Серед розмаїття форм і напрямів малярського мистецтва України існує така цікава техніка, як живопис на склі. Традиція малювати привабливі декоративні роботи й виносити щонеділі на базар на початку століття існувала в багатьох місцевостях нашої країни. Але чомусь радянська влада не вподобала цей жанр, вбачаючи у ньому щось буржуазно-націоналістичне. Мистецтво малювання на склі було майже зовсім забуте за радянської влади, хоч і переживало за минуле сторіччя два підйоми, і лише останнім часом відроджується у поодиноких художніх гуртах. Сьогодні ми хочемо розповісти про найяскравішу майстриню, що використовує малюнок на склі, можна сказати, його апологета у світі великого мистецтва, Анастасію Трохимівну РАК.
Людмила ІЛЬЄНКО
Талант пані Анастасії розквітнув під небом чужини, після того як її примусово вивезли до Німеччини 1942 року, саме там вона отримала перше визнання як художник. Ув’язнена в м. Карлсруе під Франкфуртом, вона обмінювала на хліб свої роботи, завдяки чому й вижила. Саме там талант українки помітили і підтримали.
Анастасія Рак в основному побудувала свою творчість на розробці різних варіантів канонічних сюжетів народної картини. В її доробку і кітчеві “ринкові” варіанти живопису, і роботи, джерелами яких став український фольклор (“Козак і дівчина біля криниці”), популярні драматичні інсценування літературних творів (“Наталка Полтавка” І. П. Котляревського), “безіменні” малярські твори (“Козак Мамай”). Український колорит її картин підкреслений іграшковою яскравістю форми і невимовним спокоєм, що панує в аурі її робіт. Така відсутність драматизму й дивовижна врівноваженість композиції характерні для дитячого малюнка. Її роботи глибоко концептуальні, позначені обов’язковою символічністю. Наприклад, козак майже завжди зображений на коні (символ мужності), а дівчина — біля криниці, бо вода — символ жіночності. Долю символізує човен, душу — пташка, життя — великі квіти. Натюрморти обов’язково з кавуном. Вражаючий траурний ефект відрізаної скибки кавуна в картині за назвою “Не плачте, коли мене не стане”. Небо її картин зображено завжди дуже низько, мовби присутнє у композиції, і навіть буває переплутане місцями з іншими предметами, наче дійова особа сюжету. Анастасія Рак обожнює жовтогарячі, помаранчеві кольори, її роботи дуже яскраві, світлі й завдяки своїй щирості, справжності передаваних почуттів і невимовно живій колористиці мають величезну притягальну силу. Скільки в них щирості й ліризму, як, наприклад, у роботі “Коли я айстри поливала”, де зображені закохані, або “Янгол-охоронець” із дитиною на руках.
Народилася Анастасія Трохимівна Дігтяр 27 листопада 1922 р. у с. Васильках Лохвицького району на Полтавщині. Малювати почала з дитинства, захопившись народним живописом на папері, полотні, дереві, склі, якого чимало бачила в інтер’єрах хат рідного села та на ярмарках. Мовою живопису втілювала улюблені веснянки.
1941 року селянська дівчинка Анастасія — студентка Лубенського педагогічного інституту. Та її навчання і студентське життя за рік перервала війна, і вона потрапляє в остарбайтери. Перебуваючи в полоні, несподівано почала творчо самореалізовуватися.
1945 року після закінчення війни художниця повертається на Батьківщину. Закінчує Лохвицьке педучилище, стає вчителькою молодших класів, збирає й вивчає народні картини.
Після Другої світової війни малює рідко: то на папері, то на фанері, то на полотні. Одружується, стає матір’ю трьох дітей. Разом із чоловіком Василем Івановичем Раком постійно змінює місце проживання. Десять років мешкає на Далекому Сході. У 1960-х рр. повертається в Україну — до Кривого Рога. У Радянському Союзі Анастасія Трохимівна пропрацювала вихователем в дитсадках двадцять п’ять років.
Лише 1989 року діти знову навернули її до живопису на склі у техніці примітивізму. На жаль, сьогодні Анастасія Трохимівна за станом здоров’я вже не дає інтерв’ю, тож ми поспілкувалися з її сином, художником, заввідділу реставрації Музею Івана Гончара, Володимиром Васильовичем Раком.
“В Україні існує три типи народного художнього мислення. Примаченківський — це лінія декоративно-ужиткового малювання з використанням давньої знаково-релігійної системи: стіни, скрині, рушники, сорочки. Другий — лінія Білокур. Вона представляє академічну професійну систему. Але був ще і третій, заборонений комуністами. Це станкова народна картина українського базару. Яка, до речі, завжди знаходила свого покупця, інакше б її не створювали. На жаль, на Анастасії Рак традиція такого живопису закінчується. А секрет його в тому, щоб мінімальними засобами передати глибинні, важливі для кожної людини речі. У нас мало хто сьогодні це розуміє. А от, наприклад, у Франції, де загалом у мистецтві переміг модерн — концептуальна культура розуму, дуже цінують мистецтво, яке щось говорить серцю.
Моя мати — людина, якій у радянській системі не вдалося реалізувати свій талант. Насправді, десь глибоко в душі вона дуже переживала через це, мріяла про якісь вершини. Але сьогодні до неї приходить багато мистецтвознавців, художників, які визнають, що її малюнок набагато цікавіший за академічний. Мрія кожного художника, на втілення якої йдуть десятиліття, — віднайти власну стилістику. У мами вона вроджена. Головна її особливість — природність малювання. Це як саме життя, звичайні його дії. І діти, і народні художники орієнтуються у малюванні на власні почуття, власні реакції. У такому живописі відкидається будь-яка ідеологія, виявляється природа людини. Справжнє мистецтво завжди напіврелігійне. У нас самих чи над нами існує якась інформація, яка матеріалізує прагнення нашої душі і допомагає знайти засоби висловлення, такі як колір. Кожна творча особа прагне насправді одного — згармонізувати довколишній хаос. Українці в основу цього процесу закладають сердечне мислення і розуміння краси. Треба не тільки дивитися на світ, а й щось бачити, — от що я виніс із родинної філософії. Таке покликання нашої нації. Адже ми не воїни, ми — художники. І саме такими засобами ми звикли боротися за себе.
Ми з мамою в дитинстві завжди співали пісень. Вона виросла в заможній сільській родині. Село в ті часи було доволі розшароване, люди її рівня полюбляли збиратися і співати українських пісень за зачиненими вікнами. Так що вона з дитинства, з 20-х років минулого сторіччя, отримала повну народну освіту з культури. Грала в самодіяльному театрі. Усе це й дало їй сили вижити в Німеччині і в інші складні часи. Вона є свідком голодомору, її мама, моя бабуся, надавала їй приклад порядності, завжди попереджаючи про “шмон” сусідів. Треба зазначити, що тато мій був комуністом. Але не за переконаннями, а власне, з необхідності, тому що був військовим. Він став комуністом на фронті, так тоді робили ті, хто йшов на смерть. Але він завжди слухав радіо Бі-Бі-Сі. І також завжди з друзями-військовими співав українських пісень.
А тепер трохи про саму техніку малювання. Для цього необхідні перо і туш, і контурове зображення, яке повністю треба тримати в уяві, наноситься зі зворотного боку скла у дзеркальному відображенні, тоді вже доходить справа до фарб. Цікаво, що під час перебування в Німеччині Анастасія Рак використовувала не просте скло й туш, як зараз, а навпаки, кольорове скло і крейду. Для малювання в цій техніці підходить темпера, прозорі лаки, бронзова фарба (бронзовий порошок, розведений лаком), кольорова туш. Під скло для посилення тонів підкладається фольга й кольоровий папір. За тло править тонований картон, який з’єднується зі склом смужками паперу, що слугують за рамку”.
Анастасія Рак відома в світі як представниця культури цілісного міфологічного мислення. Мається на увазі синкретизм у сприйнятті легенди і буття, та сама дитяча невимушеність, яку підкреслив її син. Цим поєднанням вмілої художньої інтерпретації фольклору, новаторства та традиції її творчість була цікава і для багатьох мистецтвознавців і науковців. Таких як Олександр Найден, Олена Клименко та інші.
Зараз Володимир Васильович Рак готує мамину виставку в Одеському музеї літератури. Її лейтмотивом стане саме зв’язок робіт Анастасії Рак із українською літературою та фольклором.
Герої її картин — люди під час жнив, обрядових ігор тощо, а ще — янголи-охоронці, до крил яких вона у своєму сповненому ризику житті неодноразово торкалася.
Із 1990-го по 2011 роки виставки художниці відбуваються в різних містах України. 1998 року вона отримує премію ім. Катерини Білокур, а 2007 року — удостоєна звання заслуженого майстра народної творчості України. У травні 2011 р. виставка її робіт “Так близько мій край заповітний” проходила в київському Музеї культурної спадщини. 1999—2000 рр. — у рамках проведення Днів України у Франції шаленою популярністю користувалася персональна виставка А. Рак “Кольори України” в Музеї людини в Парижі. Картини так сподобалися французам, що виставку продовжили до восьми місяців. Картини художниці дуже до вподоби іноземцям. У Франції її називали українським Матіссом. Співробітники Музею культурної спадщини розповідають, що аташе Франції, відвідавши виставку, була дуже вражена роботами Анастасії Рак. Пані Анастасія відома за кордоном людина, а кияни тільки розпочинають відкривати для себе її творчість.
Картини А. Рак є в Канаді, Америці, Франції, Німеччині, Бразилії, Польщі, Болгарії. Зберігаються її живописні твори також у музеях і галереях різних обласних центрів України.
І сьогодні художниця продовжує творити, пише натюрморти, вкладає в живопис душу. Хоч і тремтить іноді рука, бо тримати пензля набагато важче, ніж лопату.
