Василь ТРУБАЙ
“У приниженні не можна жити і перемагати. Я думаю, що український народ досі не переміг, бо переживає велике історичне приниження. Всяка наволоч його принижує, а він десь загубив у собі відпорність. Йому кажуть, що він меншовартісний — він звик”.
Із виступу Ліни Костенко
на презентації книги “Берестечко”
в Українському Домі 2010 року
Процитувавши Ліну Костенко, хочу запропонувати українському народу, який ще й досі переживає велике приниження, таке ось кіно. Про футбол. Якраз до 2012 року можна зняти. А щоб українцям фільм був ріднішим і ближчим, то за тло стрічки візьмемо знаменитий матч київського “Динамо” проти німецької команди під час фашистської окупації Києва 1942 року. Пам’ятаєте ту легенду, коли нібито “Динамо” виграло у німців і буцімто за це всі гравці були розстріляні? Красива легенда! Отож на цьому тлі будуватимемо сюжетні лінії нашого кіно, яке назвемо “Матч смерті”.
Головним героєм нехай буде воротар і капітан київського “Динамо”. Дамо йому прізвище — Ранєвіч, Коля.
У Ранєвіча нехай буде молодший брат Степан. Відповідно теж Ранєвіч. Він буде одним із організаторів київського підпілля. Розноситиме антифашистські листівки і плакати.
А ще з позитивних героїв нехай буде сім’я Свірскіх: Алєксандр Рувімовіч, його дружина Руфіна Львовна, син Міша Свірскій та донька Софочка.
Прізвища у всіх позитивних героїв, як бачимо, не українські, але нічого, так задумано.
Ще до них додамо красиву жінку Анну. Вона, у ході розповіді, покине свого чоловіка українця Георгія Швидка, негативного героя, теж футболіста, і покохає Колю Ранєвіча. Що зробиш — любов зла…
Тепер перейдемо до негативних героїв. Окрім Швидка, якого ми вже згадали, ще одним негативним буде такий собі круглолиций, тлустий типовий хахол, якого ми змусимо на початку війни тягти додому металеву сітку від ліжка, накривати її п’ятьма матрацами, щоб під ним пересидіти бомбардування. А ще він у нас збиратиме по вулицях німецькі листівки, зриватиме плакати і зноситиме те все додому, бо то дуже хороший папір для підтирання гузна. Ім’я цьому герою дамо просте і до болю знайоме українцям… назвемо його Тарасом Григоровичем.
Ще одним негативним героєм у нас буде бургомістр Києва, законно обраний на зборах міського проводу ОУН. Прізвище без натяків — Баразій. Він у вишитій сорочці зустрічатиме біля ЦУМу німців, які заходитимуть до Києва. На фасаді будівлі майорітимуть жовто-блакитні прапори.
Разом із ним фашистів стрічатимуть ще багато киян, серед яких дві дівчини у національному українському одязі, які мають піднести окупантам хліб-сіль. Але вони забудуть його на вишитому рушнику в загальному туалеті. Ну, приспічило дівчатам і забули там хліб-сіль на підвіконні. Баразій обізве їх “тварюками”. Це треба, для підсилення негативного образу героя. Коли ж дівчата поквапом забиратимуть із загальної вбиральні українські національні символи, то зробимо так, щоб вишитий український рушник упав на підлогу. У лайно. Але дівчатка витрусять його, покладуть зверху хлібину і підуть стрічати німців. Сцена, як бачимо, хороша, з підтекстом.
Бургомістр проголосить німецькому генералу вірнопідданицьку промову: “Маю запевнити вас у повній та щирій лояльності українського народу до великої Німеччини. Вірю, що спільними зусиллями ми побудуємо на нашій багатостраждальній землі вільну Україну!”.
Тепер маємо повну картинку негативних героїв. Як бачимо німців серед них немає, усі українці. Німці — у другорядних ролях. Та й нащо, кіно ж не про німців, а про запроданців-хохлів.
А події розгортатимуться приблизно так:
Ранєвіч і Свірскій підуть добровольцями на фронт захищати Київ, а бургомістр Баразій, Тарас Григорович і Швидко, як ми уже говорили, стрічатимуть у Києві німців.
Потім Тарас Григорович, одягнутий в уніформу з ОУНівською символікою, разом з іншими українськими поліцаями зганятиме євреїв з усього Києва до Бабиного Яру на загибель.
Георгія Швидка призначать заступником бургомістра зі спорту. У нього великі плани на майбутнє. Щоб показати, як гарно живеться за німців, він хоче влаштувати багато футбольних матчів українців із командами німецьких вояків. Але спочатку, так би мовити, пробний матч — українська національна футбольна команда під назвою… “Рух”, до складу якої входять запроданці-хохли, лояльні до окупаційної влади, проти такої собі слабенької команди “Старт”, яку складають залишки київського “Динамо” на чолі з капітаном Ранєвічем. Переможець гратиме з німцями!
Звісно ж, українські запроданці з команди “Рух” у жовтих майках і блакитних трусах, які за задумом Швидка мали б виграти, зазнають нищівної поразки від червоно-білих ранєвічей. Потім будуть ще десятки переможних матчів команди Ранєвіча проти німецьких солдат, і, нарешті, німці привезуть до Києва своїх професійних футболістів, у яких Ранєвіч із хлопцями теж виграють, хоч наперед знатимуть, що за це їм усім буде смерть. Отакий ось, як бачимо, український патріот цей капітан команди Ранєвіч! Він і Київ захищає і честь свою не продає, навіть перед обличчям смерті. А Тарас Григорович у зрадники батьківщини подався…
Ну, і як вам таке кіно?
Певно, читач подумає, що автор цього опусу просто провокує його на скандал, або ж з’їхав із глузду й розповів якийсь сон рябої кобили.
Але ж ні — це справжній сценарій художнього фільму, і я коротко переказав його, не відійшовши від оригіналу. Сценарій є в Інтернеті на сайті http://graphomanoff.uaforums.net. Охочі можуть ознайомитися. Він так і зветься “Матч смерти”, і його хоче знімати якась російська студія “РЕКУН-СИНЕМА” (принаймні, так зазначено на титульній сторінці). Можете набрати в пошуковій системі Інтернету: “Рекун-синема” і побачите усе про цю студію. Навіть фото її очільника. Хто написав сценарій, на жаль, не зазначено. Але можна здогадатися.
Та найзухваліше в цій історії те, що “РЕКУН-СИНЕМА” надумала знімати фільм про негідників-українців саме тут, на нашій українській землі; що ці сінематворці залучають на ролі українських зрадників, поліцаїв і придурків саме наших українських акторів (уже навіть устигли роздати декому для прочитання сценарій); а до всього того, ще й показуватимуть те кіно у нас, в Україні, і ми заплатимо за перегляд, відбивши таким чином їхні витрати на зйомки. Проте, думається мені, фільм зніматимуть не лише для українців. Вони продублюють його англійською і продемонструють іноземцям під час єврочемпіонату 2012 року… А ми на все це будемо спокійно дивитися.
Боюся, що так воно й буде. Боюся, що в нашому уряді навіть знайдуться ті, хто ще й державних грошеняток підкине на це кіно. Боюся, що й акторів куплять. А чому ні? Адже знайшли сина й онука великого Богдана Ступки на роль негідників у російському кінофільмі “Мы из будущего 2”, де, під спів Вакарчука, українців розмазали по підлозі, як тільки хотіли. Мало того, в одному зі своїх інтерв’ю на запитання кореспондента: “Навіщо ви взялися грати таку негідницьку роль?” — О. Ступка відповів: мовляв, я актор, а актор повинен грати. А якщо я солдат, я повинен стріляти! — і випустити чергу із автомата по своїх, по українцях? А зброя ж у будь-якого митця, тим паче актора, значно сильніша за автомати й гармати — вона стріляє в душу. “Чи знаєш ти, як сильно в душу б’є”, пане Вакарчук? І чи “вистачає каяття” у вас трьох, Остапе, Дмитре і В’ячеславе, за те, що поранили не одного юного українця. А може, і вбили. Може, тисячі молодих хлопців і дівчат ніколи більше не захочуть називатися українцями після перегляду фільму з вашою участю.
Усі ці фільми, книги, телепередачі, в яких українець — жадібний зрадник, боягуз, запроданець, дурисвіт, нечупара, направлені на те, щоб не випустити нас з отого волячого стану приниження, бо принижені, як казала поетеса, не перемагають. І все це робиться не просто здуру чи від вродженого цинізму і безкультур’я якогось одного чи двох єврейських чи російських митців. Ні, і ще раз — ні! Це далекоглядна політика на знищення Українця! А він потоптаний і принижений майже в усіх російськомовних фільмах. Як ви думаєте, чому росіяни своїм власовцям у себе в Росії встановлюють пам’ятники, а нам показують кіно “Мы из будущего 2”, де українська жінка українського воїна УПА називає фашистом, де українці з ненавистю вбивають українців? Або згадайте давній “Таёжный роман”, де п’яний і голодний російський офіцер іде наїстися до офіцера українця. Дружина-українка подає п’яниці борщ. А той з “нєгодованієм” бачить там муху. А українська господиня виймає її з тарілки пальцями і каже: “Нічого, їжте, їжте”. Але п’яний російський офіцер гидливо відсуває той борщ… Чи ж не соромно після такого кіно нашим жінкам буде зізнаватися, що вони — українки? Або епізод з іншого кіно, коли москаль убиває українця і з піною біля рота кричить: “Ето тібє за Крим!”. Чи інший епізод, де жлоб-водій (українець, звичайно) не хоче поділитися бензином із російським водієм, який потрапляє у дорозі в біду… Чи їсть сало на очах у голодних полонених і ні з ким не ділиться… Прикладів можна навести сотні, шкода паперу.
А де ж наша відпорність? Чи хоч хтось із українських чиновників заборонив показувати у нас ці фільми? Може, хоч якийсь українець дав по пиці режисеру і сценаристу, які зняли це? Може, хоч виступив у пресі, на радіо чи телебаченні з осудом? Та ні, не пригадую такого. Нащо розпалювати міжнаціональну ворожнечу, ще чого доброго звинуватять у антисемітизмі чи русофобії, а ми ж толерантні, виховані, ми ж європейці.
Якби держава себе поважала, то ці горе-митці уже давно б показували свої фільми в Росії чи Ізраїлі і не мали б права на в’їзд до нашої країни. А з них, як бачимо, що з гуся вода. Зате уважно простежте, який ґвалт зчинився в Україні проти українського письменника Василя Шкляра, котрий у своєму романі трьох москалів назвав кацапурами, а трьох євреїв — жидами!
Я нічого не маю проти росіян чи євреїв, у мене багато добрих приятелів і друзів тієї й іншої нації, мені з ними є про що поговорити і за що випити, але ж вибачте, придумати таке кіно, яке я переказав, і приїхати до нас його знімати, і залучати наших акторів — це ж просто відверта хуцпа! Це цинічна, нахраписта, безпардонна, свавільна, хамовита, не стримана жодними морально-етичними нормами нахабність, після якої розводиш руками і не знаєш, як себе поводити!
Не можна спокійно дивитися, коли якась наволоч тебе принижує, коли твою націю опускають нижче плінтуса, коли насміхаються над твоїми символами, коли гидять твої святині. Треба беззастережно відкинути оте дике, насаджене нам чужим народом: “Якщо тебе ударили по лівій щоці — підстав і праву”. Треба одразу давати здачі тим, хто цинічно, з єхидною ухмилкою паскудить тобі в душу.
Бо принижені ніколи не перемагають!
