ОДЕРЖИМИЙ ТВОРЧІСТЮ

Олесь ДОРІЧЕНКО

Балет, а точніше українські народні танці були першою яскравою сторінкою у творчій біографії Степана Ганжі. Павло Вірський завжди ставив його за приклад, коли він ще навчався в балетній студії при ансамблі танцю. Та й було за що: сумлінність у володінні нелегкою професією танцівника, вроджений артистизм і подиву гідна працелюбність. Згодом він понад двадцять років пропрацював солістом балету в хорі ім. Григорія Верьовки.
Калейдоскопом промерехтіли десятки найекзотичніших країн, сотні найпрестижніших сцен, тисячі захоплених глядачів… Шквали овацій супроводжували натхненну працю українських артистів, а серед них і Степана Ганжу — артиста, який віддавав улюбленій справі молодечий хист і віртуозну майстерність. Саме артистичний професіоналізм розширив його уявлення про світ взагалі та про світ краси зокрема, прищепивши любов до фізичної праці, самоорганізованості, дивовижного світу музики, барв, гармонії — всього, що стосувалося високого мистецтва. А творча одержимість та нескінченне прагнення досконалості привели бентежну натуру до величного храму образотворення, але шлях до того храму, хоч і сонячно привабливий, та вельми крутий і тернистий.
Народжений воєнного 1942 року в селі Жорнище, що на Вінниччині, він не купався в розкошах, бо ще зовсім малим хлопчиком йому довелося заробляти на хліб насущний — від світанку до смеркання пасти череду селянських корів, а потім допомагати батькові гончарувати. Це вже згодом щасливий випадок приведе сільського хлопця у танцювальну студію при ансамблі танцю під орудою Павла Вірського, а потім до тривалої праці солістом балету в уславленому хорі ім. Григорія Верьовки. Та вік танцівника, хоч і вельми привабливий, та скороминучий — двадцять років стажу — і на творчу пенсію.
Як митець Степан Ганжа формувався чи не з самого дитинства, та приховані здібності його виявилися несподівано й випадково. А почалося все з того моменту, коли, перебуваючи з хором ім. Григорія Верьовки на гастролях у Парижі, зайшли ми якось із ним на славнозвісний Монмартр — своєрідну Мекку художників, які на майдані просто неба, в оточенні сотень туристів, демонструють свою творчість. Із-поміж інших привертали увагу роботи молодого африканця, що яскраво виділялися незвичним колоритом і своєрідною орнаментальністю. То були дивні композиції з ритуальними масками та амулетами, переплетені геометрично-рослинними візерунками. На них співав кожен мазок, промінилася кожна цяточка фарби, автор ніби переливав у свої полотна спраглу за своїм краєм душу.
Африканець малював, а ми стояли й спостерігали. Наша настирливість зацікавила його, і він, доброзичливо усміхаючись, запитав, якої ми думки про його картини. Ми на мигах показали своє захоплення. Зрозумівши, що ми не французи, художник поцікавився, звідки ми. Докладаючи неабияких зусиль, ми намагалися надто скромними знаннями французької мови донести, що з України. Але то було марно. Ми стали наспівувати українських пісень. Але й цим нічого не досягли. Тоді Степан попросив у художника паперу й почав несміливо виводити кольоровими фломастерами якісь дивні візерунки, що набували незвичної форми і українського колориту, а фігура козака Мамая доповнила той експромт щойно народженого художника. То було піснею, переданою уявою Степана, на барвисті мотиви краси рідної землі. Потім, ніяково усміхаючись, угорі свого малюнка вивів кирилицею — УКРАЇНА — і простягнув його африканцеві. Ми попрощалися й пішли, а коли озирнулися, то побачили, як він уважно й зосереджено розглядав Степанів малюнок і щось шепотів.
— Слухай, Степане, а де ти вчився малювати? — запитав я в товариша.
— Ніде.
Минув час, якось на гастролях Україною ми згадували наші закордонні мандри, згадався й випадок на Монмартрі.
— А чому б тобі серйозно не зайнятися малярством?
— Та який із мене маляр?! — скептично відказав Степан.
Але другого дня ми пішли до магазину й накупили художнього причандалля. З того дня й почав свою творчість молодший син Олександра Дорофійовича Ганжі — Степан. Завдяки невтомній працьовитості та винятковій інтуїції він за дуже короткий час досягнув того, на що іншому потрібні були б роки.
І ось тут у Степана Ганжі на повну силу проявилася його істинна сутність — одержимий потяг до образотворення. Виняткова ж працездатність, самокритичність, а подекуди й невиправдане самоїдство при його таланті подарували Україні самобутнього художника-килимаря, який дивує розкошами національної орнаментики, пісенними сюжетами, вишуканістю ліній та барв. Оті його дивовижні візерунки, досконалі форми, тони та відтінки, витворені багатющою уявою, а уява та на генетичному рівні пов’язана зі споконвічними традиціями рідного Поділля і всієї України.
Українська народна творчість у всіх її вимірах є підвалиною його унікального мистецтва — мовою вишуканої орнаментики та площинної фігуративності, поєднуючи рослинність із геометричними модулями, додаючи тепло залюбленого серця, — він творить дива. Яскраве ж артистичне минуле вкарбувалося в плоть і кров, а це барвисті строї артистів, прекрасні пісні рідного краю, запальні ритми мелодій народних танців, а ще дивовижна архітектура світових столиць, найкращі музеї, різнобарвна екзотика народного мистецтва країн, де йому пощастило побувати. Все це ще більше спонукало його звернутися до самобутньої творчості рідного народу.
І почав він свою образотворчу працю сміливо та вправно, з кожним новим твором набуваючи майстерності та творчої завзятості, — а це були дивні розписи та декоративні панно. З часом рука майстра набувала більшої впевненості, уява розкріпачувалась і давала волю художній фантазії. Згодом з’явилися своєрідні натюрморти, психологічні портрети, жанрові сюжети та книжкова графіка, але його бентежній душі цього було замало, і він взявся самотужки опановувати найскладніший і найтрудомісткіший різновид художнього ремесла — килимарство. Мало хто з художників, а зараз, мабуть, і ніхто, власноруч не виконує всього процесу виробництва від початку і до кінця, як це робить Степан Ганжа.
На сьогодні він — найкращий художник-килимар України. Держава та мистецьке середовище гідно оцінили його самовіддану працю — заслужений майстер народної творчості України, лауреат мистецьких премій в галузі народного мистецтва: ім. Данила Щербаківського, Катерини Білокур, Сергія Колоса та найвища пошана держави — Національна премія України ім. Тараса Шевченка.
Увесь мистецький доробок митця має глибоке національне коріння, але народність його мови — у глибинній сутності, а не в запозиченнях та сліпому наслідуванні. Кожен його твір — це творення суто Ганжівське, унікальне й самобутнє.
Його килими співають, бо омузичені ніжним серцем, залюбленим у красу рідного краю, про що свідчать назви: “Гей, у лузі червона калина”, “Ой гаю, гаю, зелен розмаю”, “Із-за гори, з-за лиману”, “Ой Морозе, Морозенку”, “Ой у полі жито, козаченька вбито”, “В похід з полуночі”, “Україно, Україно, серце моє ненько”, “Ще треті півні не співали”, “Не вмирає душа наша, не вмирає воля…” Уже не кажучи про цілу галерею колоритних Козаків Мамаїв, що є окремою яскравою сторінкою його неповторної творчості.
Від твору до твору він знаходить усе нові й нові зображальні та смислові засоби, ще вишуканішу орнаментику, ще виразнішу мову. Його стилеві властива українсько-козацька бароковість доби Івана Мазепи, ідейним прихильником якої він і був.
Пройшовши складні життєві університети і не гребуючи найтяжчою працею, Степан Ганжа створив себе як блискучий артист балету, багатогранний художник, поет-лірик, і нарешті, як неперевершений митець-килимар найвищої проби. Кожен його твір — це нове слово, в якому живе споконвічна традиція і неповторний талант художника.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment