ОБЕРЕЖНО: ЗАХАРКІН!

В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ

Кілька тижнів тому, будучи в Полтаві, я зустрівся з Аллою Олександрівною Ротач, дивовижною жінкою, яка більшу частину свого життя віддала створенню, розвитку і захисту музею Івана Котляревського. В тривалій розмові ми торкалися і сьогоденних проблем повернення Полтаві українського духу цього славного міста і не таких уже й давніх перипетій, пов’язаних із нищенням культурних цінностей доморощеними та зайшлими “Володьками Лободами”. До речі, Алла Олександрівна згадала, як вона повідала Олесю Гончару історію зі знищенням охоронної дошки на садибі Котляревського місцевими творцями homo sovieticus… Так що ващенки промишляли й процвітали не лише у Дніпропетровську…
Поступово перейшли до розмови про творчу спадщину Петра Петровича Ротача, видатного культурного діяча, людину складної долі, невтомного трудівника на ниві краєзнавства, літературознавства й мистецтвознавства. Розповідала Алла Олександрівна про те, що за життя її чоловіка його зусиллями була практично підготовлена до друку велика книжка листування Петра Петровича з багатьма письменниками, науковцями, митцями з різних країн. Але вона так і залишилася в рукописі, а перехопив його такий собі спритний молодик, співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України Степан Захаркін, який і не працює над підготовкою його до видання, і не хоче повернути тексти та примітки П. П. Ротача дружині автора для завершення нею роботи над майже готовим рукописом. А ще він “позичив” листи Давида Бурлюка до П. П. Ротача і також відмовляється їх повертати…
У Києві я зустрівся із Захаркіним. Найперше — він здивувався: “А що, я хіба не відправив усе це пані Ротач?”. Потім таки визнав, що ці тексти у нього, але йому важко їх розшукати, бо все, зібране ним, складене аж на трьох квартирах… Все-таки я домігся від нього обіцянки повернути протягом тижня Аллі Олександрівні належні їй матеріали, майже готовий рукопис книжки і листи Бурлюка. Проте, перетелефонувавши за тиждень до Полтави, з подивом дізнався, що нічого не повернуто. Наступна телефонна розмова із Захаркіним відбувалася вже в іншому тоні. Він заявив, що нічого повертати не збирається, а мене прямо запитав: “А що ви тут хочете, який вaш інтерес?” Думаю, моє пояснення, що я хочу лише аби він повернув належне власниці, його не задовольнило — різні у нас підходи…
Я зацікавився постаттю цього цинічного і, як бачимо, меткого на руку молодика. І з’ясував дивовижні речі. Виявляється, Захаркіну, співробітнику Інституту літератури (!), заборонено користуватися фондами Архіву цього Інституту… Можете собі уявити? Співробітник академічної установи не має права навіть зайти до Архіву. Такому рішенню дирекції передувала темна історія… Але наслідив цей спритняга не лише там, де й сьогодні працює. Виявляється, щось подібне цей homo postsovieticus вчинив і у видаництві “Дух і Літера”, зникнувши з нього з оригіналами важливих статей, одержаних видавництвом з-за кордону…
Дізнався я й про те, що “зацікавлення” Захаркіна вже перекинулися за океан, і тому звертаюся також до закордонних колег: “Будьте обережні!”. Це той випадок, який із сумом констатувала Ліна Костенко: “І приходять якісь безпардонні пронози, потираючи руки, беруться за все”. І не гребують…
Я сподіваюся, що й дирекція Інституту літератури АНУ належним чином оцінить спритність свого наукового співробітника, адже тінь від його активності падає й на установу, де він зрідка з’являється. І таки вірю, що за допомогою цієї поважної й авторитетної установи все, “позичене” поціновувачем рукописів, буде повернуте тим людям, яким ці рукописи належать.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment