РОМАН ПРО МАЙБУТНЄ, ЯКЕ НЕ ПОВИННО НАСТАТИ?

Анатолій ШПИТАЛЬ,
Інститут літератури імені Т. Шевченка НАН України

“Чи не занадто у світі футуристики?”, — якось подумалось весною на Петрівці, коли очі зупинились на романі Ф. Міральєса “2013. Кінець часів”. Дивно, цей іспанський автор не помітив пророцтв майя, котрі припадають на грудень 2012 року. Врешті, і нам можна було б не помітити патологічно агресивних утопічних писань представників “старшобратнього народу”, нашого стратегічного партнера у світі, але все ж варто на них зупинитись. Адже це ніби якась пошесть почалася — в РФ виходять книжки, де з якимось садистським замилуванням оспівуються російсько-українські війни, блискучі перемоги кремлівських стратегів. В серії “Війна на порозі” (!!! — А.Ш.) вийшов роман Г. Савицького “Поле битви — Україна. Зламаний тризубець” (М., 2009), де автор приводом до громадянської війни називає початок знищення російськомовного населення. В такому ж стилі, з неприхованою ненавистю до неслухняних “хохлів”, написаний і роман Ф. Березіна “Війна 2010. Український фронт” (М., 2009). В небі України — натівська авіація і Росія приходить на допомогу Криму. “Третя світова війна на порозі! Світова пожежа почнеться на Україні”, — з радістю повідомляє автор. Головним фронтом майбутньої війни стане Український фронт, — звучить у кількох книжках такого ж плану. Це нас не дивує — за всіх світових воєн Україна була полем битви і жертвою інших держав. Дивує інше. Під ці писання “стратегічним партнером” у світі підводиться чітка ідеологічна база. В книжці О. Сєвєра “Російсько-українські війни” (М., 2009), котра вийшла в серії “Вороги Росії” (і така є! — А.Ш.) просто зомбуюче говориться про руйначів слов’янського братства, головних ворогів справжньої України і Росії — від зрадника Мазепи до петлюрівців і бандерівців, українських націоналістів ХІХ століття, які переписали начорно історію братських народів, до “помаранчевих” фашистів. Це слова з хвалькуватої авторської анотації. А от М. Калашников і С. Бунтовський у “дослідженні” “Незалежна Україна. Крах проекту” (М., 2009) борються з “українською міфологією”, де стверджується, що українці — це не росіяни, а особлива нація, з власною давньою історією, культурою і своєю мовою. І от автори на 416 сторінках намагаються відповісти на питання, звідки ж з’явився цей “другий” неросійський народ? І особливо цікавить авторів, де він виник і коли переселився на землі Київської Русі? Адже, за істориком М. Карамзіним, (подаємо мовою оригіналу): “В России до введения христианской веры первую степень между идолами занимал Перун… Кумир его стоял в Киеве на холме… Перуновым именем клялись россияне…”. Звичайно, ці “німці, що нашу історію нам розказують” (перефразувавши Т. Шевченка) не згадають Суздальський літопис: “Літо 1180. Іде Святослав со половци і черніговци із Русі на Суздаль ратью…”.
Можна було б відмахнутись від таких “творінь”, але, на жаль, всі реалії роману Ю. Щербака “Час смертохристів. Міражі 2077 року”1 уже мають свої паростки в нашому сьогоденні. Але в Росії, на відміну від імперсько-шовіністичної літератури, з’являються і твори-антиутопії, прогностична вартість яких безсумнівна. Вони так чи інакше “кореспондують” із романом українського автора, до того ж написані без ідеологічного дурману. А цей дурман уже стає ідеологією. Один із найкращих прозаїків сучасної Росії А. Волос у романі “Алфавіта”, роздумуючи про росіян як шлях світла, який рівно дарується всім мовам і країнам, пише: “Російська мрія — побачити Росію всесвітню, Росію загальнолюдську, істинний храм добра і братства, в якій дійсно немає ні елліна, ні іудея”, тому що доля її — всотувати в себе всіх тих, що тісняться навколо неї. Так і бачимо мешканців Республіки Чад у косоворотках і з балалайками в руках.
Але ми зараз не про балалаєчну ідеологію, а про роман, справжню художньо-соціальну значимість якого і в самій Росії було оцінено лише після його виходу у світ іншими мовами й оцінки за кордоном. Це “Мечеть Паризької Богоматері” М. Чудінової (М., 2005), твір, який навіть не внесли в шорт-лист російського “Нацбесту”. До речі, цей роман також вийшов у серії “Війни майбутнього”. Залишивши десь за горизонтом імперсько-православну Росію, авторка моделює ситуацію в Європі 2048 року, яка на той час перетворилась на Єврабію. Мусульмани з Африки і Близького Сходу заселили Францію, Німеччину, Англію, Італію. Мешканці змушені перейти в іслам, хто проти — живе в гетто. Християни — в катакомбах, як у Давньому Римі, Ватикан переїхав до Польщі, серби переселились до Росії, Греція платить данину. А центральною мечеттю Європи стала аль Франконі — колись Собор Паризької Богоматері, славнозвісний Нотр-Дам. В самому ж Парижі мають знищити християнське гетто. І тоді сміливці вирішують захопити Головну Мечеть і, замінувавши її, провести останню мессу. Одна з найвражаючих сцен роману — в соборі звучить (востаннє!) латинь, а по колу йде Чаша, з якої пригублюють люди, приречені на смерть. Роман вийшов у час молодіжних бунтів у Парижі, погромів магазинів і спалення машин, коли юні “французи” арабського походження показали свою силу. До речі, в усіх коментарях відкидалася етнічна складова цих погромів, уже пізніше прозвучало: “Світ знищить гнила ліберальна політкоректність”. І тут згадаємо, що в романі Ю. Щербака професор Вебер написав книжку “Паранойя політкоректності і загибель Європи” (2030). Влучна назва дослідження! Але М. Чудінова, хоч і проявила в романі мусульманофобство, зовсім не радіє, що розпалась і загинула Західна цивілізація. Однак яким самотнім голосом звучить це в Росії, де “сита Європа”, за словами новітніх ідеологів “Третього Риму”, повинна загинути, а “Духовна Росія” вознесеться над усім світом. І “воссияет”, як пише Є. Холмогоров, після Армагеддону, коли закінчиться тотальна війна Нового Світового Порядку проти православної Росії, в якій Росія, знищивши всю “нечисть”, приєднає до себе Святу Землю.
А як пишуть російські письменники про майбутнє своєї держави, що далі буде з країною “суверенної демократії”, яку Єрмак і Ко нагодували земним багатством на століття? Що з нею буде через якихось десяток років, спробувала спрогнозувати О. Славникова в романі “2017”. В цій антиутопії показано, як високі технології все-таки забезпечили якісь умови кожному, більшість живе у спеціальних промзонах, які схожі на гетто. Страшна прірва розділяє бідних і багатих, останні “з жиру бісяться”, вишукуючи екстравагантні способи розваг. Ненависть до багатих зростає, це помітно лише в поглядах, якими проводжають “Бентлі” та “Майбахи”… І от саме на століття відомого перевороту, 2017 року почалося щось, до чого поняття громадянської війни не підходить. Клас упосліджених повстав проти кровососної “еліти”. Почався справжній російський бунт, отой, за Пушкіним, “бессмысленный и беспощадный”. “Це вам, гади, за наше щасливе життя вже сьогодні” — один із лозунгів. Але як жити далі, після такої м’ясорубки? До того ж, постає питання: як могли об’єднатися оті “проли” (за Г. Велсом), котрі сиділи або по норах, або кожен у своїй ніші, щоб так організовано почати різню “зажирілих”? Можливо, потрібна була лише іскра, як ото 1917 року “Искра”?
Про китайську загрозу для Росії ось уже кілька років криком кричить “соловейко Генштабу”, як прозвали критики прозаїка О. Проханова. І ніби у відповідь на його волання 2009 року вийшов роман А. Рубанова “Хлорофілія”. Коли про роман М. Чудінової писали, що це “не ширпотреб у літературі”, то анотацією унікальної антиутопії стали слова “Ця книжка підірве ваш мозок”. І це справді так. “Здійснилася віковічна мрія російського народу, а може, і всього людства”, — іронізували критики, прочитавши, як Росія, віддавши в оренду китайцям територію за Уралом, зажила, сибаритствуючи. Хто дозволив собі вживити в мозок електронний чіп, живе у Москві, котра розрослася до величезного мегаполіса. Будинки там на сто поверхів — на верхніх живуть китайські бізнесмени, на 80—90-х — еліта Росії, нижче — середній клас і на нижніх поверхах — біднота. А є ще підземні поверхи — там злодії і бомжі без чіпів. А на околицях Москворосії (назва держави!) бродять в лісах дикі голодні племена, самі ж москвороси мають височенну траву невідомого походження, котра не лише смачна і втамовує голод, а й має наркотичні властивості — після неї добре, блаженний стан душі і ніяких бажань. Особливо ж коли запити цю траву байкальською водою… Цікаво було б дізнатися, чи читав А. Рубанов “Сонячну машину” В. Винниченка? Але це так, до слова. В книжці автор чітко наголошує: російські території з їх природними багатствами — головний капітал нації. Ми дали землю в оренду, — а ви там самі добувайте нафту, газ, метали. Китайці все виробляють для Москворосії, але потім приходить Армагеддон, — вичерпавши всі ресурси, почали збиратися додому орендарі. Та ще в часи “травоїдства” багато хто з мешканців столиці-держави перебрався на “вільні землі” і в боротьбі з дикими племенами намагався “закоренитися” — мав хату і город під жито-пшеницю та овочі-фрукти. Багато хто гинув, але все ж таки вони не хотіли жити на вулицях Галкіна, Петросяна, Дубовицької та Ернста, де 25 конкуруючих поліцій і скрізь телекамери… А трава має страшну дію — народжуються “зелені” діти, деградацію вже не зупинити. Виживуть лише ті, хто “втік від щастя”. Взагалі ж роман написаний майстерно, деякі сцени просто вражають. Згадаємо одну, коли в гості до старого журналіста прийшли колеги і побачили “антикваріат давноминулого” — книжки із паперу! Або ставлення автора до пияків — хто п’є алкоголь, той не їсть траву, отже, він людина ще того, “дотрав’яного” світу, він ще остаточно не пропав.
На жаль, вищезгадані твори не знайдеш у наших магазинах, нам привезуть Донцову, а не “Метро 2033”. Цікаво лише, чи з’являються в українських книгарнях книжки серії “Жизнь замечательных людей”, томи “Аракчеєв”, “Сталін”, “Путін”? До речі, “Сталін” п’ять років лежав у видавництві і лише от зараз “з самого верху” дозволили видати, час прийшов. І ще — автор цього тексту дозволяє собі розшифрувати символ тієї трави. Тріада: трава— зелень—долари. Щось ніби з МВФ димком війнуло…
Але повернімось до антиутопії Ю. Щербака. Певно, той, хто її читав, згадає сцену з роману, коли головний герой — генерал військової розвідки України Ігор Гайдук з літака бачить зламаний вершечок Ейфелевої вежі. І саме тоді війська Арабського Халіфату брали в облогу Париж, який уже перейменували на Лютецій. Картина, як у романі М. Чудінової: місто ніби вимерло, сліди руйнування на Єлисейських полях, вигорілі центральні квартали… І це не просто сюжетний збіг — автори знають про невблаганні демографічні тенденції. Згадаємо Німеччину — там турків і колишніх югославів — за мільйони, а виступ А. Меркель про крах політики мультикультурності якоюсь мірою був свідченням безсилля. Кожен з економічних або геополітичних постулатів твору мають своє підґрунтя в сучасному житті, адже автор — не лише колишній міністр і дипломат, він має в доробку дві книжки, які зробили б честь і суперполітологам. Це “Україна: виклик і вибір” (2003) і особливо том “Україна в зоні турбулентності” (2010), де проаналізовано фактично всі розклади України в міжнародній політиці аж до славнозвісних багатовекторності і нейтрального статусу, що призвело до подій того страшного літа 2077 року. У романах А. Рубанова та Ю. Щербака досить схожа ситуація: ООН визнала політику правителів Росії згубною, яка спричинила демографічну катастрофу, а частину Сибіру з його нафтовими, газовими та лісовими ресурсами визнали всесвітньою спадщиною людства і Чорна Орда ввела туди війська. В листопаді 2076 року були знищені залишки російської державності — окупована Москва, захоплений Кремль. Не допомогла навіть бронетанкова дивізія ім. Л. Берії, а от опричники (вітання В. Сорокіну з його романом “День опричника”), які були опорою режиму, тоді “зберегли нейтралітет”. І впала Імперія Двоголового Орла (Росія), втік Генеральний секретар партії МАРС (Марксистської асоціації російських сталіністів) Кирило II, відновилася “перервана історична традиція і відбулося входження Росії до братньої тюркської сім’ї народів”, над Храмом Христа Спасителя встановлено півмісяці і скинуто хреста… До речі, лише деякі політологи гарантують цілісність Росії. Критичний час за їхніми прогнозами — 2038—2042 рр.
А як же Україна, “безнадійна країна, проклята Богом”? Це в неї природа чудова і люди прекрасні, але “заражена кров Московії стільки століть отруювала Україну, що врешті-решт сталися необоротні зміни”. З часу, коли агенти Москви почали працювати на Чорну Орду, відбувалася інфільтрація у владу їх людей, що захопили владу в Україні і проголосили “позаблоковий статус України”, перетворивши державу на чорну діру європейської безпеки. В самій країні — суперництво прибічників Чорної Орди і групи, що орієнтується на Європу, котру підтримують Військова Розвідка і Міністерство оборони України. Президент (Гетьман) Махун займає обережну позицію, не дає жодній групі повністю взяти владу.
Із численними пригодами, на грані смерті прибувши до України, колишній Директор українсько-американського Бюро Ігор Гайдук указом Гетьмана призначений помічником із національної безпеки і секретарем ради нацбезпеки. В Україні того часу відновлені козацькі строї, Гетьман і вся еліта ходять у жупанах із булавами, голова ДержВару (державної варти) Мережко в мундирі генерала армії корпусу жандармів, але з козацькою шаблею. Резиденція Гетьмана — в Трипіллі, під землею в бункері. Тут знайшли перше поселення українців, але, певно, Ю. Щербак не читав С. Плачинди, бо написав, що шість тисяч років тому вони прийшли з Індії. Навпаки — сказав би Сергій Петрович і дуже б образився.
Зі знанням потаємної “кухні” політики автор показує, як до нової людини у владі “топчуть стежку” представники різних угруповань. Боярин Московський Басманов, громадянин України, Росії, Білорусі, Казахстану і Чорної Орди, в розмові з Гайдуком абсолютно відкритий: “України вже немає… Напередодні саміту держав Чорної Орди в Батий-граді ми повинні прийняти історичний акт про ліквідацію так званого українського народу і так званої української держави. У нас буде інша держава та інший — єдиний російський — нарід. ЄДРОН”. А представник Чорної Орди під час зустрічі з Гетьманом прямо наполягає, щоб Україна добровільно стала Великим Київсько-Дніпровським Улусом Чорної Орди. Це фактично ультиматум. А друга розмова — з олігархом Фрідманом, членом світового уряду в Локарно, який підштовхує Гайдука до військового перевороту і термінового входження України до Організації Глобальної Безпеки, щоб стати своєрідним бар’єром між Європою і Чорною Ордою. А потім після величезних інвестицій, підйому економіки і переозброєння армії, виступити до Волги, щоб розгромити сили Орди на підступах до Східної Європи. А ще потрібно очистити Крим від татар і переселити туди частину населення, збройних сил і держустанов Ізраїлю, щоб створити “національне вогнище єврейського народу як автономної частини українського народу”.
Цікавий типаж — Генеральний Прокуратор України, член Ареопагу Іван Крейда. Він має “Канал поганих новин” (у Фрідмана — “Канал хороших новин”), створив УСРАН (“Українську секцію російської академії наук”), яка дослідила, що етнічні українці є НЕДО-росами і відрізняються низкою рецесивних ознак від ПОВНО-росів. Чорна Орда зробила йому доступ до наркотиків з Афганістану, сам він виробляє депресивні, суїцидостимулюючі наркотики.
Взагалі ж у кожному з тогочасних державних діячів ми бачимо риси теперішніх, які розширились і поглибились до патології. Знищують того, хто вступає в конфлікт із владою, “мстивість якої дорівнює їхній продажності”. Це — тоді, а зараз? Мстивість — справи Ю. Луценка, Ю. Тимошенко та інших, продажність — “тушки”. І що робити в такій ситуації чесній людині, яка, хоч і має якусь владу, але якій “виявилися чужими корпоративні інтереси української еліти”? Ігор Гайдук готує “Доповідну записку” Гетьману Махуну, абсолютно таємно, в одному примірнику. Хто уважно читав роман, на с. 188 помітив, що дата подачі “Записки” 16 червня 2010 року
(! — А.Ш.). У ній дається аналіз і геополітичної, і внутрішньої політики держави на 2077 рік. Але яке все оте сьогоднішнє! Світ на грані Четвертої Глобальної війни. Після перемоги в українсько-румунській (2048—2052 рр.) та українсько-московській (2068—2070 рр.) війнах Україна так і не стала членом якоїсь спільноти, лише “чорною діркою” безпеки, привабливою жертвою для ближніх і дальніх сусідів. Вона сповідувала безсмертну українську національну ідею “моя хата скраю”, забувши, що саме з країв починають палити хати. Спроба створення Української козацько-військової федеративної держави провалилась. Якби наші керманичі вміли уважно читати, то виписали б собі: “Міжнародний досвід вчить, що втрата державою хоча б 1 кв. км суверенної території веде до розпаду цієї держави. У світі хижаків будь-який підранок негайно стає жертвою”. Олігархічна побудова системи влади роз’їдає державу, рівень ненависті до олігархів критично зріс аж до бажання їх знищити. Розкол суспільства на смертохристів і воскресохристів погіршив моральний клімат, народ позбавляють головного духовного надбання — християнської віри. Христос — звичайна людина, він помер, ніколи не воскресне, отже, порушений триєдиний зв’язок Бога-Вітця, Бога-Сина і Духа Святого. І людство має іти в некомунікабельну, наглухо закриту зону темної енергії. Немає більше заступника Ісуса, який заступався за людей перед Вітцем Небесним. Згадаємо Ф. Достоєвського: “Бога нет — значит все позволено”, або Ф. Ніцше — “Бог помер…” . Але тут — глибше і страшніше. Як стане страшно глибоковіруючому, котрий прочитає слова А. Близнюка, голови Донецької облдержадміністрації, про ставлення до своїх ворогів: “Я не можу їх судити. Я слухав проповідь Кирила (Патріарха Московського), який сказав: ви моліться за своїх ворогів, і чим більше ви за них молитимитесь, тим швидше Господь їх покарає. Тому я молюся”. (УНІАН).
Повернімось до Ігоря Гайдука. Маючи повний компромат на керівництво держави, він тримає його “в запасі”. На слова міністра оборони, що потрібно зупинити цей маразм, у якому перебуває країна, лише запитав себе, як він може брати на себе відповідальність за долю країни? Типовий українець, який сім разів відміряє… і не відріже. Арештований як шпигун, кинутий у катівню, він лише тоді “прозріває”. А ставленики Чорної Орди вбивають Гетьмана Махуна. Хто хоче зрозуміти, як було “прибрано” міністра Ю. Кравченка, як можна було двічі стрілятися, прочитайте про зміну влади в Україні (с. 333—337). Але навіть влада Гетьмана ілюзорна, всім у державі керує таємничий Сірий Князь. Такі князі і зараз керують Україною…
Україна розділена на три бригади — центральну, східну і західну. На чолі цих бригад стоїть Сірий Князь. Це глибоко законспірована структура ще із сорокових років минулого століття. Першим князем був Сталін, пахан у законі, який віддав Союз у владу інтернаціональних бригад: червоних — партії, чорних — Чека, сірих — кримінальних авторитетів. “Що скаже Князь — я зроблю, інакше, — і Гетьман Махун рубонув долонею по шиї”.
Ставленик Сірого Князя генеральний писар Клинкевич стає новим гетьманом України. Деякі регіональні сервери на виборах показували 120 %, тому довелося перекидати голоси в інші райони. Члени Ареопагу і архонти, олігархи, землевласники, хто мав не менше 10 000 кріпаків, зібрались на інаугурацію. І почули, що буде церемонія інаугурації Голови Києво-Дніпровської Держави… “Лідер всіх народів території Україна” покірно став на коліна перед Магістром церкви Христової Смерті і схилив голову: “Благословіть, Ваша Святосте”. Іменем Темної Енергії Магістр Сенсизбаєв благословив Клинкевича на боротьбу з іудо-християнською єрессю і вигадками про воскресіння Христа з мертвих.
Крім нової назви України — Києво-Дніпровська Держава, Клинкевич ввів чорну зірку до прапора і герба, створив Директорат і “з метою зміцнення суверенітету” запросив на лівобережну територію обмежений контингент дружніх військ Чорної Орди, які “захистять демократичні завоювання”. І, як апофеоз, із-під пальців нового Лідера прозвучала “Мурка”. Все було готово до здачі країни: “Агентурі Чорної Орди вдалося увійти до критичних точок державного апарату України, підкупом і шантажем сформувати потужний корпус зрадників, делікатно поіменований агентами впливу, поставити “кротів” в органи розвідки і контррозвідки, а головне — викорінити в суспільстві будь-яку волю до опору, прищепити громадянам України ідею євразійської єдності”. Юрію Миколайовичу, невже це ви про 2077 рік писали, це ж наш час! І операція “Тамерлан” — вона ж триває, працюють численні центри з вивчення України, різні напрями розробляють всілякі полковники на кшталт Корнілова-Кисельова, до окупації залишилися лічені дні… Але ж як це все обставлено — в кращих зразках пропаганди. “Вам простягають руку допомоги брати, що прийшли з безмежного Євразійського Степу під прапором свободи, рівності всіх людей і економічного процвітання”. Несуть вони народам порядок і стабільність, спокій і мир, особисте процвітання… Які знайомі слова!..
Окупована Україна (вже Територія), триста студентів із ліцею імені І. Богуна з гранатометів підбивали ворожі колони і були знищені напалмом, створено Фронт Визволення України, розгромлено Посольство Конфедерації Держав Північної Америки, звідки Гайдук викрав свою кохану, та 3 серпня раптом почалося похолодання і пішли дощі. Люди громили магазини (Орда заборонила горілку і сало), було зірвано графік вивезення харчопродуктів, насамперед зерна, у Чингіз-Сарай і зірвалися урочисті зустрічі “визволителів”. В одному з військових госпіталів України, помираючи від лейкемії, контр-адмірал Феоктистов, котрий командував російським флотом атомних човнів, дав наказ на пуск. Атомні і водневі удари по головних об’єктах не лише на території колишньої Росії (Нижній Тагіл), а й по Туреччині, Пакистану та Ірану знищили технічний потенціал і місце концентрації військ Чорної Орди. Четверта глобальна війна закінчилася термоядерними ударами в космосі, що призвело до ефекту “кінця світу”. Великий Спалах був не лише руйнівним, а й очищуючим…
У листі до Сина Божого Ісуса Христа (“таємно”, “особисто”) І. Гайдук, колишній генерал військової розвідки України, якй дивом вижив, пише, що найбільша вина його — що брав участь у підготовці Великого Спалаху, не захистив Україну перед агресією Чорної Орди, не підняв повстання проти зрадників, що керували країною, безсило спостерігав, як Україна перетворюється на Дике поле Європи. І не знайшов Сірого Князя, а лише збирав файли на його слуг… Думки на сходах, як кажуть німці.
Закінчуєш і думаєш: ну що цей розгляд роману? Щось сказано, а скільки ще недомовлено! Твір потребує справжніх наукових конференцій серйозних політологів, дослідників глобалістичних процесів. Адже це не проста антиутопія, тут вражає багатоплановість твору, його мислительна насиченість. Кожна сцена, кожен образ “навантажений” і соціально-проблемно, і морально-етично. Набатний роман для країни, але дзвін не по загиблих, а дзвін до приспаних зараз, до зневірених, до визираючих зі своїх мишачих нірок “противсіхів”, до заколисаних (а що, як він уже діє? — А.Ш.) телевізійним вірусом, котрий викликає прогресуючий дебілізм, емоційну тупість і стан агресивної ненависті (с. 447 роману).
І ще про вирок історії. Полковник військової розвідки не зміг згадати прізвище одного з президентів України, лише твердо знав, що він до судоми, до посиніння ненавидів свого прем’єр-міністра. Sapienti sat.

P.S. Мої друзі науковці-технарі не вірять, що 2077 року вже будуть плазменні двигуни. Але буде Україна після 2077 року. В це вони вірять!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment