ХРУНЬ — ВІН І НИНІ ХРУНЬ

ХТО ТАКИЙ ХРУНЬ
Він настільки давній, що годі навіть визначити, коли з’явився в нашій мові. Словники тільки засвідчують, що це слово діалектне, сиріч наше рідне, галицьке. Самі ж можемо зробити висновок, що воно вродилося в ту сиву давнину, коли словотвір зводився до звуконаслідувань. Отже, коли наш предок зустрівся зі звіром, що хрунькав, то тицьнув у нього пальцем і прорік: “Хрунь”. Ніхто — хоч би як глибоко пірнав, хоч би як довго хлюпався у наукових джерелах — не зможе твердо сказати: це трапилося до чи після того, як тварину, котра хрунькала, загнали в загорожу чи, тим паче, закрили в кучу.
По якомусь часі гостроокий дотепник спостеріг, що деякі люди своїми характерами, поведінкою, метою в житті мало чим різняться від істоти, котру ми тут досліджуємо, та й також почав називати їх хрунями.
Час і прогрес дуже впливають на хрунів. Нові породи, гібриди, різні моди змінюють хрунів до невпізнання. Білі, чорні, руді, з довгими рилами, з куцими рийками, гостровухі й клаповухі, у сардаках, кожухах, плащах, клепанях, у шапках смушевих і в капелюхах, у портяницях і у споднях, у джинсах супермодних, у вишиванці й з краваткою, ще й ратиці ховають в капці.
Та хоч би що чинили з хрунем порода і мода, його нутро завше лишається хрунівським. А ще чотириногі і двоногі хруні мають один найпривабливіший для них, найцінніший, єдиний предмет високої любови. Може, читач і сам знає. Тому ж, хто ще не здогадується, скажемо потім.

ЩО ТАКЕ ХРУНІВСТВО
Хрунівство — то гейби кумівство. От поєдналося багато любих кумів, рідних тим, що родять, близьких тим, що роблять, котрі однаково діють та одним голосом піють, один предмет люблять, — ото й кумівство. Зібралося багато хрунів — двоногих, звичайно, — котрі по-хрунівськи про різне хрунькають, по-різному хрунькають, але лиш про одне, своє, хрунівському серцю найдорожче, мріють, для нього все діють, однак у найбільшому секреті тримають, — ото хрунівство.
У різні історичні епохи хрунівство по-різному являлося, різною силою єдналося, по-різному ховалося, однак рано чи пізно виявлялося. Найпомітнішим воно вирискалося, коли австрійський цісар забаг побавитися демократією. Як тільки завели мову про вибори, то й почалося. Страшне й небезпечне. Пошесть. Мор заразний. То сям то там ніби порядний вуйко, ґазда гоноровий, підпанок дворовий, парубчисько здоровий слабли на хрунівство — гніздили в душах зраду і забували про громаду. По тому, як вони очима блудили, з ким компанію водили та по шинках пили, їх швидко впізнавали, як вміли, лікували, однак хруні залишалися хрунями. Бо таке заохочення перед очима мали! Хоча про нього й мовчали, та люди добре знали. І тобі, читачу, скажу, як ти ще не здогадався. Потім. А поки що хіба натякну, що предмет хрунівської любови не може бути високим, бо хрунь дивиться вгору лише тоді, як його смалять.
Порода і мода міняють хрунів, а час і хрунівський апетит видозмінюють хрунівство. Колись, як хрунівство зароджувалося, було воно примітивним, стихійним і невпорядкованим. А нині! Нині воно прогресує. Організовується в партії і партійки, організації й організаційки. І так вміло видає себе за щось порядне, як бліда поганка за печерицю. От тільки одного не може змінити від зародження — хрунькає!
Хрунівство — то дуже серйозна і небезпечна слабість: хрунь обкрадає душі.

ПРО ЩО ХРУНЬКАЄ ХРУНЬ
Про людські клопоти й болі, про низький урожай бараболі. Про гіркенькі свої біди. Про малі статки й великі податки. Про народне й благородне. Про… Та що я тобі, шановний читачу, буду розказувати. Ти перед недавніми виборами такого наслухався! Про погані дороги та гарні на них калабані. Про те, як бідує старенька пані. Про під’їзди та переїзди. Про вулиці й будинки. Про холодну й негарячу воду, сухі труби, високі ціни й низькі доходи. Про лікарні, що не лікують, про капосну молодицю з косою, що всякий добрий поступ влади блокує. І — про любов. Велику.
До тебе, читачу, до мене, до народу. Таку велику-велику-велику і дорогу-дорогу-дорогу. Мільярди від тебе й таких, як ти, забрали, аби по слупах свою любов поналіплювати, поштові скриньки нею набити, тротуари встелити, усі вуха по радіо протуркати, очі по телевізії намозолити.
Той хрунище, що сидить найвище, рохкає-гримить, що аж світ тремтить. Котрі нижче, хрунькають тихше, ті, що низенько, — зовсім тихенько. Нинішнє хрунівство цивілізоване й прогресоване. Тож сучасні хруні хрунькають на вулицях і площах, на зібраннях і прощах, у газетах і листівках, в адміністраціях і в прокламаціях, по радіо й телевізії, по інтернетах і торбинках від провізії. А ще… Нормальний чоловік навіть не погадає — не подумає, що хрунь-хрунище вигадає-придумає. Бо хрунівство — то така зараза, що з людського мозку та в одну точку усі здібності стягає відразу. І вчорашній чоловік, а нинішній хрунь про все на світі забуває, крім їсти й пити, лишень думає-гадає, як громаду обхрунити…

ДО ЧОГО ДОХРУНЬКАВСЯ ХРУНЬ
Як який хрунь. Котрий хрунькав, як соловейко — дохрунькався близенько. Котрий пер і рикав, як ведмедище — дохрунькався ще ближче. До чого? До своєї мети, до свого бога, до свого щастя. Здогадався, читачу? Якщо ні, то тепер я тобі скажу: хрунь дохрунькався до К О Р И Т А!
Тож бідні довірливі й глупі тепер плачуть-завивають, журно пісеньку співають:
Казав-єси: “Люблю, люблю,
черевички тобі куплю”,
тепер мені довелося,
що ти брешеш, а я боса.
Але хруням той лемент охрунів. Як своїми рилами і рийками до коритищ, корит і коритець допалися, то ніякими силами їх звідтам не відтягнеш. Хруні уже не хрунькають, а верещать. Один одного від корит відштовхують. Аби до більшого корита допасти, аби якомога довше з корита хлебтати. їм пробують нагадати: “Та ви ж іще вчора казали, що почуєте кожного”. А вони ж на те й нічого. Хіба крізь гучний хрунівський вереск почуєш якісь там балачки глупого хлопа? “Таж ви обіцяли, що вже відразу буде легше, а тепер?” Хрунище, котрий з корита наперся, рило підняв, очицями у глупого вперся, щиро здивувався: “А що мені і тим, що отут зі мною, — вказав ратицями на тих, що вдоволено хлепчуть з корита, — не краще стало?”

ЧИМ ЛІКУВАТИ ВІД ХРУНІВСТВА
Добре було б, якби ми позбавилися потиличного розуму та й трохи навчилися думати наперед. Тоді ми зуміли б не тільки вчасно виявляти слабих на хрунівство, а й лікувати їх. Оскільки хрунь — поняття глибоко народне, ба, навіть галицьке діалектне, то його треба лікувати народними методами. Так, як колись пастушки на толоці. Тільки рушить пацючок, сиріч хрунько, до грядки, а його дубцем по рийці: “Ацю звідси, свиньо немита!” А оскільки нині хрунь не тільки рийку миє, а ще й французькими парфумами обхляпує, хрунівське своє нутро вдало маскує, глупих тим, що з його рила капає, купує, — впізнати його важко, то й дубця превентивно застосувати вдається тим рідше, чим глупих більше.
Тож як усе-таки лікувати хрунів від хрунівства? У старовину клептоманів, себто злодіяк, злодіїв і злодійчуків, лікували так. Як ловили конокрада, хапали в руки хто що — батога, віжки, орчика, клюпака чи звичайного дрючка — та й вибивали злодійство з його шкіри. Як на ярмарку на крадіжці попадався злодійчук, йому чіпляли на шию вкрадений шмат ковбаси, сала чи в’язку бубликів, поміж людей водили ще й у бубна били. А в багатьох країнах руку, що крала, привселюдно рубали. Аби автора сього хруневого трактату не звинуватили в антигуманізмі, він не закликає вішати хруневі на шию корито (а як би то файно було!), лишень дещо оповідає. А думати, читачу, тобі самому.
Хрунівство від простого злодійства складніше і страшніше, тож до нього придивлятися треба пильніше. А оскільки не в кожного молодця вистачить смілости взяти у руку дубця, до хрунів треба ставитися так, як у давнину до слабих на лепру — від здорових людей ізолювати, у балахони повдягати ще й до патериць дзвіночки почіпляти. Хрунь хрунькає-хрунькоче, а його дзвіночок дзенькає-дзенькоче: “Дзінь-дзень, дінь-день! Стережіться — хрунь іде!”

ВИСНОВКИ
Хоча сей трактат куций, як у деякого хруня рийка, мусить також мати якийсь кінець. Отже:
позбудьмося потиличного мислення, навчімося думати головою, дивитися вперед, бути пильними і вчасно впізнавати хруня;
а впізнали, то, як наш далекий предок, тицяймо в нього пальцями та й дружно гукаймо: “Хрунь!”;
поки хрунь ще тільки паця, до нього можна застосувати дубця;
відтягати хруня від корита за хвіст — марна справа. Хвоста відірвете, від вереску оглухнете, а з місця хруня не зрушите;
відважитеся відганяти великих хрунищ від корита — то ще й можете бути биті;
тож поки що дбаймо, аби в корито та нашого добра було якнайменше влито;
і — найголовніше: пильнуймо, аби на нову каденцію хруні не видумали таку штукенцію, щоби ми знову хрунькання за спів не сприймали та хрунів до влади не пускали. А може… Може, все-таки молодці візьмуться за дубці?
Трактат про хрунів підготував
Дмитро ЗАХАРУК,
Івано-Франківськ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment