Народилася Наталія Іщук-Пазуняк у Києві 1922 року. Дитинство і юність пройшли у Рівному. Там напередодні війни з фашистами закінчила Рівненську українську гімназію, у 1940—1941 рр. навчалася на германістиці у Львівському університеті, потім, вже виїхавши у вимушену еміграцію, у Вільному українському університеті в Мюнхені та Пенсільванському університеті у Філадельфії. Була ученицею Дмитра Дорошенка, Леоніда Білецького, Юрія Шевельова, Дмитра Чижевського, Петра Одарченка та інших знаменитих науковців.
Викладала в українознавчих і середніх школах, в Академії св. Василія Великого та Менор Коледжі у Філадельфії, в педагогічному училищі у Вест Честері, читала курс російської мови для американських офіцерів і двадцять років викладала українську мову та літературу у Пенсільванському університеті. Викладала в університеті Макворі в австралійському Сіднеї. Брала активну участь в американському академічному житті та житті української громади Америки.
Алла ДИБА,
науковий співробітник Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, член НСПУ
Значна частина праць Наталії Іщук-Пазуняк присвячена дослідженню творчої спадщини Лесі Українки. 2008 року київське видавництво імені Олени Теліги представило вітчизняному читачеві монографічне дослідження “Леся Українка: Ідея свободи України у спектрі світової цивілізації” — на сьогодні чи не найкращу філософську книгу про Лесю Українку. Нещодавно у тому видавництві побачила світ антологія авторських текстів Наталії Іщук-Пазуняк “Вибрані студії з історії, лінгвістики, літературознавства і філософії”, впорядкована сестрою доктора Пазуняк з материкової України Оленою Леонтович та знаним педагогом і літературознавцем Володимиром Погребенником. Автор передмови до книги “Орієнтири й контексти студій Наталії Пазуняк” академік Леонід Рудницький. П’ять надзвичайно цікавих розділів розкривають коло творчих зацікавлень дослідниці, крок за кроком, стаття за статтею розширюючи й примножуючи наші знання про рідну мову, її витоки, українську історію і філософію, представляючи читачеві потужне гроно українських письменників, борців за волю, науковців.
У своїй передмові до видання Наталії Пазуняк закордонний член НАН України, академік Леонід Рудницький наголошує: “Як філолог, лінгвіст, мовознавець д-р Пазуняк зробила поважний внесок у зрозуміння різниць між слов’янськими мовами, особливо між українською та російською, на що, між іншим, вказує її докторська дисертація “Кличний відмінок в українській мові на базі порівняльного аналізу індоєвропейських мов” та низка її праць. В численних оглядах, рецензіях, виступах та викладах Наталія Пазуняк кидає світло на давні документи, які творять основу української мови, розглядає місце української мови в рамках слов’янських мов, як і залишки індоєвропейських впливів у ній” (с. 9).
Наталія Пазуняк — дійсний член НТШ і ВУАН, почесний член СФУЖО, член Управління Американської асоціації університетських професорів, почесний член Злученого Українського Американського Допомогового Комітету та Організації Державного Відродження України і навіть держсекретар Українського уряду в екзилі: “В одній особі Наталія Іщук-Пазуняк вдало поєднала материнські обов’язки, наукові досягнення, почуття громадської відповідальності, палкий патріотизм та християнські чесноти. Вся її діяльність була і є служінням українській справі та гуманним ідеалам. Хоч і більшу частину свого життя вона прожила в еміграції, в часи розгублені і непевні, у нелегких, інколи навіть у дуже важких обставинах, Наталія Пазуняк залишилася вірною своїм ідеалам. Вона завжди втримувала безперебійний духовний зв’язок з батьківщиною” (Л. Рудницький, с. 11).
Пазуняк звертає увагу на деталі, які знову й знову примушують задуматися над тим, хто ж ми, українці, й звідки ми: “Праслов’янські племена посувалися з півдня на північ, тому для них лівий доплив Дніпра — Десна — була по правому боці від Дніпра.
Зі староцерковнослов’янської мови знаємо вислів в еклезіястичній літературі: “одесную і ошую отца” (Десна означає “права”, десниця — “правиця”)” (с. 25). А якби назву цієї річки придумували наші північні сусіди, то йшли б вони з півночі на південь вздовж Дніпра — і вже точно не назвали б цього притока Дніпрового Десною!”
Вражає широкий спектр наукових зацікавлень Наталії Пазуняк. Герої її досліджень: Вікентій Хвойка, Наталя Полонська-Василенко, Михайло Грушевський, Юрій Шевельов, Микола Гоголь, Григорій Сковорода, Федір Достоєвський, Руська Трійця — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, Тарас Шевченко, Іван Франко з його проблемами двійника у “Поєдинку” та “Похороні”, Ольга Кобилянська, Володимир Леонтович, Симон Петлюра, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Світличний, Василь Стус, Євген Коновалець, Яків Шульгин та інші.
Безмежно хвилююча розправа “Героїчні дні Волині” (с. 521—526) — апофеоз величної офіри в ім’я України з яскравими постатями Ганни й Петра Рощинських, Ніни Куцевич та вихованки-плеядівки Валерії О’Коннор-Вілінської Хариті Кононенко… Образок “За світло у темряві” (с. 528—529), в якому слово-думка, розвиваючись від епіграфа з Лесі Українки “…Я шукатиму зірку провідну — /Ясну владарку темних ночей!”, в сюжеті картини-метафори життя поступово — через слова Христа — досягає апогею у цьому своєрідному глибинно-філософському прозовому вірші: “Ось гляньмо на картину недавнього минулого і сучасного: Сибір. Сніги. Морозний вітер забиває віддих громаді жінок, що у сірих тюремних ватянках посуваються наперед. Спотикаючись, тулячись одна до одної мимохіть, прямують на свій пункт праці — звантажувати сотнарі тягарів із обвіяних снігом вагонів. Чорно, холодно. Чи безнадійно?..
Та ось вони працюють, дружньо, зорганізовано; нелюдською силою вони двигають важелезні скрині, довершують нелюдських норм, бо хочуть перетривати, — вони прагнуть життя, а не загибелі в снігах. Це українські жінки на каторзі. У тьмі вони шукають ясності. І ось царююча темінь меркне, бо нездоланно блискавицею проривається ясність їхніх душ, їхніх переболілих сердець. Вони відганяють з-перед очей примари дійсности і пишуть листа у вільний світ, до сестер, до нас — духовно зубожілих, роздрібнених, пробуваючих у сутінках життя. Вони супроти нас — великани, вони перемогли тьму дійсности і віднайшли ясність у душах і серцях своїх, і стала вона зіркою провідною їхнього каторжного життя” (с. 529). Уявляю собі, як болюче і разом з тим побожно-трепетно писалися автором ці рядки, а сестрою-упорядником долучалися до книги. Впевнена в тому, що вони насамперед згадували (хоч і не називаючи тут імен) свою улюблену тітоньку Міру — видатну українську актрису, знану українську політкаторжанку Марію Капніст і близьку подругу самої Наталії Пазуняк та всієї родини Іщуків-Пазуняків-Шульгіних-Леонтовичів, науковця-агронома і в’язня сталінських таборів Ізидору Косач (за чоловіком Борисову), найменшу сестру Лесі Українки.
Перед нами різножанрові розвідки — статті, доповіді, лекції, виступи, заклики… І прозова мініатюра “Прощання” (с. 527). У дослідженнях Наталії Іщук-Пазуняк трапляються вставні новели, такі собі “суто письменницькі”, надзвичайно поетичні уривки талановитої прози (с. 247—248, 276 та інші), як у розвідці про Олену Телігу, в доповіді про Докію Гуменну, і вони аж ніяк не відволікають від основної думки, а навпаки — увиразнюють її, створюють необхідний образ і контекст.
Наталія Іщук-Пазуняк — вправний оповідач, вміє найсерйозніші, найглибинніші сентенції переповісти читачеві (слухачеві) цікаво, дохідливо, нескладно. Це стосується насамперед її історико-мовознавчих та філософських праць. І, до речі, самій авторці надзвичайно цікаво все те, про що вона пише. І цю свою захоплену залюбленість вона невтомно передає іншим. Але ця простота аж ніяк не доводить якоїсь “спрощеності” доробку Пазуняк, адже про неї саму можна сказати словами Юрія Шереха, які вона наводить у статті “Про Оксану Лятуринську”: “Поезія Лятуринської глибока, і хоч які прозорі її хвилі, не завжди легко побачити дно” (с. 269).
Авторка цитує слова Івана Шовгеніва, звернені до юної дочки — майбутньої поетеси Олени Теліги: “Що це Україна? Яка вона? Яке її, Олени Шовгенової, місце в ній?” Одначе батько не відповів їй на це, він сказав: “Тут Україну кожен носить в серці таку, яку собі викохав, яку собі виборов у важких змаганнях зо світом і собою, і ти її знайдеш сама. Це буде важче, за це любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя” (с. 279). Кожен із нас має усвідомити для себе, що це Україна? Яка вона для Тебе і для світу? І в цьому усвідомленні нами Батьківщини значну роль мають добрі й мудрі книги. Такі, як нове видання студій Наталії Іщук-Пазуняк.
Іноді вона пише стисло, сконцентровано, як конспект (с. 336—337 — дослідження про Євгена Маланюка), часом це якісь ледь не називні речення, а поруч розлогі огляди творчості (Яра Славутича), нариси, виступи на ювілейних імпрезах (про Юрія Буряківця).
Подеколи своїми дослідженнями Наталія Іщук-Пазуняк показує читачеві навіть якісь безперечні таїнства Божого промислу, як, наприклад, коли розповідає про джерела-витоки майбутнього подвигу метра, високого авторитету шістдесятництва Івана Світличного.
Ця книга здатна генерувати ідеї і кожним своїм рядком, думкою, фактом чи деталлю підтверджувати процитовані в розвідці “О. Ольжич у літературній критиці” слова Олега Лащенка про Ольжича — “великі ідеї родяться живцем у муках; велика духовність може повстати лише з великого змагання, що випробовує її силу” (с. 318).
Кров’ю власного небайдужого серця Наталія Іщук-Пазуняк стверджує: “Як говорять тепер про Україну, то говорять про спорт і про корупцію. Пригадаймо слова Монтеск’є: “Щоб стати добрим рабом, треба перше стати поганим громадянином”. Треба пригадати, в чому суть демократії: в тому, що людина будує рівночасно державу і себе саму, творить гуманітарну ауру своєї нації. Отож треба робити все можливе, щоб прискорити процес опритомнення українського народу, щоб бути знову гідним слів іншого, давнішого французького мислителя-історика Шерера (про українців): ми побачимо батьків, що передали своїм синам почуття гордості бути незалежним і лишили їм у спадок тільки шаблю з девізом: “Перемогти або загинути” — це французи про нас…” (“Ліна Костенко”, с. 363—364 ).
Нещодавно у відомій київській книгарні “Є” відбулася презентація антології авторських текстів Наталії Іщук-Пазуняк “Вибрані студії з історії, лінгвістики, літературознавства і філософії”. Вона об’єднала під однією обкладинкою близько п’ятдесяти статей-досліджень доктора Пазуняк. У виступах ішлося про яскраву компаративістику від Наталії Іщук-Пазуняк, про полемічність і європеїзм її текстів, вміння розкрити індивідуальну своєрідність досліджуваного науковцем митця чи проблеми. Надзвичайна особливість її стилю — писати про головне й не домислювати за досліджуваний об’єкт, брати з тексту тільки те, що є в тексті. Говорилося й про енциклопедичність знань доктора Пазуняк, і про те, що її цікавили люди, які могли чинити опір. Вона детально описує те, як цькували, нищили, доводили до самогубства видатних науковців, таких як Данило Щербаківський. Цікавими у Пазуняк є, здається, й досить несподівані екскурси в російську літературу (наприклад, її дослідження про Федора Достоєвського чи вплив Григорія Сковороди на літературу й філософію Росії).
На презентації було зачитано лист до присутніх від авторки із США. На тому велелюдному зібранні своїми враженнями про нове видання поділилися доктори філологічних наук Володимир Погребенник, Олександр Пономарів і Володимир Панченко, кандидат історичних наук Сергій Кіт та кандидат філософських наук Юрій Чорноморець, письменниці Олена Леонтович та Алла Диба, головний редактор видавництва ім. Олени Теліги Ольга Веремійчик. Стрілецькі романси під гітару виконала заслужена артистка України Світлана Мирвода. А процитовані Наталією Пазуняк рядки Василя Стуса могли б, мабуть, стати епіграфом до всієї книги “Вибрані студії”:
Верни до мене, пам’яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
моя земля
з рахманною журбою,
хай сходить співом
серце солов’я
в гаю нічному…
І я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя!
(с. 377).
Своєю збіркою “Вибраних студій” доктор Пазуняк вертає нам нашу незбориму пам’ять — пам’ять роду і народу.
