НЕПОЧУТІ ГОЛОСИ 1941 РОКУ

Ірина ОЛІЙНИК

Що ж ти, довго так, суджений,
Все додому не йдеш?
Борис Олійник

70 років минуло від початку Великої Вітчизняної війни, проте й досі її події для різних сучасних політичних таборів є предметом суперечок, особливо перед виборами. Важко бути об’єктивним, коли з кожним роком стає менше учасників та й просто очевидців. Проте тим, хто хотів би пізнати реалії тих днів, варто було б пройти “Дорогою війни” Меморіального комплексу історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.
Експозиція “Дорога війни” (автор народний художник Анатолій Гайдамака) — це окремий світ, у якому через реальні реліквії тих часів відбувається осмислення подій і людських доль на часовій дистанції. Глибинні шари часу стають реальними на цій дорозі й зрозумілими без слів, бо в кожного з нас у серці своя “війна”, власні асоціації через пожовтілі знімки, пісні воєнних років, спогади близьких.
До 70-річчя червневих подій на “Дорозі” з’явилося кілька несподіваних, зовсім непафосних, а щемливо зворушливих акцентів. У першій залі нас зустрічають чорні парти, накриті жалобним тюлем — композиція “А завтра буде війна”, — остання парта обгоріла, як саме життя. Це несподіваний поворот долі цілого покоління, яке в один момент змінило випускні сукні й костюми на військову форму, це нагадування про те, що першими прийняли на себе удар практично діти, з яких — а це вже нова композиція останньої зали “Вартові пам’яті” — залишилося серед живих лише 3 %. Замість облич і постатей — плащ-палатки. Троє височать німим докором над бойовими орденами, конфіскованими митною службою під час спроби вивезення за кордон, і розпиляною золотою Зіркою Героя, відреставрованою колекціонером О. Шереметьєвим. Коментарі зайві. А через 97 % проростає пшениця, волошки й ромашки, маки. Квіти — це єдині нереліквійні експонати сьогодення, в які, певно, перейшла сила й молодість солдатів із 1941 року.
Нині “Дорога” ще й заговорила, причому дуже переконливо. Уперше експонується 400 одиниць документів 1941 р. із центральних та обласних архівів України, фондів Меморіального комплексу, архівів Російської Федерації, Служби зовнішньої розвідки України Чернігівського обласного історичного музею ім. В. В. Тарновського, які відтворюють реальну картину перших днів війни.
Вражають щоденникові записи пересічних громадян, датовані 22 червнем 1941 року, які красномовніші за офіційні папери, бо є криком душі тих, які несподівано опинилися у вирі війни.
Проте найзворушливішими й найреалістичнішими документами є “Непрочитані листи 41-го”. Це 1208 листів, датованих червнем—липнем 1941 р., які були вивезені інспектором телеграфного зв’язку при Генеральному поштовому комісарові рейхскомісаріату України доктором Густавом Ольшлегером із Кам’янця-Подільського до Віденського поштового музею.
Метою цього, як на мене, морального вандалізму було дослідження суспільних настроїв перших днів війни в Україні. А листи — це безцензурне дзеркало душі, це розрахунок на відповідного адресата, в якому читається реальність ситуації. Уперше ці сповіді в конвертах були розпечатані науковцями Меморіалу через 70 років після їхнього відправлення, коли завдяки реституційним процесам кореспонденція повернулася в Україну. З того часу почалося нове життя листів: вони заговорили, ожили адресати й адресанти та їхні почуття. 80 % листів — а відправники — це солдати першого призову, студенти педінституту, мирні мешканці, угорські військові — це зовсім аполітичні настрої людей — побутові, ліричні. Працівники Меморіалу взяли на себе завдання не лише систематизувати матеріал, вони почали відчайдушно розшукувати адресатів і адресантів. У всі області України було розіслано ідентифіковані списки й адреси, відскановано конверти (щоб за почерком можна було розпізнати близьку людину), інформацію також оприлюднили на сайті Меморіалу.
Активно долучилася телепрограма “Жди меня”, завдяки якій знайдено 100 адресатів, не залишилися байдужими журналісти, пошуковці, волонтери. Різні долі промовляють із конвертів. Із 1208 на сьогодні опрацьовано 400. Знайшли 120 адресатів. На жаль, поки що немає жодного відправника. Озвалися дві дружини Зиновія Ринського, що був редактором газети “За Родину” і дійшов до Берліна. А от Опанас Ільків загинув ще 1941-го: похоронку його дружині принесли того дня, коли народилася їхня донька. Решта листів потрапила до рук дітей, онуків, племінників. Скажімо, для Катерини Курченко цей лист став єдиною згадкою про батька.
Науковці припускають, що ця колекція локальна. Листи на окупованій території вилучалися в різні часи й у різних областях України. Просто не всім “поталанило” потрапити до подібних Ольшлегерів, більшість із них просто знищувалась. Цим же листам випало стати історичними документами завдяки австрійській педантичності — вони в ідеальному стані. Чому з експонатами пам’яті не працювали у Відні? Це, мабуть, австрійцям було не під силу через нерозбірливість почерків, орфографічні помилки, діалектизми, суржик, скорочення. У трикутничках та саморобних конвертах фотокартки, гроші, лотерейний квиток, засушені ромашки, волошки, маки. Через скупі рядки проступає узагальнений образ людини початку війни: “Маю вінтовку, як жінку — таке врем’я”… Ось окремі рядки тих далеких висловлювань, що стукають у наші  груди:
“…22 червня о 4 год. 45 хв. німецькі бомбардувальники напали на нас. Так почалася війна…”. Бесарабія. 29.06.1941 р. Лист військовослужбовця В. С. КОСТІНА — матері.
“… Лист на Батьківщину! Коли я був маленьким, ви розповідали мені про війну, багато війн я бачив у кіно, але вона не така, якою я бачу і відчуваю її зараз…”. 01.07.1941 р. Лист військовослужбовця С. В. ПОЛЯНІНА — батькам.

“…30 червня наше місто бомбардували німецькі літаки, але вони були під нашою маркою (зірки на крилах). О 6 год. десять бомбардувальників у супроводі чотирьох винищувачів тихо підлетіли до міста. У місті навіть не була оголошена повітряна тривога. Їх цілями був центр, а головне — міст, який поєднує старе і нове місто…” м. Кам’янець-Подільський. 03.07.1941 р. Прізвища та долі адресатів не встановлені.

“…З липня ворог скинув на місто понад 50 бомб. Багато руйнувань по вулицях Рози Люксембург, Пушкінській, Леніна, у центрі міста та на Польських фільварках. Більше 200 чоловік вбито, 150 поранено…” 03.07.1941 р. Прізвища та долі адресатів не встановлені.

“…У мене зараз іспити, можете собі уявити, що це за іспити, коли кожної хвилини прислухаєшся, чи не летить німецький бомбардувальник. Але для своєї Батьківщини потрібно перебороти все…” 02.07.1941 р. Лист Г. П. КОРНІЛОВОЇ, студентки Кам’янець-Подільського вчительського інституту — брату.

…Просіть Бога і моліть, може, я колись повернуся”…

Пошук триває. Можливо, й серед читачів “Слова Просвіти” є адресати тих листів із 1941 р. Зайдіть на сайт www.warmuseum.Kiev.ua. Непрочитані листи 41-го.
Нині триває листування науковців Меморіалу з родинами тих, хто отримав несподівану звістку з минулого. “…Низький Вам уклін за лист батька, адресований моїй мамі у далекому 1941-му. Дуже зворушливо тримати у руках цю реліквію зі знайомим почерком, знайомими висловлюваннями рідної людини…” (М. О. Паращук, 2010 р. Його батько — рядовий О. Паращук пропав безвісти у травні 1944 р. Останній лист родині він написав 3 травня 1944 р. за декілька днів до загибелі).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment