Іван ПАВЛЕНКО
Сни
Мені знову приснився вишневий сад. Сад мого дитинства у хуторі Острів, де я народився у 45-му. Сни інколи повертають нам тремтливе відчуття перших дитячих вражень од білого світу, схованих у глибинах нашої свідомості, й навертають на спогади. У спогадах виникає первинний образ усміхненої молодої мами, з’являються окремі фрагменти й ідилічні картини тодішнього життя. А це — сільська хата з солом’яною стріхою й глиняною призьбою довкола неї, що утримується виплетеним тиночком із лози, двір, у якому по затінках слався густий спориш. А в тому дворі обабіч стояли невеличка клуня під високим очеретяним дахом, також виплетена з лози та обмазана глиною, змішаною з половою й кінським кізяком, і рублений хлівчик, у якому були відгороджені стайні для корови, поросят і теляти. А біля хлівчика тулилися курник і саж, збитий із вільхових обзелів. Клуня щоліта заповнювалася запашним румовим сіном, за яке треба було здавати теля у “СОЗ” (Суспільний обробіток землі) й виносити туди ж до 400 літрів молока за рік. Весь двір був обгороджений височенькою лісою, виплетеною з лози. У лісяній огорожі красиво вимальовувався колодязь із дубовою цямриною й високим зводом (журавлем), до якого було прикріплене осикове цеберко, зроблене бахмацькими бондарями, з кованою у місцевій кузні дужкою. Біля колодязя був перелаз, від якого через город вела стежка до хати мого діда (по батькові) Федора Антимоновича. А з 1950 року, як дід помер, там проживав менший батьків брат Іван Федорович (1918 р. н.) із прекрасною дружиною Анною Никифорівною, етнічною росіянкою. Вони побралися на фронті в пекельні дні під Москвою, пройшли війну аж до Німеччини, вціліли й щасливо повернулися в Острів із німецькими музичними трофеями — акордеоном та баяном і велосипедом “Діамант”, які згодом успішно освоїв мій старший брат Андрій.
У кінці городу на всю його ширину (70 м) ріс вишневий сад, який розростався сам із допомогою пташок (горобців, сорок, шпаків), які полюбляють спілі вишні і як люди випльовують із них кісточки, які потім сходять густими чагарниками.
То було якесь магічне місце,
яке дотепер часто являється мені у снах. З першого дня війни (1941-го) там батько викопав землянку (бомбосховище) куди набивалося багато людей під час бомбардування німецькою авіацією, зокрема й біженці з Бахмача, який фугасили так, що папірці з розбомблених бахмацьких контор літали аж над Островом. Вишневі діти того саду весь час множилися. Старі дерева вирубували, а молоденькі підростали й рясно родили чорними, кисло-солодкими, соковитими ягодами, які набивали своїм насиченим смаком оскому. Вишень родило завжди багато. Велика була радість їх рвати, як починали достигати, а потім рвали відрами, зсипали в діжки й везли на базар, а частину сушили на зиму для узвару.
Мама
Перед тим, як піти у кращий світ, мама часто згадувала пережите. Вона поспішала розповісти про свою молодість: як дівувала, які в неї були подруги, яких пісень тоді співали. Я слухав не перебиваючи, бо відчував, що це сповідь перед Богом і перед сином. Згадувала й про жахи війни, а плакати починала, коли доходила до голодовки 1932—1933 рр.
Якось розповіла вона мені пов’язану з вишнями пригоду. Було це 1933-го. Того голодного року ягід уродило чимало. Батько лежав немічний після поранення бандитами, а мама перед неділею нарвала повну восьмивідрову діжку вишень, спекла дерунця з висівок і жовтої лободи для дитини. А в неділю рано поклала дерунця за пазуху та разом з малолітнім Андрієм, моїм старшим братиком, повезла на возку вишні на базар у Бахмач за 12 км, щоб щось виміняти за ягоди. Довезла це до Бахмача, а там по селу люди голодні — хто лежить під тином пухлий у безсиллі, а сильніші — виснажені просили милостиню. Мама їм давала вишень. І вже лишалося півдіжки, як дійшли до базару. А там до неї підходить геть виснажена, дуже худа молодиця з немовлям на руках і питає з плачем у моєї матері: “Ради Христа, дайте щось для моєї дитини, бо помирає”. Тоді й мама залилася слізьми, вийняла з-за пазухи дерунця й віддала тій жінці. Цей вражаючий випадок із голодного життя мама розповідала, плачучи. Важко таке слухати…
Часом мама й тато згадували свої молоді роки, але безрадісно. Усе те було в них якимсь тяжким аж до болю фізичного й оповите зловісною таїною. Особливо, коли вони пошепки говорили про страшні роки голодовки. Свідчень про те, що в Острові масово помирали люди, немає, але від голоду пухли. Острівчани вижили, бо навколо була багатюща природа — ягоди, гриби, риба, дикі яблука й груші. Цього більшовицькі посіпаки відняти у них не могли. А ще пригадувала мама, як ранньою весною на вже “созівсьому” полі крадькома збирали перемерзлу гнилу картоплю. Її варили і їли, хоч продукт той був смердючим, але з крохмалем. А для малих дітей острівчани пекли коржики з листя їстівних бур’янів, зокрема білої лободи й різних корінців. Інколи туди додавалося трохи житніх висівок.
Тато
1932-го бандити-мародери поранили мого тата в сусідньому Мацковому хуторі. Було це літом. Тато неподалік пас табун колгоспних коней і вирішив зайти до родичів, які там жили. Як прийшов до них, а у дворі вже убили дядька й дядину, забрали глек олії й ще якісь пожитки, але, як свідчив батько, живим залишили дитину-немовля (невідома її подальша доля). Уздрівши батька, бандит вистрілив йому в обличчя. Пуля роздробила щелепу й пошкодила зоровий нерв. Знепритомнів. Отямившись від шоку, він повзком через жито вибрався до коней. Розповідав: так нестерпно боліло, що вирішив — краще померти й почав хапати коняк за хвости, щоб яка ударила його копитом і добила…. Але, кажуть, що коні дуже розумні й вірні істоти. Вони наче співчували батькові, повертаючи до нього голови й фуркали, обдаючи вологим теплом із ніздрів… Загоювалося все те дуже довго й болісно — більше року. Навіть було таке, що батько казав мамі, аби вона його залишила, бо обличчя гноїлося, й то було причиною не тільки фізичних страждань, а й моральних. А мама витримувала все — давала раду батькові з малолітнім Андрієм на руках і своїй скромній господі…
Батько з 16-ти років почав тяжко працювати на Часниківському відділку залізниці. Розповідав, що від роботи й груди пухли, але ж заробляв на прожиття пристойно. Придбав собі гарне парубоцьке вбрання: приталеного кожуха, шапку смушкову козацького фасону, добротні чоботи тощо. Одружився на сімнадцятирічній Мотрі Доброріз 1930-го. Тільки відокремились від батьків, збудувавши маленьку хатину по сусідству, не встигли розжитись, а тут — колективізація…
…Якось у жнива батько прокинувся рано і вийшов на подвір’я, озирнувся навкруги і здивувався — на городі замість двох кіп нажатого жита стояло чотири копи (копа — шістдесят снопів жита). Таким чином місцеві “легіонери” із ватаги легендарного Михайла Чортка вирішили “заохотити” Якима Федоровича, спонукаючи до “спільних дій”. І довелося йому категорично з’ясовувати стосунки з сусідом — душогубом Прохором Довбищенком, і наступної ночі чужі копи забрали з нашого обійстя. Але зло на батька було затамоване, і, певно, за це він жорстоко поплатився. У 49-му, на Паску, той п’яний душогуб із двома поплічниками підрізали мого брата Андрія, який після цього боровся за життя протягом року. Відсиділи вони по декілька років. Але вже за моєї пам’яті війна в душах продовжувалася, аж поки не пішли всі за межу… От чого варті гріхи посягань нечестивих на чуже добро, хоч рано чи пізно розплата приходить.
Банди діяли зухвало. По навколишніх хуторах Суховідці, Часниківці, і самому Бахмачі та й в інших селах були свої ватажки, які мали свої почерки у бандитській діяльності. Величезне село Курінь славилося бандитами-паліями, які пускали “півнів” для обраних жертв. У Тиниці було таке збройне формування, яке вело бої з “емгебешниками”. У Бахмачі діяв невловимий конокрад Михайло Чорток, у Суховідці владарювала банда так званих Чумаків. Були й свої хутірські нічні “легіонери-душогубці”, які тероризували населення нападами й крадіжками або нажитого добра, або з поля цупили копи нажатого сільськими трударями хліба, який відстоювався перед молотьбою, і перевозили їх за “призначенням”. Окремі такі ватаги намагалися залучити до участі й мого батька, але його сумління уберегло його від тих напастей, а може, й від загибелі.
Розповідав батько, що в мого дідуся, Федора Антимоновича, ще до колективізації був красень-жеребець сірої масті в яблуках. Пишався він ним дуже й частенько їхав на виїзд, щоб кінь не застоювався та й щоб люди побачили. Примітив жеребця й Чорток. Якось темної осінньої ночі собаки в дворі ґвалтували дуже (в діда було два лютих пси). Виходив він із хати не раз, а пси все лютують. Думав, що вовки приходили. Аж ні. Діждали ранку, і ось заходить до хати Чорток та й каже: “Хотів, Федоре, в тебе жеребця позичити та славних собак маєш — не дали!”. Дід налив йому чарку й каже: “Ти, Михайле, приходь до мене в гості не вночі, а вдень, як усі добрі люди ходять”. Той пообіцяв не турбувати більше. Але не довго тішився дід, бо жеребця згодом забрали у “СОЗ”…
Отже, до війни острівчани жили стражденним “созівським” життям. Тяжка праця, розгул бандитизму тримали у великій напрузі людей, яким доля відвела гірку місію із своїми кіньми й волами, що вже стали “созівськими”, розбудовувати радянське село. Усіх одноосібних селян, що жили на своїх власних десятинах, комуністи змусили перебудувати свої хати у дві вулиці, щоб жили тісненько, майже комуною.
1943-го після звільнення Бахмача від фашистської окупації батька мобілізували на фронт у так званий “другий ешелон” на службу у 23-є Управління Оборонбуду НКО СРСР на посаду робітника 37-го будівельного загону. Копали окопи на передовій, будували різні оборонні фортифікації. Дійшов батько до Польщі, а звідти будівельників цього загону погрузили в товарні вагони і вивезли аж до Сибіру на якісь будови, де їх тримали надголодь. Повертався додому теж товарняком, у якому були тифозні хворі. Їхали протягом місяця. Багато хто не доїхав — виносили мертвих із вагонів на станціях і десь ті трупи закопували без повідомлень. Батько доїхав. Почалося післявоєнне життя, яке не стало легшим. Наступав голод 1947-го. Пережили його не так важко, як голодомор 1930-х, бо була корова, кури й сяке-таке збіжжя. Саду ще не було. Та й не дуже намагалися розводити фруктові дерева, бо їх обкладали сталінським податком. Обкладали все: худобу, дерева, землю…
Дитинство
Пригадую свою колисочку. Вона була дерев’яна, неглибока, дно із валової мішковини. Висіла на вервечках, що в’язалися під сволоком невисокої стелі над поликом перед піччю, де спали мої батьки. Так їм було зручно ту колиску колисати. Як підріс, то спав на печі, де в комині теж був умонтований міцний гак, до якого, виявляється, і мене малого прив’язували батьки, щоб не впав із печі вночі, або на день, коли вони йшли в “СОЗ” на роботу заробляти трудодні, а я чекав їх там прив’язаний. А чому? Та тому, що зимою в хаті було 12—14 за Цельсієм, а на печі все-таки було тепліше… Дитячих садочків не було. А літом була велика розкіш. За відсутності вдома батьків, я бродив сам де мені заманеться: по дорозі, по бур’янах, доки вони з роботи на обід прийдуть. Заженуть корову на обідню перерву, подоїть її мати й свіжого молочка дасть. Потім обід. Варилося щодня усе свіже. Два дні ніяка їжа не зберігалася. Хіба що молоко зсідалося на кисляк. Страви були прості, але тривні (як батьки говорили). Білий борщ або юшка з квасолею, затовчена старим салом. Молочна каша з саморобною локшиною, жаренка (тушена картопля з салом і цибулею приправлена), білий або чорний кисіль; літом огірки, помідори, біб. Зимою було вдосталь усякої квашенини: огірки бочкові, капуста шаткована і в пелюстках, перекладена гірким перцем. А найсмачніші були квашені огірки, перекладені капустою. То надзвичайний смак. Особливо зимою у мороз, коли все це вранці вносилося в хату… А на столі крутяк із маком — картопля з маком, це дуже смачно й тривно… Велике було свято, коли кололи порося. Краще не писати… До узвару сушили вишні й смородину, а як почав родити сад, то сушили кришенину з яблук. Але це було в 60-ті, коли я вже був парубчаком.
…Пригадую, як мені було років чотири, може, п’ять. Було це взимку. Мама зібралася в ліс по дрова (хоч ліс був поряд, а дров розжитися було важко) і змушена була взяти мене з собою, бо я плакав, — не хотілося залишатися самому в хаті (батька саме не було вдома). Сніг лежав настом, рясно іскрився мороз, і ми перед вечором пішли до лісу по дрова з дубовою ключкою. Ще не дійшли до лісу, як із очерету вийшов вовк. Мама почала гійкать і звір, підібгавши хвоста, подався через поле до лісу, що виднівся навпроти. До речі, у собак хвости тримаються переважно “бубликом”, а в сіроманців хвіст прилягає до ніг. Усе-таки ми з острахом дійшли до краю лісу, і мама поспіхом почала ключкою зламувати сухі гілки з дерев. Гілля те у в’язці на плечах вона несла додому, щоб уранці витопити піч. І я ніс суху гіллячку. Взутий був у бурочки і вдягнутий у ватяний піджак, якого пошив мені дядько Микола (мамин брат був кравцем і шив на машині “Singer”, яку привіз мій дідусь Омелько з німецького полону, де він пробув чотири роки після імперіалістичної війни). А вовків тоді було дуже багато після війни. Шукаючи поживи, вони часто нападали на людську худобу, а зимовими ночами вили й було від того моторошно, а з нашого двору в одну із ночей забрали Рябка, що був прив’язаний на ланцюгу. Я плакав…
У 40-х були у нас вівці, і до мене на піч зимою приносили маленьких ягняток. Я з ними весело грався. Все було добре. Але в сорок дев’ятому овечки звелися, бо вовки літом уночі їх погризли в загальній стайні. Тільки залишилася настрижена з них вовна. Мама пряла вал із тої вовни й ткала вовняні ліжники разом із сировою ниткою, яку пряла з конопляних мичок.
І тепер інколи заплющу очі, й чується мені, як весело вечорами гуде мамина прядка. Робота та була красива, але скільки треба було прясти тих ниток, щоб наткати вдосталь полотна для сорочок і рушників? Я, малий, сидів під тим ткацьким верстатом, і дивився, як мама вправно снувала по основі човником із цівкою, на якій була намотана нитка. Все це робилося зимою, а весною, як сніг із землі, полотно слали за хатою у талій долині і вимочували, вибіляли. Та ще треба було дивитися, щоб уночі ніхто не вкрав. І таке бувало, але не часто. Частина того начиння з прядкою збереглися й до тепер, а ще є вовняний ліжник, рушники полотняні, такі міцні, і вишита мамина сорочка та скриня з її ще дівочим одягом. Тільки мами немає…
Далі буде.
