ПОТРІБНЕ ЩЕПЛЕННЯ КУЛЬТУРОЮ

Коли перед презентацією книжки відомого культуролога і філософа з Інституту народознавства НАН України Романа Кіся “Квадрига: невипадкові думки з Високого Верху…” (і не тільки її) було сказано, що модератором зустрічі буде харківська інтелектуалка Вікторія Склярова, то спало на думку: а чому, власне, харківська, а не львівська? Невже ми тут, у Львові, такі бідні на інтелектуалів, тим паче — україноцентричних? Послухавши Вікторію, яка чітко розуміє, що українська людина в Україні (і поза нею) повинна випростатись, що без українізації наших міст не буде української України, відчув: мав слушність Роман Кісь, який саме Вікторію запросив на діалог у львівській книгарні “Є”. Тож вирішив обов’язково познайомити з ведучою авторської радіопередачі “Харківська духовина” Вікторією СклЯровою широку читацьку аудиторію в Україні.
— Як у Харкові з’явилася така україноцентрична людина — Вікторія Склярова?
— Я — з Києва. Батько — доцент київської Політехніки, мама — актриса. Дитячий садок, який я відвідувала, був із англійською мовою викладання. Нас водили на кіностудію Довженка. Там розмовляли і українською, і російською. Це вже був певний рівень освіти. Вдома розмовляли російською. Уроків у школі я не любила, доки в п’ятому класі до нас не прийшов учитель української мови Віталій Баранов. І весь клас перевтілився, і вже ніхто не мріяв звільнитися від вивчення української мови. Взагалі, у мами був вибір: їй радили віддати мене в англійськомовне середовище. Але вона віддала мене на математику, а потім я пішла в Політехніку. Хоча зараз відчуваю брак гуманітарної освіти.
— Як Ви дійшли до розуміння потреби в “духопідйомних постатях” (Любомир Гузар, Ліна Костенко, Роман Кісь)?
— Такий висновок я зробила після презентацій у Харкові протягом двох місяців цього року. Були в нас Оксана Забужко, Ліна Костенко… А Любомир Гузар вразив своїм привітанням із нагоди Різдва Христового п’ять років тому. У його промові відчувалося щось живе, неформальне. І згодом я прийняла хрещення в Греко-Католицькій церкві під Харковом.
— Чому Ви обрали УГКЦ?
— Бо отець Онуфрій (Репецький) років п’ятнадцять читає публічні лекції, вони духовні, про людину, про її стосунки з іншими. Так я опинилась і в “Українському культурно-мовному клубі”.
— Ви його організовували?
— Я відчула, що почала забувати українську мову. І звернулася до тодішнього голови облдержадміністрації Арсена Авакова з пропозицією створити українськомовний дискусійний клуб. Він схвалив мою ідею. Я надрукувала концепцію клубу і роздала для ознайомлення. Пан Аваков дав завдання заступникам знайти приміщення. Через два місяці у нас було приміщення, і ми почали там проводити зустрічі.
— Чого бракує українцям, аби Україна ставала більш українською?
— Бракує теплого, позитивного ставлення один до одного. Нам потрібно більше екстравертності. Бути не стадом, а особистостями.
— Ви говорили про ще один проект — “Торуємо шляхи”…
— Назва походить від міста Тор, що поблизу Слов’янська. Ми створюємо неповторні туристичні харківські маршрути. Один із них — до Полтавщини.
— А як виник “Український клуб Слобідчини”?
— Він виник 24 лютого цього року — на традиціях українського клубу, який 1908 року заснував Микола Лисенко. 1914 року царський уряд припинив його діяльність за розповсюдження літератури, забороненої цензурою.
Так-от, Лисенківському клубові вдалося тоді напрацювати цікавий формат, який ми спробували відтворити в себе.
— А саме?
— Доповідач готує доповідь, тези — перед тим, за два тижні. Модератор їх розсилає до сімох експертів, які готуються до засідання. За тиждень запрошують журналістів. Доповідач виголошує свій спіч за 20 хвилин, по 5—10 хвилин є у кожного експерта. Потім відбувається обговорення у вільному режимі. Зголошення на репліку чи запитання — не через підняття руки, а через підняття аркуша. Це дозволяє модератору об’єднувати, групувати питання й коментарі у блоки. Словом, це щось таке наближене до мозкового штурму. За дві години вдається розглянути кілька важливих проблем, які виникають спонтанно в процесі обговорення…
— Ви зазначили на презентації, що тема “Місія України в світі” виникла завдяки візитові Романа Кіся до Харкова. Можна про це детальніше?
— 2009 року, восени, я як журналіст газети “Український простір” потрапила на засідання телевізійного круглого столу “Викрадення Азіопи”, в якому брав участь Роман Кісь. Відповіді Романа були чіткими, лаконічними, і це справило на мене враження. Одного разу Роман розповів мені про “Квадригу” (остання книжка Р. Кіся — Б. З.) і мені захотілося запросити його до Харкова. Роман — поет, філософ, етнограф, надзвичайно глибока людина. Розмови з ним  наштовхнули мене на тему “Місія України в світі”. Виникло запитання: “Є багато українських організацій, а яка ідея могла б їх згуртувати?” Це ідея створення української складової бренду України. З цього й почалося. На другому засіданні ми вже активно обговорювали цю місію нашої держави. А потім говорили про українське суспільство, про те, що вертикаль влади не приймає українськості.
— Юрій Шевельов не втомлювався повторювати: “Потрібне щеплення культурою”.
— Звичайно. І Роман Кісь про це говорить. А в нашій ситуації особливо потрібно, щоб культура позитивно впливала на успішних людей, щоб бездушні бізнесмени ставали сучасними інтелектуалами. Ми повинні постійно говорити людям: українське — дуже якісне. Воно є. Нам треба розпочати реукраїнізацію України. І про це йдеться в кожній книжці невтомного пропагандиста українства, українськості Романа Кіся. Тож  наша місія: яка Україна потрібна світові, і за допомогою свого потенціалу сформувати таку державу.

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment