Іван ПАВЛЕНКО,
професор, Київський національний університет ім. Т. Шевченка
Закінчення. Початок у ч. 25 за 2011 р.
Сільська праця
Людьми нас робила сільська праця з дитинства. Літа тоді були спекотні, але в міру, й дощі з грозами проходили частенько. Усе росло гарно. І садок яблуневий наш почав підніматися в 50-ті. А я став долучатися до сільської роботи. Ото був виховний процес. І не треба було педагогічних методик, психологів, вчителів із трудового виховання. Треба було пасти курей, каченят, гусей, поросят, телят, корів, кіз, овечок, індиків. Усе це з роками після війни розвелося в острівчан. А вдома всякої-всячини треба було робить, допомогать батькам. Часто вечорами в ліс уже їздили возком по дрова або по сіно. А ще возили на возку до болота мочити коноплі. Коноплі в’язками клали у воду, а зверху пригнічували мулом, щоб не спливали. І так коноплі мокли днів десять. Поїхали возком у місячну ніч їх забирать. Батько у підштаниках, мама у полотняній сорочці бродять по озерцю в болоті, витягають коноплі до берега й — у возок. Веземо додому, і я позаду возок попихаю, все ж батькам легше. Стали вивантажувати у дворі, а в тих в’язках — в’юнів повно. Набрали їх цілі ночви. Посолили, посушили, а юшка — от добра!
Не можна не згадати тодішніх жнив. На городі вирощували переважно жито, а з нього пекли вдома хліб. Та ще сіяли просо, ячмінь, інколи гречку. Пшеницю сіяли дуже рідко — певно, тому, що хліб на столі мав бути житній. Як зернові достигали, то якогось дня (за місячним календарем слідкували) батько й мати просили у Бога помочі й починали жати. Красива та робота. Спочатку в’язалося перевесло, а потім на нього рівненько лягало з маминих рук важке колосся. Батько теж жав, хоч і менше, але він дуже туго в’язав снопи після того, як пожате просихало на сонці. Снопи складали в полукіпки й накривали “шапкою” з снопа. І в будь-який дощ снопи не замокали, а “доспівали” десь пару тижнів. Потім батько молотив у дворі. Робив він це сам. Ми з мамою допомагали прибирати солому, яку знову в’язали уже в кулі (а не в снопи), і та солома годилася для крівлі будівель або на розпал зимою, на підстілку для худоби тощо. Зерно, перед тим як везти до млина, що стояв у нас за городом на горбі, сушилося на печі. Мололи зерно, починаючи з пізньої осені і зимою, коли розгулювалися потужні вітри. Мололи й ночами, бо у млині було завізно. Цією важливою справою займалися чоловіки. По ночах між ділом вони курили самосад, розповідали різну бувальщину, але в млині не прийнято було пити горілку. Привозили туди своє збіжжя і вдови, які були на своєму обійсті й жницями, й молотницями, і косили самі, й дрова рубали, і загороди городили, та й не тільки — все господарство було на їхніх плечах, поки підростали діти. Серед них були й бездітні жінки, обездолені, які так і доживали віку в самотності, ладуючи своє нужденне життя, радіючи хіба що Сонцю та, може, доброму слову, почутому од когось…
Хутірська школа
До острівської початкової школи я пішов у “холодному” 53-му, в рік смерті Сталіна. Перша вчителька в мене була Ольга Іванівна Риба, що вела перший і другий класи одночасно, а її чоловік Григорій Пилипович Риба вів третій і четвертий класи. Академічна година ділилася навпіл: півгодини тему пояснювали одному класові, а півгодини — іншому класові. Ходив я до школи з полотняною шанькою (торбинкою) через плече. Туди складав книжки, зошити, чорнильницю і ручку з металевим пером. Звичайно, ж чорнильниця розливалася дорогою та коли я борюкався з товаришами, і та шанька ставала рябою од фіолетових плям. Мати її прала, але плями лишалися, і батько тягав мене за вуха й сварив та ще до того частував лозиною.
Через рік (у другому класі я був) прислали нове подружжя вчителів — Михайла Романовича Савченка і його дружину Пронію Яківну. Вчили вони нас добре, лише сварили за колядування, але то “для виду”. По закінченні початкової ми складали іспити з української мови й арифметики до Бахмацької школи № 2. І почали ми ходити чималеньким гуртом (до 15 осіб) до тієї школи за шість кілометрів. Ні восени, ні зимою нас, школярів, ніхто не підвозив — ходили пішки. Одна була в нас перевага, що ми перед уроками не робили зарядки. Але ми й так росли фізично міцними. Весною, як травичка встеляла землю й співали різноголосо пташки, ми просто не йшли до школи, а залишалися в лісі по дорозі, грали в гилки, а згодом у футбол, смажили сало на вогнищі, підкріплялися і в певний час верталися додому з усвідомленням учиненого. Потім уже були “розборки” і в школі, і вдома.
Вчителі були дуже фахові й вимогливі. Оцінки ставили об’єктивно. Престиж навчання був високий. Дбали і про моральне, і про фізичне виховання. Закінчував я хрущовську одинадцятирічку. Отримав посвідчення фахівця рільничої бригади…
Із вдячністю згадую свого вчителя співів Віталія Омеляновича Страшного. Він був великий музика, блискучий хоровий диригент, який віртуозно володів скрипкою і вчив нас нотної грамоти, а ще завжди ходив у вишитій сорочці. Здається, його батька зацуркували за націоналізм у 30-ті. Прищепив він мені любов до співів, і вступив я після закінчення школи до Ніжинського культосвітнього училища на хорове відділення, яке закінчив із відзнакою й 1967-го вступив до Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського на диригентсько-хоровий факультет.
ХутІрськІ люди
Пишу й згадую, як батько катав мене у своїй бригадирській бричці. Це було 1949-го. Батько був бригадиром острівської бригади, мабуть, років зо три. А коли йому запропонували стати головою колгоспу, то відмовився, бо часи були непрості. Достатньо було на людину написати щось в “органи”, і вона після того зникала. Батько був людиною поміркованою, обережною. Все мене застерігав від зайвих балачок. Розповідав, як ночами він стеріг колгоспне добро сам. А люди вночі йшли, щоб не вкрасти, а забрати своє зароблене. Нікого не “здав”, але не витримав і пішов працювати конюхом.
Місцеве начальство, починаючи з бригадирів, ходило в чорних і синіх галіфе, в ялових або навіть хромових чоботях і сталінських високих картузах зеленого, “защитного”, кольору з великим козирком, але без кокарди. Їздили бричками — двоколками однокінними. Перша “Побєда” з’явилася 1955-го в голови колгоспу Дениса Кир’яновича Копи, який чомусь говорив трохи по-руськи, мабуть, після військової служби в армії. А батько мій ходив у картузі-восьмиклинці й звичайному селянському одязі, нічим не виділяючись, навіть як бригадирствував. Об’їждчики (сторожові державного й колгоспного майна) їздили верхи на конях, щоб можна було наздогнати крадія. Пам’ятаю чотирьох бригадирів за буття колгоспу. Усі вони мали загальний стереотип одягу, поводили себе брутально, гнули руським матом на людей, пили надурняк горілку, і, до речі, всі вони були партійні. Хами були “отпєтиє”. Прізвищ не називаю, бо троє з них були земляками-острівчанами — все-таки свої. До них люди йшли просити дозволу взяти підводу, щоб привезти дрова або сіно чи на базар повезти, щоб щось продати або купити.
Інша справа прості люди, мої дорогі земляки. Майже всі вони були уродженцями великого села Городище, що під Батурином. Традиційне козацьке село з великою церквою, вибудуваною козацькою старшиною із золотим іконостасом, як мені мама розповідала. Село мало високу традиційну культуру, славилося піснями, майстровими людьми й хліборобами. Коли в селі стало тісно, то завдяки тодішньому прем’єр-міністру Петрові Столипіну, окремі сім’ї виселялися на хутори. Отож і мої діди оселилися в Острові серед квітучої природи на родючих чорноземах.
Мого дідуся по мамі звали Омелько. Був зросту невеликого, але з великою бородою і дуже хазяйновитий. В імперіалістичну взяли його німці в полон. Служив добросовісно у німецького доброго господаря-бауера, і той відпустив його додому з усяким столярним і слюсарним інструментом. Дід мав млин-вітряк, що стояв за великим садом на гірці, а ще змайстрував ручного млина у клуні. В колективізацію великого конфіскували, а того, що в клуні, не зачепили, бо Омелян Федорович його то збирав, то розбирав по частинах і так обдурив конфіскаторів… Ходили і мама з татом до нього молоти дерку. Я те бачив. Дідусь був дуже делікатною людиною. До всіх звертався на “Ви”, і навіть до дітей, чого я не міг утямити. Вперше яблуко і ложку меду я спробував із дідусевих рук. Якщо Федір Антимонович, коли сварився — вживав деякі невластиві для української культурної традиції фольклорні елементи, а в Омеляна Федоровича найкрутіша лайка була: “Кат його знає!”. Ніде, ні в яких фольклорних джерелах подібного не знаходжу. У війну, коли вступили німці й прочісували Острів, дідусь Омелько поговорив із ними добірною німецькою мовою так, що ті були в захваті від нього. Долонями його по плечах схвально поплескали і після того в хутір тільки інколи приїздив німець-комендант Йосип подивитись за порядком та “свої” поліцаї, бувало, заглядали по дворах, щоб якогось харчу розжитись у людей (яєць, курей тощо).
…Жили на нашому хуторі Галасі, Коломійці, Воробеї, Хоруженки, Рисенки, Сороки, Темнюки, Домашенки, Шкаврі, Пацюки, Топішки, Строгі, Браги, Тишенки, Невольки та інші поважні господарі, які давали лад у своїх господах. Окремі з них чомусь мали вуличні призвіська (Воробей-Мара, Строгий-Кальошок, Воробей-Маленко). Вони будували млини, кували залізо, столярували, лимарювали, вирощували сади, тримали великі пасіки, співали, ворожили, любили та славили Бога, як і годиться православному люду. А в сусідньому хуторі, що через болото, жило велике плем’я Кошмалів, які теж були закріпачені в острівській колгоспній бригаді. Серед усього того люду виділялися своїм колоритом індивідуальності, інакше кажучи, люди чимось примітні.
Ходячою легендою був Степан Тимофійович Згонник, а по вуличному — Хабеньок, що з Кошмалового хутора. Чоловік той був росту невисокого, але надзвичайно кремезної статури. Зовнішність типового українця з великою круглою головою та яскравою, чітко окресленою великою лисиною, маленькими, але дуже розумними й проникливими очима. Це була людина з феноменальною пам’яттю й дуже потужного розуму. Розказував він якось: проїхав, мовляв, потягом від Владивостока до Бахмача і всі назви станцій та полустанків уже знав напам’ять у відповідній послідовності, де зупинявся потяг. У буремні часи 1920-х побував на службі в загонах Махна, Червоної шапочки й інших формуваннях. Дивом уцілів, повернувся до свого сільського життя й став видатним народним адвокатом. Завдяки своїй пам’яті Цивільний і Карний кодекси знав напам’ять постатейно. Захищав у судах різних людей, хтось щось поцупив десь і попався, хтось за межу посварився, хтось майна не поділив із кимось — на все це в нього знаходилися такі юридичні аргументи, що він не програв жодного суду як адвокат. Робив він це за натуральну плату — хто чим і як міг завдячував: хто шматком сала, хто мішком борошна, а молодиці (як правило вдови) відробляли йому на городі. Церкви в селі не було. Тож Степан Згонник, знаючи досконало всю церковну ритуалістику, відправляв молебні на похоронах і на поминках односельців. Не доведи Господи з ним було затівати сварку. Фіаско будь-якому його супротивнику було забезпечене завдяки його потужному інтелекту і вмінню колоритно вживати безліч епітетів і порівнянь, адресованих “супротивникові”. Особливий ефект усе те мало, коли діалоги відбувалися в супроводі реготу сільської громади.
Громада села збиралася щодня о шостій ранку в колгоспному дворі біля лавки (крамнички). Там же бригадир роздавав наряди на роботу, а молоковоз (дядько Іван) приймав від селян молоко на здачу “государству”. На тих гамірних “тусовках” можна було почути всякі новини, бабські плітки, хтось комусь якісь поради давав тощо. Я те спостерігав, коли підлітком на канікулах працював пастухом у бригаді.
Було тоді в хуторі багато інших колоритних постатей. Чого був вартий хоча б коваль, теж наш сусіда, Михайло Юхимович Пацюк. Кував усе: борони, сапи, ножі, начиння до возів, гарб, безтарок для зерна, ремонтував колгоспну техніку, обслуговував бригаду й усіх хуторян. Був завжди веселий, мав п’ятьох дітей, завзято ловив у хутірському болоті рибу й полював на звіра. Його мати, Мелашка, щось знала: і від пристріту, і від усякої недуги вишіптувала дітей, та й дорослі ішли до неї, щоб збавитись од “поробленого”. Окрім Мелашки Пацюкової, були на хуторі й інші люди, що зналися на знахарстві. Остання з них, Ганна Галась, пішла у кращий світ декілька років тому. Шептала скоромовкою. У тому всьому була комбінація православних молитов із прадавніми нашими замовляннями. Помагало. А ще мене дивувало те, що вона ніколи не давила комарів, які сідали їй на руки або на лице, а делікатно зганяла: “божа твар теж хоче жити”. Отака філософія була в наших людей!..
Не можна забути великого саду, що за моєї пам’яті був колгоспним. А насправді той сад із розкішних яблунь і груш колись посадив острівський заможний чоловік на прізвище Шкавро. Була в нього земля, сто вуликів пасіки і все в господарстві, та розкуркулили, заслали і десь він згинув у Сибіру. А стара Шкавриха залишилась із синами Михайлом та Сашком і доживала віку сама у маленькій халупині біля того розкішного саду. Я частенько бачив стареньку, як вона журливо сиділа під старою грушею-дичкою, що біля хати, певно, поринаючи у своє колишнє, що пішло з роками. Довго той сад ріс і ріс та все рясно родив. Але десь у шістдесятих спиляли його на дрова, як і острівський млин, за вказівкою когось із недотепкуватих начальників…
Була в “созі” хата-читальня. Збиралися там по вечорах дядьки й різали в карти, інколи попивали самогонку, курили самосад. Усе те починалося з пізньої осені й тривало до квітня. Десь 1957-го добудували клуб, і там стали два рази на тиждень “крутити” кіно. Там же була пристойна бібліотека. Це вже було цікаво, бо збиралася молодь, гармошка грала “страданіє”, “карапєт” і вальс. Танці, сміх, лускання насіння, залицяння, бійки за дівчат. А найвище — постановка “Наталки Полтавки” Котляревського. То був незабутній спектакль. Досі живе Михайло Петрович Галась, який створив незабутній образ Виборного.
Отак я ріс у природній благодаті, серед моїх чудових земляків, які дали мені духовну снагу й любов. І, певно, я також є продуктом тієї чарівливої острівської мови, тих пісень, що кожного вечора лунали із різних куточків мого маленького хутора, із колгоспного поля. Співали їх на весіллях, на хрестинах, на народинах, на традиційних і нетрадиційних святах, і просто в будні — так красиво співали мої земляки.
А тепер Острів усе меншає. Хто вмирає, хто з’їжджає, залишилось якихось тридцять душ. Позаростали чагарниками заплавні квітучі луки з північного боку хутора річки Поросючки (чи ще кажуть — Бахмачки), а з іншого — річки Борзенки, бо не стало кому їх викошувати. Інколи вчувається мені дзенькіт кіс великого гурту острівських косарів, справді дорогих моєму серцю земляків, які вдосвіта заходили в “ручку” і один за одним, не відстаючи, весело гнали довгі гони, а під ноги їм лягали пишні покоси духмяної трави. А тепер немає нікого, пішли вони всі й забрали з собою жарти й пісні, а часом кумедні сварки. Залишились тільки спогади та мамині вишні, що цвітуть кожної весни однаково красиво, нагадуючи про моє босоноге дитинство, про мою красиву родину, школу й численних друзів, які пішли у мандри й осиротили хутір, шукаючи свою долю, де кому як прийшлося. А може, в тих білих пелюсточках віддзеркалюються радості й печалі тих, хто за межею Вічності? Можливо, про це знають ластівки, що сповнюють своїм щебетом той старий батьківський двір і сад, а може, бджоли, що носять солодкий мед у чужі вулики і гудуть, і гудуть, і гудуть?.. А серце моє, сповнене щему, знову й знову кличе мене у мамин вишневий сад…
