ЧОВЕН НА БИСТРИНІ

“Людина зла, — кажуть мені на втіху всі наймудріші. Ох, якби це нині було правдою! Адже в злі — найбільша сила людини”. До такого висновку дійшов мудрий Заратустра. Нині українське буття дедалі частіше змушує згадувати цю химерну тезу. Однак лишень на перший погляд химерну. Бо що таке зло? Зло — синонім духовного імунітету. Зло — копняк до пробудження людської гідності. Таке потрібне зло. Ми зачинили вікна і двері перед власними страхами. Ми сховали голови в плечі, завмерши в такій очікувальній позі. Ми принишкли, не вірячи дивному відчуттю: земля вислизає з-під ніг… І то надто швидко: президент обіцяє питання землі довести “до логічного завершення” уже наступного року.
Хоч тій історії чи вже не сім літ, проте тепер вона постає в пам’яті особливо яскраво, наповнюючись сьогодні особливим змістом. А зачепилась вона в ній такою символічною деталлю: човен завмер посередині річки, на самій її бистрині, бо лівий берег — приватна власність, і правий… теж приватна власність. По обидва береги охорона у камуфляжі — озброєна, із лютими псами. І таке буває: ще вчора все — річка, земля, ліси — були у спільному селянському користуванні, а сьогодні — зась… Сказано, “на власній не своїй землі”.

Марія КУЧЕРЕНКО,
член НСПУ

Урочище Трахтемирів. Дивовижно мальовничий півострів, утворений гордим вигином Дніпра. Земля, яка цупко тримає в собі пам’ять не одної людської цивілізації. Не одної стародавньої культури: скіфська, зарубенецька, готська, давньоруська, українська… І хто скаже, де кінець цього ланцюжка, хто знає подальшу долю землі, первісною красою якої у V ст. до н. е. був приголомшений Геродот. Уявляю те медове різнотрав’я Дніпрових берегів, що його вдихав на повні груди батько світової історії, тих птиць, що неляканими зграями наповнювали це дивне урочище. Тут віднайдено найдавніше людське поселення, якому 120—130 тисяч років, — стоянка Мустьє. Ці місця вабили найбільших науковців-істориків, таких як Вікентій Хвойка та Борис Рибаков. Тут сила-силенна ровів, яруг, розломів, западин і рукотворних “гірських хребтів” — слідів стародавніх споруд, під якими сила-силенна загадок. 18 пам’яток, це тільки віднайдених… Власне, села Трахтемирова давно вже немає — над ним, як і над іншими козацькими селами, зімкнулися води штучного моря, а в пам’яті потонули навіть назви тих сіл. Та хоч би як, а вцілілі села продовжували тут своє буття у гармонії з природою. Селяни користалися зі щедрот землі, ї х н ь о ї землі. Ловили рибу, збирали ягоди, гриби. Аж поки не впала в око та земля королю “Нафтогазу” Ігорю Бакаю. Селяни й самі не зогледілись, коли, обіцянками ситого життя та кульками гречки з пляшкою “казьонки” обдаровані, віддали йому свої земельні паї.
Згодом Бакай, стрімко підіймаючись кар’єрними східцями, передасть землю “своєму товаріщу” Андрію Слоневському в новоутворене АТЗТ “АЕО “Трахтемирів”. Бо не земельні паї (то було тільки прикриття) вабили тоді Бакая: через них він мав підібратися до казкових трахтемирівських лісових угідь, бо кращих для “царських полювань” не знайти. Тож невдовзі на селян чекала Велика Руїна, а на Бакая — так званий Регіональний ландшафтний парк, 11 тисяч га лісової площі, віддаровані другом А. Засухою, у владі якого тоді була вся Київщина. Так дивовижні ліси в районі сіл Григорівки, Трахтемирова, Луковиці, Монастирка, Ходорова опинилися у власності АТЗТ “Трахтемирів”.
Невдовзі лісові масиви, на території яких зосталися безцінні історичні пам’ятки, обросли високими парканами, сторожовими пунктами з озброєною охороною. Ось тоді й спинився одного ранку селянський човен посеред річки. Проспали селяни волю. Корів не виженеш, по гриби не підеш, до берега з човном не пристанеш… Із озброєними “парнямі” розмова коротка. Отож крутись на бистрині, небораче. Однак діти, мало що тямлячи в небезпеці, як завше, ходили в ліс по гриби, ягоди, а навесні — по березовий сік. То тут, то там можна було побачити в лісі трилітрові слоїки. Ось тоді й з’явилася у короля “Нафтогазу” розвага — шукати слоїки з березовим соком і розстрілювати їх з відстані. Забави Ігоря Бакая з часом ставали дедалі екстремальнішими. Невдовзі взагалі визріла геніальна ідея, як відлякати від лісу селянських дітей — за наказом нового власника навезли в ліс гаддя з південних регіонів, і те, попри відчутну кліматичну різницю, дуже швидко розплодилося по трахтемирівських лісах. Нещастя чекати довго не довелося. Коли екзотичні бакаївські змії почали жалити селянських дітей, протиотрути, звісно, не було.
Та настав ДЕНЬ ГНІВУ. (“Людина зла, — кажуть мені на втіху всі наймудріші. Ох якби це нині було правдою! Адже в злі — найбільша сила людини”.) Селяни взяли до рук вила й пішли на бакаївські маєтки. Не витримала сторожа селянського наступу — умить як вітром здуло. Маєтки без новоспеченого господаря були віддані на поталу всепоглинаючій ненависті до всього, “що паном звалось”. Селяни палили все довкіл, плюндрували, трощили, навіть знищили у сліпій люті ферму фредок.
Чимало води сплило з часу селянського бунту. Кучмівський екс-завгосп Ігор Бакай, добряче перетрусивши українські землі, залишивши ні з чим наївних чухраїнців, подався у дружню нам сусідню країну, а та, попри розшуки Інтерполом, пригріла-приласкала та й зоставила в себе. Звісно, невдовзі (2006—2007), як і слід було чекати, українські суди закрили всі кримінальні справи Бакая.
Тим часом трахтемирівські села вкрай занепали. Полишені людьми хати похилилися-повалилися, здичавіли дерева на селянських дворищах, поросла бур’янами українська земля — точнісінько шевченківська картина кріпацького села. А на тлі Великої Руїни — мисливські угіддя для “політичної еліти”, вертолітний майданчик, пишні маєтки над скіфським городищем VII—VI ст. з басейном на місці могили наказного отамана Мухи (вже хтозна, де й подівся козацький хрест 1682 року). У мисливських угіддях (читай — рекреаційній зоні), де траплялися рослини з Червоної книги, розвелося стільки кабанів для кривавих втіх “людей достойних”, що ті рилами перерили останні селянські городи. Серце розривається од тих світлин: перехняблені, вкриті солом’яною стріхою хати, полишені людьми; “політична еліта” (серед них Віктор Чернoмирдін) перед закривавленими тушами кабанів.
Невже таки ця трахтемирівська історія нічого нас не навчила? Невже і цього разу селяни мовчки, за безцінь, віддадуть свою землю-годувальницю, аби завтра повернутися до неї кріпаками. А вони, доведені до відчаю, не в змозі звести кінці з кінцями, вочевидь так і зроблять. “Я все життя прожив у місті, в орендованій квартирі, не маючи змоги купити собі житло. То чому ж я не можу продати свою землю в селі й купити квартиру в місті? Що з тією землею робити?”, — міркує на веб-сайті, немов звіряється віч-на-віч зі своєю совістю, якийсь неборак. Його запитання було одразу почуте: “Може, завтра скажеш: “Нащо мені жінка, що я з нею робитиму? Віддам краще її за житло”.
Одна реформа страшніша за іншу. Однак земельна — вінець, позаяк назавше вибиває землю з-під ніг українця, кров’ю і потом политу. Так, хлібороб не в змозі обробити землю, позаяк державної підтримки годі чекати, а закупівельні ціни на селянську продукцію просто смішні. Селяни не знають земельних законів, і вже нині готові віддати свою безцінну землю задарма. Уже зараз встановлюються наймінімальніші ціни, непорівнянні із західноєвропейськими цінами на землю. “Головна мета земельної реформи, — щоб земля отримала перспективного господаря”, — таке цинічне пояснення отримала від свого президента Україна. Цинічне, бо усім відомо, хто той “перспективний господар” — сумнівні агрохолдинги, які з допомогою корумпованих чиновників скуплять за безцінь українські, ще й досі щедрі, ґрунти і кинуть їх на вторинний ринок, щоб потім перепродати “за європейськими цінами” (якщо українську землю буде оцінено в 400 млрд дол., то половина “зелених” осяде в кишенях посередників). А кому перепродадуть? Уже зараз влада не приховує — покупцями цілком можуть бути й іноземні товстосуми. Перший заступник Глави Адміністрації Президента Ірина Акимова так і каже: мають право. Отже, уже готові схеми позбавлення українців землі. І не тільки сільськогосподарського призначення. Така ж доля чекає і на ліси, рекреаційні землі. Вже нині показник заповідних земель в Україні 5,4 %, тоді як у Західній Європі — 15 %.
Поляки відтермінували земельну реформу на 20 років, щоб за нинішньої непростої економічної ситуації інші країни не скупили польських земель. У законах Польщі чітко проголошено принцип гуманістичного світобачення — злиття людини з долею землі. А що ж Україна? А що ж українське село? Свого часу “батько всіх народів” добре уяснив для себе шлях “вирішення національного питання”: зникне українське село — зникне нація. Бо саме воно завжди уособлювало здорову народну мораль, бо саме воно було тими цілющими соками землі, що одвіку живили українське генеалогічне древо.
Якими пророчими тепер бачаться ранні місячні пейзажі Івана Марчука… Ось він — справдешній образ українського села, сповнений такої енергетики гіркої любові, якій нема рівних: крихкий острівець із вогниками людських осель, згусток тепла, який поглинає з усіх сторін пітьма; один лише поштовх — і все те заллє ніч… Вочевидь, таким поштовхом і стане для українського села земельна реформа. А що буде саме так, сумнівів немає. Оптимізм у цьому випадку — синонім зради, він не здатний пробудити до життя генетичну пам’ять народу, який у загрозливі для свого існування часи “скидав шапку лише перед Богом, та й то за власною охотою”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment