Іноді можна почути, що кіно треба дивитися, але не варто про нього писати. Виникає запитання: “А для чого ж тоді створюється кіно?! Для зомбування чи для роздумів?”. Справжнє кіно має спонукати людину до думок, співпереживань, почуттів. Саме до творців таких стрічок і належав Іван Миколайчук. Його роботи, як і сама акторська гра, завжди викликали живі емоції та бажання думати. Це — властивість найкращих творів українського кіно.
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Тож днями у Галереї мистецтв імені Олени Замостян НаУКМА відзначали 70-річчя видатного українського кіноактора, кінорежисера і сценариста Івана Миколайчука. На свято завітали доктор мистецтвознавства Вадим Скуратівський, кандидат мистецтвознавства Ольга Ямборко, народна артистка України Марія Миколайчук, співробітник Музею національної кіностудії Довженка Раїса Прокопенко та інші. Ведучою була кінознавець, керівник Центру кінематографічних студій НаУКМА Лариса Брюховецька.
На жаль, на свято не змогла приїхати Йоанна Левицька, авторка книжки “Повернення до коріння. Українське поетичне кіно”, презентація якої відбулася на заході. Це вісімнадцята книжка, яка вийшла у серії “Бібліотека журналу “Кіно-Театр”. Польська дослідниця, побачивши свого часу українські фільми поетичного кіно, настільки перейнялася і захопилася ними, що почала детально досліджувати український кінематограф. Адже у Польщі немає такого феномену як поетичне кіно. Книжечка невеличка за обсягом, але дуже вагома за змістом. Вона дає неабияку поживу для роздумів. “Я вважаю, що це крок уперед, порівняно з тими дослідженнями, які вийшли в Україні, — звернулася Лариса Брюховецька. — Цінність цієї роботи у європейському підході. Левицька намагається дійти до глибин, до фундаментальних цінностей, на основі яких і виникли ці фільми. Вона спирається переважно на дослідження польських науковців, які вивчають традиційні культури, характери, їх смисл, цінність і актуальність”. Тож завдяки цій праці ми можемо дізнатися теоретичну базу, яка вкрай необхідна для українських науковців. Цікаво, що дослідниця поставила її у контекст соціально-політичного руху 60-х років. Це було національне піднесення, відродження усіх сфер культури і, безперечно, кінематографа. Іван Миколайчук опинився у центрі цього відродження.
Журнал “Кіно-Театр” оголосив підсумки конкурсу на краще есе, дослідження, присвячене Івану Миколайчуку. Другу премію отримала студентка ІІ курсу Києво-Могилянської академії Наталія Сосницька за аналітичну статтю “Акторська майстерність та природа харизматичності. Іван Миколайчук — актор”.
Народна артистка України Марія Євгенівна Миколайчук повідала, що родинний архів зберігає вдома — це і сценарії, і фотографії, і листи. Незабаром запланований до друку фотоальбом “Іван Миколайчук. Магія любові”. “Мені дуже хотілося б, аби ви приїхали в цей музей, де народився Іван, щоб поспілкуватися з його душею. Він заслуговує на це. Іван завжди казав: “Я селюк, родом із села”. А потім він зрозумів, яке це щастя. Те багатство обрядів, пісень, натхнення, духу сільського, яке він увібрав у себе, завжди допомагало у створенні фільмів, — продовжила дружина Івана Миколайчука. — Я вважаю, що це народний актор не за званням, а за духом”.
Раїса Прокопенко принесла буклети до тих фільмів, у яких знімався Іван Васильович, нині вони раритети: “Кіностудія була рідним домом Івана Васильовича. Всі згадують про нього з великою теплотою. Ми його називали “наш легінь” і дуже любили за доброту і сяйво душі”. Пані Раїса розповіла цікаву історію. Якось Іван Миколайчук зайшов до Костянтина Степанкова і Ади Роговцевої. А в цей час до них забігла сусідка. Ада Миколаївна дала їй два яйця і жінка вийшла. Іван запитав: “Хто це був?” — “Та це моя сусідка, яка живе удвох із синочком, бідують дуже. І ми їм допомагаємо”, — відповіла Ада Роговцева. Минув час. Якось подружжя за обідом побачили у вікні, як із арки в напрямку до їхнього дому іде Іван з оберемком пакунків. Ада каже: “Іван іде. Що це він несе?!” Костянтин пожартував: “Мабуть, боїться, що ми його тут не нагодуємо”. Аж раптом… нема десь Івана. Міг би вже й зайти… Відкривають двері, а на порозі Іван із невеличким пакуночком. “Де ти був?” — питають. “У вашої сусідки. Я вітав із наступаючим Різдвом її і її синочка…” У цьому весь Іван Миколайчук.
Доктор мистецтвознавства Вадим Скуратівський у своїй доповіді наголосив, що Іван Миколайчук — то актор, який мав стратегію (спочатку інстинктивно, а згодом неінстинктивно) у напрямі до пояснення національного характеру і взагалі — людського характеру. “Мене вразила одна новела Юрія Іллєнка про Івана Миколайчука. Виявляється, його дуже цікавили психічно хворі, божевільні. Бо, на його думку, він володів особливою системою людського психологічного центру, вважав, що він міг би повертати цих людей до норми”, — ділився думками науковець. Іван Миколайчук намагався побачити щось найголовніше і в національному характері, і взагалі в людині. А уміння узагальнювати світ — це з акторами буває справді нечасто. Нездійснення української людини — це фатум українського народу. І цей фатум передав і віддав Іван Васильович від першої кінороботи до останньої. Його герої, як наголошує Вадим Скуратівський, геніально не здійснюються, а самому актору вдається здійснитися. І він це робив завжди віртуозно.
Не можу оминути увагою однойменну виставку “Його обличчя знали вже мільйони”. Крокувала від світлини до світлини, заглядала в глибокі очі цього неперевершеного актора, і знову роїлися думки: “А чому в Києві немає меморіального музею Івана Миколайчука? Чому в столиці немає вулиці Івана Миколайчука?” Думаю, над такими питаннями варто було б замислитися Київській держадміністрації…
