УКРАЇНСЬКА ВЕНЕЦІЯ. РІК 2011-й

Олег СИДОР-ГІБЕЛІНДА

Мова не про аналоги. (Хоча і мрію відвідати Вілково!). Не про острови й острівні села, названі ім’ям італійської міста-держави — якою вона була впродовж століть, окрім двох останніх. Ні: про безпосередню присутність наших земляків на міжнародному мистецькому святі. Його проводять тут щодва роки, починаючи з 1895-го — і збирає це свято сотні митців з усього світу, і сотні тисяч глядачів звідусіль, а насамперед — з України.
Назва свята: Венеціанська Бієнале. Щось на кшталт Олімпійських ігор в образотворчості — лише з фіксованим місцем проведення (і місце зустрічі вже змінити не можна). Чи Каннського кінофесту — але той проходить щороку, та й Канни без кіно вартують мало, так собі, не бозна-який курорт для заможних нероб. Натомість Венеція, з усіма її пам’ятками — ніби шляхетна рамка творчого експерименту, що нерідко спантеличує. І то так, що деякі прибульці до Міста святого Марка воліють тинятися старовинними вуличками та споглядати на гондоли.
Вихід із такої ситуації знайшли напрочуд просто: обсіяли бієнальськими проектами всю Венецію, аж до околиць. Навіть у Палаццо дожів традиційно виставляють тайванських художників. І на острові Мурано (де видувають пречудове скло), до якого добиратися близько години — і “теж Венеція” — своя бієнальська філія. Навіть у спальному передмісті Венеції, буржуазному Местре — частина виставкового проекту під назвою “Мистецтво є гра”. А реклама виставки бовваніє вже на виході з аеропорту Марко Поло…
Словом, куди не ступиш, там і Бієнале, де не сядеш, там і арт. Для України, драматично позбавленої власного павільйону на Джардіні (а такими павільйонами володіють не лише США, Франція, Англія, Німеччина, а й Венесуела, Єгипет, Греція, Румунія, Фінляндія), недолік обернувся на несподівану перевагу. Практично всі проекти, розташовані посеред міського потоку, були безкоштовно доступні глядачам сім днів на тиждень: двадцятиєвровий квиток до Садів/ Арсеналу відлякує деяких скнар, що сповзлися до міста на день-два — і грошики свої тринькають на маски, різний сувенірний дріб’язок, прогулянки на гондолах тощо.
На державному рівні Україну гідно представляла одеська мисткиня Оксана Мась. Венецію не розчулити зойками “про долю”, переоповіданням “чужих негараздів”, вона, як і Захід загалом, чутливі до сугестії, небанального видовища, за якими вгадуються і “доля” з її “негараздами”. Та передусім — аби зовні було переконливо. З цим у нас було “на п’ять із плюсом”. А ще варто звернути увагу на невитравну релігійність Італії, для якої варіації християнських архетипів зрозумілі й понині дуже актуальні.
В українському проекті за основу було взято Гентський вівтар братів Ван Ейків — шедевр Північного Відродження, парадоксальним чином перенесений до одного із найбільших осередків Відродження Південного. Мистецтво переповнене такими парадоксами. Так і в “Пост-версус-Прото-Ренесансі” (це повна назва проекту Оксани Мась) основним матеріалом для створення образу стали… дерев’яні яйця, десятки, сотні тисяч дерев’яних яєць. Їх роздали людям з усіх усюд, аби понамальовували на них свої гріховні бажання. Спершу була ідея запропонувати їм зображення “здійснених мрій”, але можливості людської уяви тут надто обмежені.
Намалювали — і вже потім із них було змонтовано віртуозні й примарні мозаїки: з лицем Бога-Отця, з Його тіарою, з обличчям Богоматері, з обличчями янголів. Вже з найменшої відстані всі строкаті малюночки танули, утворюючи інші — знайомі, несподівані візерунки. Вони були представлені у Венеції двічі: на Великому каналі, перед церквою XVI ст. Сан Стае — та в церкві Сан Фантін, перед знаменитим театром Ла Феніче. Неймовірну виразність проекту годі переоцінити. Шкода, український глядач не зможе поки що належно вшанувати талант вітчизняної авторки: репродукції ж такі недосконалі!
У рамках цієї програми відбулася виставка PinchukArtCentr “Покоління Майбутнього: мистецький приз”, більшість експонатів якого могли оглянути кияни минулоріч. Щоправда, із 21-го учасника — лише один українець, Артем Волокидін, уродженець слобожанського міста Чугуїв, яке 167 років тому дало світові Іллю Рєпіна. Артем “спеціалізується” на зображенні оголених тілесних образів, сповнених похмурої значущості і виконаних з академічним педантизмом. Його венеціанські полотна відрізнялися од тих, які були виставлені в Києві. Замість соло-персон, застиглих у малозручному ракурсі, бачимо нівроку сюрреалістичні сплетіння тіл.
“Покоління Майбутнього” розташоване в Палаццо Пападополі — це вже четвертий венеціанський виступ Центру Віктора Пінчука, починаючи з 2005 року, коли публіці було запропоновано “твори з колекції”, але за межами програми бієнале. Два роки поспіль Центр представляв Україну на державному рівні. Як на мене, найбільш вдало — 2007-го, у тісній співпраці з художниками Заходу, де серед “наших” були харків’яни Борис Михайлов і Сергій Братков (фотографія) і киянин, нині покійний Сашко Гнилицький із українкою-мюнхенкою Лесею Заєць (інсталяція). Нинішня виставка дуже розлога й нагадує “бієнале в мініатюрі” — таким, яким ми бачимо його на теренах Садів-Джардіні, але в цьому палаццо сучасні артефакти чудово відтінені фресками XVI ст., мерехтливими корінцями бібліотеки старовинної родини — у залі, де саме показували відео. От і вибирай, чим милуватися: тінню книг за склом — чи тінню кіно на стіні…
Цими проектами не вичерпується фактор “української присутності” у Венеції. На добре слово заслуговує камерний — і паралельний бієнальському — проект “Пасіка. Барабани долі” киян Миколи Журавля та Віталія Очеретяного в тій самій церкві Сан Стае. Перший створив химерну композицію з шматками бджолиних сотів (із повним правом претендував він ще на участь у Бієнале 2007 р., але тоді “віддали перевагу” гламурному Іллі Чічкану), інший — просторові композиції: знімки облич і пейзажів (пара “готів”… співачка… старенька дама… східне місто — теж зі своїми каналами… старенький київський дім — із тих, які “ще лишилися”) на блідих трубках, почеплених на церковній стелі.
На завершення — скляна анімалістична композиція колишнього киянина, нині скандального перформера Олега Кулика, що мешкає в Москві, на виставці “Скляний стрес”у Палаццо Каваллі. І, як курйоз, назву “український відгомін” у серії коллажів француза, берлінця за проживанням, Кіпрієна Гальяра, виставлених в Італійському павільйоні. Там тло зображення складають старі пейзажні листівки, а на них наліплено пивну етикетку і серед десятка сортів слабохмільного трунку знайшлося місце для сорту вкраїнського…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment