. Людей перевозили в антисанітарних умовах. Навколо згущувалась атмосфера залякування й психологічного мороку.
Можна припустити, що війна — це завжди тільки темрява. Проте Іцек Ерліхсон показує, що насправді і на війні є ті, хто отримують зиск із війни коштом мирного населення, коштом убивств і провокацій. Радянська воєнна дійсність — це ситуація страху й обману. Перше наближало людину до смерті. Друге було результатом боротьби за виживання в нечесних умовах і тотальній нервозності. “Через кілька днів після рішення медичної комісії я зажадав повернення посвідчення про звільнення з Колими. Мені було відмовлено з якимось брехливим обґрунтуванням… Мені не було чого втрачати. Цього разу йшла гра на моє життя. Я сказав комісії, що знаю про торгівлю посвідченнями. Ефект був блискавичний. Одразу ж знайшовся мій документ, виданий совєтською владою. До того ж, я отримав залізничний квиток до Ташкента”.
Мандри Іцека Ерліхсона з маленького польського Вєжбніка — це мандри траєкторією зла через Львів, Херсон, Куйбишев, Челябінськ, Алмати, Омськ, Біробіджан, Смоленськ, Магадан… Це історія Другої світової, побачена невільником із середини вагонів, вокзалів, концтабірних камер, різних заводів.
Мандри польського єврея, якого вважали англійським шпигуном-розвідником, проходять через самісіньке дно життя, вони знайомлять із представниками найнижчих прошарків, із простими людьми: хтось із них утратив своє моральне обличчя, хтось пройшов голод, але дух цих людей таки не зломився. “У Львові радянський енкаведист грізно стверджував: “Ти — англійський шпигун і зогниєш в нашій тюрмі!” Я не вірив власним вухам. “Може, він так жартує? Якщо так, що це особливий вид гумору!” — подумав я. Він схопив мене за вилог і почав мною трусити.
— Краще розкажи правду про свою шпигунську діяльність на користь англійців — і ми тебе відпустимо! Інакше тобі кінець!
Я відповів, що досі не бачив на власні очі жодного англійця. До Росії я прибув, оскільки хотів знайти справжній дім у совєтській державі. Якщо він мені не довіряє, то може вислати туди, звідки я прийшов”.
Історія І. Ерліхсона показує, що Друга світова війна і досі залишається явищем, далеким від однозначного потрактування. Можливо, з часом вона буде адекватно потрактована, проте, поки в суспільній думці наявні тексти “очевидців”, доти не можна говорити про стовідсоткову перемогу радянських військ. Зрештою, жертвами війни стали тисячі радянських громадян, тисячі інших “утікачів” від газових камер (як Ерліхсон). Звичайно, всі герої Другої світової мають бути вшановані. Вони винесли на плечах перемогу людини над системою Зла. Пам’ять про героїв Другої світової війни забезпечує тривання тієї історії в нашому часі. Але переможці — ті, хто боролися за свою землю проти загарбників. Іцек Ерліхсон — також переможець і герой Другої світової, бо на своїх плечах виніс трагедію людської пам’яті. Його мемуари будуть цікаві всім, хто хоче розібратися в подіях минулого, щоб не давати однозначних чорно-білих висновків. Історія позбавлена чорно-білих смуг тоді, коли в її центрі є людина. І. Ерліхсон — трагічний свідок боротьби радянського народу проти гітлеризму і боротьби всередині Країни Рад проти зла, яке йде з людини в умовах війни. Зрештою, якби наші керманичі читали такі книжки, то навряд чи вони б так однозначно прагнули розвісити 9 Травня прапори неіснуючої держави, історія якої є історією масового травматичного божевілля, яке прагнуло понівечити людину. Рай ставав пеклом, а виживав лише той, хто, не зупиняючись, казав собі: “Біжи!”.
