Починаючи з 1990 року, щорічно наприкінці травня національно свідома інтелігенція Полтави вшановує пам’ять нашого земляка, державного, політичного і військового діяча, публіциста Симона Петлюри.
Упродовж останніх 20 років на Полтавщині за ініціативи ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка було проведено багато заходів, найвагомішими з яких стали періодичні наукові конференції “Всеукраїнські Петлюрівські наукові читання”.
Ганна ДЕНИСКО,
заслужений журналіст України,
м. Полтава
Полтавські читання набули широкого розголосу в Україні і за кордоном, а їх матеріали лягли в основу семи наукових збірок, які розповсюджувалися безкоштовно по бібліотеках і навчальних закладах України.
Започаткована “Полтавська Петлюріана” з ініціативи голови Полтавського облоб’єднання “Просвіти” Миколи Кульчинського і славної пам’яті літературознавця Петра Ротача. Петро Петрович дав назву серії, упорядкував перше число, зазначивши у передмові, що збірник не має бути орієнтованим на вузьку місцеву тематику, а лише підкреслювати “місцеве, петлюрівське, так би мовити, забарвлення”.
Співголова оргкомітету Петлюрівських читань, історик-архівіст, заслужений працівник культури України, голова Полтавської міської організації “Просвіти” Тарас Пустовіт головну мету діяльності оргкомітету вбачає у дослідженні знакових періодів нашого минулого, зокрема періоду Визвольних змагань українського народу 1917—1921 рр.; у поширенні правдивої інформації про голову Директорії УНР, Головного отамана військ УНР Симона Петлюру та увічнення його пам’яті на Батьківщині, а також увічнення пам’яті інших лицарів, котрі поклали своє життя в боротьбі за незалежність України; вихованні молодого покоління на основі українських державницьких, культурних і духовних цінностей.
Тарас Пустовіт зазначив, що лише два останні числа наукових збірників “Петлюріани” вийшли за підтримки Головного управління інформаційної та внутрішньої політики Полтавської облдержадміністрації, а більшість було видано у далеко не сприятливих політичних умовах.
Крім статей у наукових збірниках “Петлюріани”, у Полтаві опубліковано матеріали кількох наукових конференцій, що стосувалися досліджень періоду УНР, у місцевих часописах вийшли сотні статей науково-просвітницького напряму, видано монографію Віктора Ревегука про події Української революції на Полтавщині, серію підручників з історії Полтавщини для середніх навчальних закладів області, щоденник полтавського лікаря О. О. Несвіцького “Полтава у дні революції та в період смути. 1917—1922 рр.”, знято кілька фільмів на основі полтавських матеріалів, періодично організовувалися документальні виставки і, нарешті, за ініціативи “Просвіти” і її коштом встановлено меморіальну дошку С. Петлюрі на приміщенні Полтавської державної аграрної академії.
Цього року в Полтаві відбулися дев’яті “Петлюрівські наукові читання”.
Єпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір благословив читання та закликав помолитися за душу світлої пам’яті Симона Васильовича Петлюри.
— Ця видатна особистість, яка в українській історії стоїть поряд із постаттю гетьмана Івана Мазепи, так само була паплюжена, оббріхувана ворогами України і Божої правди. Але ця постать, як і істина, воскресла, і в наших серцях Симон Петлюра є світлою особистістю, бо він таким і був — борцем за волю свого народу, людиною, яка безмежно любила свій народ, — сказав владика.
Українці століттями наступають на ті самі граблі. А якщо б усі ми засвоїли уроки, досвід, політичні заповіти Симона Петлюри, цього б не було. Сьогодні обставини не вимагають від нас боротися зі зброєю в руках, наша зброя — це наука, Слово, просвітництво. Наша зброя — це проповідь. А ще — власний подвиг. Самовіддано служити своєму народові — це обов’язок кожного українця, кожного християнина.
Голова Полтавського облоб’єднання “Просвіти”, народний депутат України Микола Кульчинський сказав:
— Мене завжди вражала і надихала величезна віра Симона Петлюри в те, що Українська незалежна держава постане, утвердиться і буде справді державою українського народу, — і це в тій руїні, в тому пеклі війни на чотири фронти, а на п’ятому фронті ще й тиф, який косив українських вояків, а тим часом Антанта блокувала, не пускала в Україну вже закуплені ліки.
На жаль, сьогодні Українська держава ще не в тому стані, в якому її хотіли б бачити і такі борці, як Симон Петлюра, і звичайні чесні громадяни. Чи є в ній справедливість? Чи взагалі наше суспільство висококультурне, високодуховне? Ні. Багато хто зі старшого покоління ще живе в полоні совкових стереотипів. Молодь значною мірою відлучена від політичної і культурної української традиції. Але цей розрив долається — всупереч новітнім шварцбардам, швондерам і шариковим. І для майбутніх борців за українську державність, наповнену українським змістом, політична і публіцистична спадщина Симона Петлюри, його заповіти матимуть таке ж величезне значення, як і для нас.
Сьогодні українофоби, російські расисти, які опинилися на високих посадах, розказують, що Україна несе загрозу своїм націоналізмом європейській демократії. Лякають Європу, працюють на роз’єднання, влаштовують спеціальні провокації, щоб це роз’єднання продемонструвати світові. Знову повитягали зі своїх гебістсько-ефесбешних сундуків антимазепівські і антипелюрівські наклепи. Тому дуже важливо, щоб справжня душа нашого видатного земляка відкрилася якомога більшій кількості наших співвітчизників, щоб вони зрозуміли справжню сутність Симона Петлюри, очищену від нашарувань неправди, лукавої, нахабної брехні, щоб зрозуміли велич Визвольних змагань під його проводом.
Наш славний земляк по батьківській лінії — козацького роду, а по материнській — духовного. У таких родинах і народжувалися лицарі, видатні українці, а не малороси, хохли. Тож хай сьогодні Петлюра повертається в наші серця і наші душі!
Тільки засвоївши надбання і уроки попередніх етапів Визвольної боротьби, ставши самостійними людьми, особистостями, а не зруйнованими, вічно похнюпленими у своїй винуватості, ми можемо зробити свою державу сильною, прикладом для всього світу, — наголосив Микола Кульчинський.
— Усім українцям болить, якою буде наша держава, 20-річний ювілей якої будемо відзначати невдовзі, продовжив професор Владислав Верстюк, завідувач відділу Інституту історії НАН України. — Чи державою олігархів, яка жорстко підпорядкована північному сусідові, що за допомогою нафти, газу, інших чинників керуватиме нею, — чи справді незалежною — і духовно, і політично, і юридично?
Вибір Мазепи й Петлюри був саме в цьому напрямку — перетворення України на самостійну державу.
Тому відбувається така боротьба з цими, з одного боку, вже історичними привидами, а з другого боку — стовпами, на яких ґрунтується сучасна українська ідея, спадщина яких до цього часу не втрачає цінності, а навпаки, тільки актуалізується.
У середовищі істориків (якщо це не записні історики від компартії) уже нема нерозуміння важливості постаті Симона Петлюри. А ось політичне середовище робить багато шкідливого. Це йде і від депутатів, і від ЗМІ. Вони реанімують міфи й стереотипи радянської пропаганди. Один із таких стереотипів — мовляв, Петлюра не зробив жодної реформи. Ось уже 20 років існує незалежна Українська держава, а ще тільки говоримо про якісь реформи, ніяк не можемо їх почати. А у Петлюри було кілька місяців, од сили два роки, ішла війна на чотири фронти, а ви від нього вимагаєте реформ та звинувачуєте, що він не збудував на українській землі раю! Треба було виграти не одну битву, а тоді вже починати реформи.
Але всупереч тій пропагандистській машині, що громадила гори брехні, в народі закріпилося поняття петлюрівець як борець за незалежну Україну. Радянська пропаганда називала це “буржуазним націоналізмом”.
Симон Петлюра, котрий усе життя бідував і помер у злиднях, — на “буржуазного націоналіста” ніяк не тягнув. Він був соціалістом за своєю партійністю, але водночас — еманацією цього народу. Народився в козацькій родині, у передмісті Полтави, тут виріс, тут сформувався як українець, бо Полтава була в той час еталоном українськості. Невипадково Полтава подарувала Україні Петлюру.
Суспільство, давши борцям за волю України ім’я петлюрівці, сказало своє слово. Воно довго пов’язувало свої надії з Петлюрою. Голова Директорії змушений був виїхати за кордон і продовжувати боротьбу в еміграції, а в суспільстві жили надії на те, що батько Петлюра повернеться. Нещодавно видано два томи документів під назвою “Советское общество глазами ВЧК-ОГПУ”. Це зведення, які надходили з усіх кінців Радянського Союзу, зокрема і з України. Там ім’я Петлюри згадується десятки разів, селяни у 1923—1926 роки тільки те й говорять, що ось-ось повернеться батько Петлюра. Тим часом Петлюра вже мусив перебратися до Парижа, і підстав для надій на новий визвольний похід не було, але у свідомості населення жило, що петлюрівці — це свої, це оборонці. Ні на Грушевського, ні на Винниченка надій не було, бо вони вже намагалися встановити контакт з радянською владою, іти на співпрацю з нею, а Петлюра був уособленням боротьби за незалежність України.
1925 року починається новий виток антипетлюрівської радянської пропаганди. У Москві зароджується ідея створити фільм — “ПКП” — “Пілсудський купив Петлюру”. До написання сценарію залучають одного із провідних чекістів, агітку знімають на Одеській студії. Іде хвиля антиукраїнської пропагандистської кампанії. У цей час у травні 1926 року у Польщі до влади повертається Пілсудський. І через два тижні після цього в Парижі єврей Шварцбард убиває Симона Петлюру. 1926 року фільм “ПКП” виходить на екран. Кілька років демонструється. Однак 1928 року, коли українізація починає згортатися, цензура забороняє фільм “ПКП”! Тому що в ньому надто багато показується Петлюри. І хоч це карикатура, але все одно Петлюри надто багато! З того часу фільм потрапив на полиці, його вилучили з України, не було жодної копії. Тепер фільм повернувся в Україну, він може зацікавити істориків.
Владислав Верстюк нагадав, що з початком демократизації у 1989 р., коли Народний Рух України заговорив про можливу незалежність України, ім’я Петлюри одразу ж зринуло — поряд з іменем Мазепи. Отже, воно жило у свідомості українців. Але тільки 2007 року Президент Ющенко, видавши Указ про відзначення 90-х роковин Української революції, ініціював ідеологічну кампанію з реабілітації імені Симона Петлюри. У цей процес активно втрутилася громадськість, ініціюється ідея спорудження пам’ятника Петлюрі і в Полтаві, в Києві. 2010 року вдалося у Києві перейменувати вулицю Комінтерну на вулицю Симона Петлюри. Це було серйозне досягнення.
З пам’ятником у Києві довго визначалися, підшукували місце. Нібито вирішили спорудити його біля колишнього будинку Центральної Ради: ліворуч пам’ятник Грушевському, а праворуч — Петлюрі. Повісили на будинку табличку: тут буде споруджено пам’ятник Петлюрі. І ось уже четвертий рік справа не рухається… Так само і в Полтаві. Усе це — політичні ігри, спрямовані на те, щоб ми не усвідомлювали себе українцями.
Олена Михайлова, незалежний історик з Парижа про судовий процес над убивцею Шварцбардом сказала:
— Це був не судовий процес, а шоу. Захисникам убивці вдалося нав’язати таку тактику, що судили не Шварцбарда, а Петлюру, який нібито був єврейським погромником. Суду присяжних подали матеріали, підібрані радянською розвідкою, що в Україні були погроми. До свідчень про те, що Петлюра не тільки не був погромником, а всіляко засуджував погроми і боровся з ними радикальними методами (за єврейський погром в Українській армії розстрілювали), — суд присяжних залишився глухим. Тому нині завдання Української держави — розпочати новий процес, зібрати докази, звернутися до Москви, щоб відкрити архіви, котрі стосуються цієї справи, — і добитися зняття несправедливих звинувачень з імені Петлюри.
Голова Української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга Михайло Волик нагадав про петербурзький період життя і діяльності Симона Петлюри. Він також наголосив на тому, що знакові постаті української історії досі не пошановані належним чином через те, що ми, українці, не знаходимо злагоди між собою. Для частини з нас і досі Петлюра, Мазепа, Бандера — вороги. Тому дуже важливо, щоб кожен свідомий українець мав за обов’язок відкривати правду про наших героїв іншим. Треба також бути наполегливішими у викорінюванні тоталітарної символіки, усіх цих назв вулиць Леніна, Рози Люксембург, Менжинського. Тоді й постануть у Полтаві пам’ятники Мазепі й Петлюрі, з’являться вулиці, названі їхніми іменами. І так воно й буде! — переконаний українець з Петербурга.
