ЗВОДИМО ПАМ’ЯТНИКИ ЛЮДСЬКОМУ ГОРЮ?

Ірина МОЛЧАНОВА,
член ВУТ “Просвіта”

Читаєш про план зведення пам’ятника до 100-річчя початку Першої світової війни і хапаєшся за голову. Кому й чому ми повинні встановлювати споруду на привокзальній площі — на cамому в’їзді до Маріуполя? Війні, яку на початку ХХ століття розв’язали кілька європейських імперій і яку з приголомшливою поразкою програла Росія, коли до її  складу входила Україна? Людському горю і тим жертвам, що принесла з собою ця ганебна війна за переділ світу? Пролетарським революціям, які почалися по всій Європі наприкінці війни 1914—1918 років і принесли ще більше страждань людям?
Тільки зовсім безграмотні люди, які, мабуть, у школі були двієчниками, не знають про такі “славні” наслідки Першої світової. Про ці далекі події мені відомо не лише з підручників історії, а й зі спогадів у власній родині. Мій дід Яків Петраш був солдатом на тій війні. Як же воювалося Якову Петрашу? Так, як і тисячам солдатів Російської імперії. Вже після перших сутичок із німцями він потрапив у німецький полон і вимушений був працювати на якомусь будівництві в суцільному болоті, по коліна у воді. Полонених майже не годували, і вони вмирали десятками кожен день. Передчуваючи близьку смерть, мій дід із двома друзями влаштували втечу. Родич розповідав, що перед втечею йому наснилася Божа Матір, яка простягла до нього руку й перехрестила. Треба зазначити, що моя бабуся — дружина Якова — була дуже набожною. Навіть за радянських часів вона кожного дня йшла через усе місто, щоб помолитися в єдиній церкві. Певно, її молитва врятувала коханого. Під час втечі з концтабору обох друзів Якова було заколото багнетами, і лише мій дідусь дивом врятувався. Перетнув фронт і дістався російських військових укріплень. Тут уже його впіймали свої й поставили до стінки як німецького шпигуна… Не було б на світі ні моєї матусі, ні мене, коли б, знов за дивовижним збігом обставин, його особисто не впізнав і не врятував від розстрілу полковник Петраш — наш далекий родич.
То скажіть: яке свято я — онучка солдата — маю відзначати встановленням пам’ятника Першій світовій війні з двоголовим орлом на чолі? Тому, що мого діда силоміць відірвали від сім’ї на догоду Російській імперії й ледве не вбили? Це ганьба, моральна деградація — встановлення пам’ятників людському горю. Не випадково такого безглуздя нема не лише на Донеччині, а й, мабуть, у цілій Україні. Якщо і зводити пам’ятний знак, то не для заохочення початку нових війн під крилами зухвалих орлів, а траурну стелу на честь невинно загиблих у Першій, не українській, чужинській війні. Це моральний бік проблеми.
Є й суто прагматичний. Як повідомила газета “Іллічівець” (2.06. 2011, с. 2), “Фінансування робіт передбачається за рахунок видатків міського бюджету”. Тобто, кожного маріупольця, зокрема й мене, моїх дітей і внуків. Мені не зрозуміло, чому забаганки Харлампія Хавалиця здійснюються не власним коштом, на території своєї садиби чи коштом активістів Сартани, а за гроші усіх мешканців Маріуполя? Я, наприклад, як свідома українка разом із міською “Просвітою” неодноразово висловлювала побажання назвати одну з вулиць міста іменем В’ячеслава Чорновола, який працював у Маріуполі, але нас, просвітян, ніхто не чує. Навіть не дають дозволу повісити вже готову меморіальну дошку на честь маріупольського краєзнавця, українського письменника Миколи Фененка. А ось побажання пана Хавалиця із задоволенням підтримала міська рада. У чому секрет?
Можливо, в Маріупольській раді просто грошей подіти нема куди, так добре у нас йдуть справи? Та де там! Місто потопає у смітті, у самому центрі немає чим дихати через дим заводів, і ганебна холера прославила нас на всю Європу. А діточки Маріуполя? Малюкам навіть не роблять планових щеплень від загрозливих хвороб, бо на те в бюджеті нема грошей! Про це написано в тому ж числі “Іллічівця” (2.06.2011, с. 5), зате на пам’ятники — є! Який жахливий рівень смертності у нашому приморському “раї” — відомо кожному. Кладовище в Старому Криму за площею перше в Європі, а незабаром посяде “почесне місце” — перше у світі! Знай наших… покійників! Проте ніколи в Маріуполі не виплачували екологічні, — бо нема грошей. А для пам’ятника на честь програної війни — є! Кожний п’ятий літній маріуполець кульгавий. Від важкої праці в металургії та поганої екології пенсіонери страждають на ревматизм, хвороби суглобів і хребта, однак у місті немає жодного ревматолога — на нього не вистачає грошей. Зате на пам’ятники війнам — є! У місті нестерпні умови життя. Не витримують діточки шаленої суміші з диму, холери та бруду. Тому життєвою потребою Маріуполя є підтримка малюків — медична, харчова, оздоровлення в екологічно чистих місцевостях, а не встановлення гранітних обелісків чужинським орлам.
Давно пора перековувати мечі на рала, якщо ми захищаємо життя, а не славимо смерть!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment