ЗВУЧІТЬ, МАЕСТРО!

7 червня 2011 року виповнилося 76 років композитору Борису Миколайовичу Буєвському. Музична творчість цієї талановитої Людини багата і розмаїта та, на жаль, майже невідома молодому українському загалу. Хоча доробок композитора на ниві української музичної культури вагомий.

Михайло СОПІВНИК

Народився Борис Миколайович Буєвський в м. Кривий Ріг, де мешкала його родина. Рід Буєвські вели від польської шляхти, що оселилася в Україні ще за часів козацько-селянського повстання під проводом Северина Наливайка. Бабуся Бориса Тетяна Пугач стверджувала, що походить від відомого донського козака Омелька Пугача(ова), що після страти ватажка повстання яїцьких козаків проти царя родина Пугачів одержувала пенсію від царського уряду аж до трагічних подій 1917 р. Мама, Домініка Буєвська, батько, Кравець Микола, лубенський козак і хлібороб, ті розповіді слухали поблажливо: родина Кравців 1933 року вимерла від голоду, тож у милості від влади не вірили. Микола вижив завдяки тому, що напередодні виїхав до Ростова-на-Дону і влаштувався там на роботу. Справжнє ім’я батька Методій, це вже на “Ростсільмаші” його перехрестили на Миколу. Здібний, розумний чоловік був Методій. Влаштувався на завод чорноробом, а через рік став майстром цеху. 1941 року йшов на війну рядовим солдатом, а перемогу святкував у чині майора.
У перший клас пішов малий Борис у Ростові-на-Дону. Окупація Ростова змусила маму Бориса Домініку тікати на схід. Добралися до козацької станиці Пісчанокопська. І Борис знову пішов у перший клас, а згодом екстерном перейшов у другий. Наприкінці війни повернулися до Кривого Рогу. Тут закінчував третій і четвертий класи.
У цей час і почав музикувати: в Кривому Розі функціонувала чотирирічна музична школа. 1945 року пощастило потрапити до неї й Борису. Цю школу талановита дитина осилила за один рік.
1947 року мати переїхала з сином у Грузію до сестри. Тут Борис пішов у 5-й клас. За порадою потрапив до школи військових музикантів як син фронтовика. Школу перевели до Єревана. Це була школа на кшталт Суворівського училища. Готували фахівців для військових духових оркестрів.
Тут юнак освоїв кларнет. “До речі, серед військових музичних закладів у країні ця школа тоді вважалась однією із кращих”, — згадує Борис. Тут і зародилися перші потяги до написання музики. Першими творами Бориса Буєвського були духовий марш, перша пісня на слова друга-однокашника Алі Алієва. Автори надіслали її в газету закавказького військового округу й одержали схвальну відповідь з порадою вчитися далі.
Для подальшого навчання було вибране музичне училище при Ленінградській консерваторії. Але для цього ще треба було демобілізуватися.
Воля і рішучість матері, яка їде в Москву до вищого керівництва при Міністерстві оборони, щоб дозволили Борису звільнитись з армії, повертає Бориса у Кривий Ріг студентом музичного училища. Згодом Буєвський вступив до Харківської консерваторії, яку успішно закінчив по класу композиції професора Клебанова 1959 року.
По закінченню консерваторії його направили на роботу в Донецьке музичне училище, а згодом він переїжджає до Києва, працює редактором видавництва “Музична Україна”.
Детально переказуючи біографію Бориса Буєвського, ми окреслюємо той тернистий шлях, з якого він не звертав ніколи.
А 1961 року його прийняли у Спілку композиторів України.
Становлення та утвердження Бориса Буєвського як композитора відбулося саме у Києві. Спочатку була пісенна творчість, характерною ознакою якої є органічна єдність тексту, музики і виконання. Борис Миколайович був дуже вимогливим до всіх трьох складових творення пісні. І його зусилля не залишилися марними. Твори Буєвського виконували знамениті співаки і полюбилися всій країні. Композитор згадує:
“Переважну більшість моїх пісень було записано на Укррадіо Миколою Кондратюком, співаком з потужним і красивим баритоном, для якого вокальні технічні труднощі не робили турбот. Свого часу він стажувався протягом трьох років в Італії, у знаменитому Міланському оперному театрі La Scala.
Видатні вокалісти Бела Руденко і Юрій Гуляєв, що стали солістами московського Великого театру, також доклали своїх зусиль до інтерпретації моїх пісень.
Одного разу, коли Бела Руденко була ще солісткою Київської опери, вона звернулась до музичної редакції радіо з проханням зробити мені спеціальне замовлення на створення для неї ліричної естрадної пісні. Така незвичайна пропозиція була сюрпризом для працівників радіо (для мене також), бо сучасна естрада в сполученні з віртуозною колоратурою становить комбінацію зверхоригінальну і досить ризиковану. Одначе, розраховуючи на видатний технічний професіоналізм Оперної Діви, я вийшов із цієї надзвичайної ситуації без втрат (пісня “Синя ніч за Дніпром” на вірш Тамари Коломієць). Про несподівану долю іншої пісні, як мені розповідали, що зробилася ліричним Гімном в протестантських сектах України і сотні молодих людей одружилися під звуки цієї пісні (“І краплині впасти я не дам на тебе” [чи “Засвітились далі, росами умиті”]. Вірш Тамари Коломієць).
Пісні Бориса Буєвського виконували видатні митці К. Огнєвой, А. Мокренко, Лариса Остапенко, Діана Петриненко, Валентина Купріна. А такі пісні, як “На долині туман”, “Тече ріка дзвінка”, “Дві стежини”, “Синя ніч за Дніпром”, “Київське небо”, “Засвітились далі, росами умиті”, “Над землею клекіт — угорі лелеки”, “А вони летять” стали улюбленими піснями в Україні і поза її межами.
1975 рік став переломним у творчості Бориса Буєвського: відступивши від пісенного жанру, він починає писати симфонії. Для композитора це був духовний злет вищого ґатунку. “Смисловою основою симфонічної творчості стала одна із вічних тем у світовому мистецтві: протистояння добра і зла”, — так відзначає цю свою творчу роботу сам композитор. Ідейні мотиви творчості композитора ніколи не живилися ідеологічними засадами, вони — на підґрунті української пісенної народної творчості, українського мелосу.
Вдосконалення музичної творчості Бориса Миколайовича Буєвського відбувалося на тлі національно-культурного відродження, започаткованого середовищем інтелігенції, волелюбства шістдесятників. Проте іскри життєдайних помислів і поривань вирощувались у письменницькому середовищі, а не в композиторському, бо митець спілкувався і працював із письменниками М. Вінграновським, Г. Тютюнником, Тамарою Коломієць, К. Дроком, Г. Чубач, В. Безкоровайним, С. Реп’яхом, В. Діденком, але найбільше з Миколою Лукашем. Борис із душевною теплотою згадує про Миколу Лукаша.
Плідним результатом їхньої творчої дружби є цикл романсів “Вітру журба”. Борис Буєвський в одному з листів пише: “Ці романси на вірші Поля Верлена написано завдяки Миколі Лукашеві, який, перебуваючи в Будинку творчості композиторів, робив свої геніальні переклади, а я приходив до нього на дачу, брав щойно перекладений вірш і цього ж дня писав романс. Наступного ранку я приходив до нього знову, забирав новонароджений переклад і писав наступний романс”. З великими муками ці твори були записані на українському радіо у виконанні знаменитої співачки Лариси Остапенко і стали надбанням української музичної культури України.
Коли судили Івана Дзюбу, Микола Лукаш написав листа до КДБ: “В Івана Дзюби мала дитина і молода дружина. Якщо вам обов’язково треба когось судити, то судіть мене, бо я сповідую все те, що і Дзюба, і підтримую його…” Лукаша не засудили, але із Спілки письменників виключили, а пізніше і з цього світу звели, в чому переконаний композитор. А для Бориса Буєвського наслідком цієї дружби стала негласна заборона на його музичні твори.
Твори композитора знімалися з репертуару. Пісні опального митця перестали виконуватися в концертних залах, на радіо. Прем’єрну виставу балету “Устим Кармелюк” відмінили уже після генеральної репетиції. Цей твір є унікальним і єдиним в музичній практиці такого жанру. Він написаний Б. Буєвським (про що він сам говорить):
“Як Концерт для українського фольклорного оркестру в трьох частинах. Присвячений легендарному національному герою ХІХ сторіччя Устиму Кармелюку. Першу частину побудовано, як і весь концерт, на інтонаціях народних козацьких пісень. Центром другої частини є “Пісня-мрія” про небо, яке є цариною любові. Третя частина експонується історичною панорамою Карпатських гір, що рясніє різноманітними авантюрами”.
Такі твори на думку тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології Маланчука були націоналістичними і несли загрозу “существующему строю”.
Буєвський згадує: “…збірочку на вірші Миколи Вінграновського з моєю музикою “Ластівка нашої хати”, що ми склали спрощеною, наївною мовою спеціально для наших найменших українських діток, було фактично знищено. Ні слуху, ні духу від неї не залишилося. Замовчали, затоптали, хоч ця збірка і була видрукувана “Музичною Україною” накладом 5000 примірників, я не певен, що в моїй хаті залишився бодай один її примірник, бо викрадали з цієї хати і ноти, і документи, і готові до здійснення проекти майбутніх творів, і листи, і фотографії…” Такі дії влади заблокували творчу роботу композитора.
1989 року він втрачає зір. 1992 року, після вдалої офтальмологічної операції у Віденській університетській клініці, повертається до Києва зрячим. 1993 року від’їжджає за кордон на постійне проживання із словами: “Хочу, щоб мої твори виконувались ще за мого життя…”.
Завдячуючи Роману Стецюку, колишньому головному редактору музичних програм Українського радіо, музика Бориса Буєвського збережена і знаходиться в фонотеці українського радіо. Це дев’ять Симфоній (симфонія № 10 ще не виконувалася), Концерт для скрипки з оркестром, Концерт для альта з оркестром, Концерт для оркестру українських народних інструментів, дві сюїти для Симфонічного оркестру, романси для мецо сопрано з Симфонічним оркестром на вірші Поля Верлена. Сюїта для скрипки з фортепіано в чотири руки, з присвятою М. Лукашеві (виконує Олексій Горохов), десятки ліричних пісень на вірші українських поетів. В доробку композитора є також ораторія “Мандрівки серця” на вірші Ліни Костенко і Тамари Коломієць, балет, який був у репертуарі Одеського театру, “Пісня синього моря”, романси на слова В. Шекспіра, симфонічні сюїти і увертюри, музика для кіно (50 фільмів різних жанрів), музика для театру, радіо, телебачення. Зокрема він є автором музики для багатьох мультфільмів, що полюбились дітям і дорослим.
Роман Стецюк, про якого уже згадано, написав прекрасну книжку “Борис Буєвський. Життя у світі музики”, яка, на жаль, за життя автора не вийшла і “чекає” на своє видання як вияв уваги до постаті і творчості композитора Буєвського.
За підтримки Всеукраїнського товариства “Просвіта” на чолі з Павлом Мовчаном та Міжнародної асоціації “Козацтво” на чолі з Михайлом Шитим з нагоди 76-річчя Бориса Буєвського та 75-річчя Миколи Вінграновського, які збіглися у часі цього року, щойно вийшла збірка пісень для українських діточок “Ластівка нашої хати” в серії “Бібліотека “Слова Просвіти”. Дасть Бог здоров’я і добру волю, то і книжка Романа Стецюка “Борис Буєвський. Життя у світі музики” побачить світ і дійде до українського читача. Такий рукопис не має права “згоріти”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment