Мрійники завжди ідуть проти течії рутинності й під вітрилами оптимізму. Саме вони втілюють у життя найнезвичайніше, тримаючи “на плаву” один із вагомих сегментів народної творчості. А вдвічі цікавіше, якщо це етнотеатр “Човен”. Там живе наше минуле, що проросло в теперішнє і дихає майбутнім.
Мені неодмінно хочеться зануритися у цю атмосферу і відчути, як у закутках душ акторів і глядачів міцно закорінюється Древо Єдності.
…“Так-так-та-а-к, а де ж капітан цього судна?” А ось і він — Роман КОРНІЄНКО.
— Романе, як виникла ідея створення театру народної творчості “Човен”? Чи змінилася за роки існування його “конструкція”, філософія?
— Театр “Човен” постав з ідеї створення театру атмосфери, театру етнічного. В Україні нічого подібного не було. А етнічний театр мав би бути саме в Києві. Все почалося з експедиції. Невеличка експедиційна група збирала усну народну творчість, матеріальні й нематеріальні духовні цінності. Спочатку були костюми, згодом народне начиння. Ми хотіли зібрати й створити живий музей. Згодом усе глибше занурювалися в атмосферу української культури, вірувань, звичаєву, традиційну культуру. Звідси перші інсценізації обрядових дійств, а це вже трішечки віяло театром. Так ми створили театр, засипали музейну територію сіном. І на Трійцю п’ять років тому відбулася прем’єра вистави “Чарівниця”. Вона й нині презентується у мистецькому просторі. А далі — фестивалі, долучення до інших етнічних діячів. Ми пройшли “Етноеволюцію”, “Країну Мрій”, всіляко намагалися допомогти, бо інсценізація обрядовості була далеко не на рівні в Україні. Наш “Човен” плавав скрізь, де тільки міг.
Філософія “Човна” і його структура — актори, які не мають вищої театральної освіти. Вони відкриті, не вміють брехати, а просто живуть цим життям. Сцени як такої у нас ніколи не існувало. Ми максимально наближаємо глядачів до дійства: вони знаходяться не на виставі, а безпосередньо в ній, бачать перед собою актрису, одягнену в етнічний стрій певного регіону. А це освітня робота. Бо наші глядачі знайомляться з традиціями певного регіону через своєрідну вишивку, оригінальний костюм. Часом нас запитують: “А что, это украинские костюмы?” Так, це наші слов’янські костюми, які трішечки залежалися в скринях.
Ми виконуємо різний репертуар, щоб відкрити самобутність того чи іншого етнографічного регіону. Так, “Чарівниця” познайомила з Чернігівщиною, “Червона відьма” — з Гуцульщиною, “Палагна” — з Середньою Наддніпрянщиною, “Божевольная” — зі Слобожанщиною. Ми розповідаємо про ментальність українського народу, про його багатогранну культуру. Через дослідження ми зрозуміли суть відродження етнографії — це возз’єднання людей навколо Древа Єдності…
— Із 2006 року “Човен” у відкритому мистецькому плаванні. Чи натикалися на підводні рифи? Чи сідали на мілину матеріальної скрути?
— Найбільший айсберг, на який ми наштовхнулися, — держава та Міністерство культури. Коли прокидається народ, коли він усвідомлює свою самобутність, народжується патріотично-зміцнюючий дух. А державі це не потрібно. Державі тільки треба — моя хата скраю. Одне слово, багато проблем, непорозумінь. Траплялося й таке — ми мали приміщення і просто втрачали його… Натомість туди заїжджали якісь “чужорідні елементи”, які вигідні Києву, бо це продається-купується.
Але ми ні на кого не ображаємося, а просто робимо свою справу. Глядачі ж збираються у свої кола біля нас, — цього достатньо. У держави ми ніколи не просили грошей, це були наші приватні кошти, спонсорські внески. Поплавали ми і біля берегів НЦНК “Музей Івана Гончара”… Здавалося б, цілеспрямований заклад, а насправді мертва зона. Але в тому музей не винен. Це провина Міністерства культури, бо за стандартом усе має бути мертве — це музей. А навіщо тоді зі скринь виймати, якщо не показувати? Музей має бути живий. За допомогою акторів оживає наша українська традиція. Але ламати цю систему ми не збираємося. Краще свою справу робити, а там Господь виведе на якийсь берег.
— Як вважаєте, чого не вистачає “Човну”, щоб стати своєрідним “Ноєвим Ковчегом” народної культури українців?
— Бракує соборності поміж багатьох окремих мистецьких структур, між ними немає єдності. Хтось вивчає етнографію Полісся, хтось — Чернігівщини, Полтавщини. Всі зациклилися на чомусь одному. До соборності мало хто йде. Безумовно, первинну культуру підняли багато колективів, зокрема “Божичі”, “Володарі”, саме для трансформації в сьогодення, в картини, у вишивку. Вона має звучати по-іншому. Але мої колеги-етнографи, на жаль, переклали все зі старих скринь у нові, закрили їх на замок. На співпрацю, співдружність не йдуть. Тому що цінують той шлях, який проробили, ті кошти, які вклали. Коли пропонуєш — сходьтеся до нас, бо треба зробити ідейний захід, то мало хто погоджується. А “Човен” — театр специфічний, ми хочемо етнографію не ту, яка була колись, а етнографію, яка несе думку. І ми цю думку демонструємо у різних жанрах. Це може бути і феєрія, і поєднання різних стилів. У “Чарівниці”, наприклад, звучать і арабські мотиви, і слов’янські, і трішечки навіть тибетських мотивів. Глядач ніби бачить увесь світ. Нині етнографію треба адаптувати, її треба представляти на світових теренах. Але, може, це тимчасовий фактор, може, Україна ще не дійшла до європейського мислення. Ми отримуємо велику благодать і самі її знецінюємо, або закриваємо на п’ять замків.
— Ваш “Човен” пливе за течією театрального мистецького модерну…
— Так. Наш театр нестандартний, самобутній. Ми діємо по-іншому. Сьогодні “Чарівниця” відбувається тут, у залі, а завтра на човнах переправляємо людей (ми любимо такі експериментальні виїзди), і на острові “Чарівниця” йде від заходу сонця до сходу. Ми йдемо до перформансів, це цікаво і акторам, і глядачам. І після вистави глядач запитує: “Де можна взяти справжню сорочку?” І ми скеровуємо, куди звернутися… А те мистецтво, яке я називаю мертвим, показовим, пластмасовим, нехай також буде. Єдине побажання: підтягніть рівень…
Прикро, коли творча молодь виїжджає за кордон. Мистецькій натурі важко, і якщо вона не визнана, то замикається у собі. Я свого часу сказав: “Приходьте, весла є, гребем”. І приходили люди, експериментували і залишалися.
— П’ять років поспіль Ви організовуєте Всеукраїнський фестиваль весільної традиції “Рожаниця”. Які особливості цьогорічного фесту?
— “Рожаницю” цього року ми трішки перейменовуємо. Велика подяка голові сільської ради Бобриці Владиславу Данченку, який був ініціатором, і свого часу сказав, що фестиваль відбуватиметься саме там. І ми кинули якір в Бобриці.
На нашому фестивалі ми відновимо те, що призабуто. У нас на святі немає алкоголю, максимально українські, природні умови, ми відчуваємо відповідальність за те, що робимо. На фестивалі відтворимо едем — заквітчані українські хати, рушники, символіка…
Цього року ми проводили жорсткий відбір майстрів. Бо вони не просто показують свої роботи, а й навчають техніці виготовлення, розповідають, що вони виготовляють. Тому майстрів відбираємо індивідуально, цьогоріч будуть представлені майстри не лише з України.
Радуватиме різнобарв’я танців, пісенної творчості. Весіллю як окремому аспекту на “Рожаниці” вже тіснувато. Рожаниця обіймає всіх людей у надії соборності. Це буде весілля перуанської, слов’янської, індійської культур. Також на фестивалі представлять Рушник Соборності, який завдовжки близько ста метрів. Його освята відбудеться в Києві. Цей фестиваль — перший крок до співдружності культур. Тут з’єднається багато світів, це буде велике дійство!
— Чи готовий Ваш театр до мистецької навколосвітньої подорожі?
— Звичайно. Фестиваль, який відбудеться, цьому підтвердження. Театр обов’язково поїде в Литву, Індію… Наш “Човен” попливе по різних країнах.
Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
