Марія КУЧЕРЕНКО
Старі світлини завше викликали в мене таке відчуття, немов я опинилася в незнайомому для мене часі. І досі, можливо, навіть сильніше, ніж колись, душа сповнюється незбагненним тремом від тих світло-брунатних сепій, з тоненькими, поруйнованими, немов побитими шашелем, краями. З них вдивляються в тебе очі, які століття тому з розумінням урочистості миті вдивлялися у вічко допотопної камери мандрівного фотографа. Як незворушно вони прозирають тепер час… Аж на хвилю забуваєш, що погляд той з небуття. Може, і справді ми якоюсь мірою живемо не своїм життям? І сни, в які вриваються нечіткі фрагменти чужих доль, — це тільки підтвердження цього несміливого здогаду? Вочевидь час, дедалі прискорюючись — а це факт, що він прискорюється, — нарощує свою виштовхувальну силу. Тому нас уже ні на що й не вистачає — ані на любов, ані на сльози за рідними, ані на пошуки самих себе. Ми згубилися в безперервному ланцюгу подій, так і не віднайшовши у нім власного коду.
Сьогодні мені безмірно прикро за власну нецікавість. Адже знала завжди — ми не приходимо у цей світ нізвідки, наше минуле — в поколіннях, які були до нас, а майбутнє — у тих, які прийдуть опісля. Проте одна річ знати, а інша — відчувати, з усією гостротою, кожною клітинкою… Мабуть, так, як дерево відчуває свої соки, що, шалено нуртуючи в нім, женуть свою силу до кожної галузки, аби потім зашуміти вгорі пишною кроною.
Нині вже ні в кого розпитати про багато речей… Нікому розповісти… Мій тато в останні роки свого життя, хоч би про що йшлося, згадував лише дитинство, відтворюючи в пам’яті все нові й нові його риси. І те мене дивувало — немов усе жахіття війни, розрухи і голоду заховав у найвіддаленіші закапелини пам’яті, лишивши на прощання найсвітліше, найдобріше і найтепліше з дитинства. Бо тільки там, навіть попри всі життєві бурі, могла відігрітися його душа. У такі хвилини батькове обличчя розгладжувалося, ставало таким погідним…
До болю зворушлива, пожовкла у часі світлина, що дивом збереглася в родинному фотоальбомі, нині обпікає душу. Дід Тиміш і баба Марія попереду, біля них дітвора: Микола, Ганна… і найменшенький — мій тато років п’яти, у коротеньких штанцях, картузику, тримає букет кучерявих селянських жоржин. Ніхто на тій поруйнованій часом світлині ще не знає своєї долі. Так, ніби примостилися над прірвою часу, — урочисто-принишклі перед невидимим змахом руки невидимого фотографа.
Я не раз і не два чула батькову оповідку про те, як вони з моїм дідом майстрували у клуні воза, однак щось недодумали, словом, зробили кепсько. “Які ж ми дурні з тобою, батьку! Не так зробили!”, — вигукнув я тоді. — Та й спохопився: я, може, й дурний, однак… батько… Як я міг так сказати?!” До останніх днів життя мій батько пам’ятав той свій дитячий гріх. Позаяк батьківський авторитет був безмірним. Хоча ніколи дітей у родині не били, не ставили у куток і не карали у якийсь інший спосіб.
Батьків батько, тобто мій дідусь Тиміш та моя бабуся Марія (за дівочим прізвищем — Годинник) обоє були родом із досить-таки чималого села (190 дворів!) Колонщини Київського повіту Київської губернії (тепер — Макарівського району Київської області). Це вже згодом вони переїхали до сусідньої Мар’янівки, де в них з’явилися на світ діти — Микола, Ганна та найменший Сашко — мій тато.
Кажуть, Колонщина звалася колись Коліївщиною, бо там билися (кололися) списами і шаблями козаки з татарами. За часів Хмельниччини, які увійшли в історію під назвою Руїна (це кілька десятиліть), обезлюдніла майже вся Київщина. Після неї Київщина, фактично, заселялася заново, зокрема Колонщина (Коліївщина). На відміну від Києва з околицями, які опинилися під Московщиною, всі землі на захід від річки Ірпінь (а отже, й Колонщина) після польсько-російських домовленостей 1667 і 1686 рр. знову повернулися під владу Речі Посполитої. Польські поміщики володіли Колонщиною й після того, як внаслідок другого поділу Речі Посполитої (1793 р.) вся Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. З відродженням села в Колонщині була збудована дерев’яна церква Івана Богослова. Через 26 років спорудили новий храм — теж дерев’яний, де було охрещено, повінчано, а потім відспівано чи не всіх колонських предків. За часів Речі Посполитої селяни Колонщини, як і більшої частини Правобережної України, встигли перейти до уніатства, але з приходом 1793 року російської влади їх знову навернули в православ’я. В основному в Колонщині жили українці, які навіть з приходом радянської влади ревно берегли давні традиції. З українцями поряд жили поляки (мабуть, ще за часів Речі Посполитої), згодом у Колонщині оселилися ще й німецькі та чеські колоністи. В українців у найбільшій повазі були чехи та німці, позаяк були дуже працелюбні, в усьому у них був лад. Поляків недолюблювали через гонор, не вивітрений ще з Речі Посполитої, та й особливим працелюбством вони не відзначалися.
Колонщина з Мар’янівкою в моїй оповіді переплітаються не випадково: хоч Тиміш з Марією згодом і переїхали до Мар’янівки, проте вся їхня рідня залишилася в Колонщині й зв’язки між селами були дуже міцні. Тож батькові спогади не мали чіткого топографічного розмежування. І Колонщина, і Мар’янівка були занурені то в розбрат Громадянської війни (батько згадував поміж односельців колишніх вояків УНР), то у колективізацію з “розкуркуленням”, то у репресії та голодомори…
Та все ж, хоч би там як, у цій історичній ретроспективі головною дійовою особою для мене є мій дід Тиміш. Ще з того часу, як мусив сповідуватися священику “за гріхи” в церковно-парафіяльній школі, просякнутій духом “самодержавия, православия и народности”. До кінця життя мій дід пам’ятав тогочасні оповідки на “могучем русском”, зокрема про подвиг Івана Сусаніна: “Здесь мой гроб, здесь моя могила, но я не продам царя Михаила”. Він добре знав математику, проте, спілкуючись лише рідною мовою, ніяк не міг забути російських “сложение” та “вычитание”.
Мій брат, історик за фахом, простежував гілку нашого родоводу, тож у цій статті я скористалася деякими його відкриттями. Вивчаючи метричні книги, де фіксувалися найважливіші епізоди селянського життя — народження — хрещення — вінчання — смерть, він наткнувся на історичний для нашої родини запис: 7 лютого 1910 р. 20-річний Тиміш Кучеренко обвінчався в місцевій церкві Івана Богослова з 18-річною мешканкою тієї ж таки Колонщини Параскою Опанасівною Бондаренко. Таїнство вінчання здійснили священик Стефан Залуцький з псаломником Грушецьким. Тож до війська Тиміш пішов уже одруженим чоловіком. У царській армії він встиг послужити ще до початку Першої світової війни 1914—1918 рр.
Пам’ятаю, якою магічною здавалася мені в дитинстві родинна реліквія — дідів срібний годинник на шкіряному потертому мотузку. На кришечці — вигравіруваний текст: “За отличную стрельбу / изь пулемета / Ст[аршему] унт [ер] оф[ицеру] / Т.р. Кучеренко / вь 1913 г.”. Коли кришечка годинника відчинялася, лунала ніжна мелодія. Потім цей механізм зіпсувався, однак я ще довго пам’ятала той дивний мотив. Казав дід, були ще портрети царя та цариці на кришечці годинника, проте він не став ризикувати і за радянської влади стер ті зображення.
Мобілізувавшись, Тиміш повернувся до молодої дружини. У них народився первісток Степан. А там знову війна. Розірвана у пам’яті на силу-силенну спогадів, які, вочевидь, хотілося понад усе забути. Більшовицька пропаганда остаточно притлумила і так не надто бойовий дух російських вояків, які не бачили сенсу у братовбивстві. Якось російські солдати повиходили з окопів, щоб разом з німецькими відсвяткувати (продукти були, а от боєприпасів катма) Великдень, який за днем щасливо збігся в обох ворожих сторін. А потім був австрійський полон, німецький, “остарбайтерство” в чеському господарстві (до 1918 року Чехія була у складі Австро-Угорщини). Військовополоненого українця чехи мали за гарного працівника (хоча були прикрої думки про підданих Російської імперії), бо вмів добре і зорати, і скосити, і помолотити, і за худобою ходити.
Одна із родинних світлин зберігає той давнішній образ: зовсім молодий чоловік, все в ньому на міський лад: волосся на проділ, “метелик” на білій сорочці, модний двобортний піджак з добротного сукна, міщанські вусики… і справді міцна селянська статура. Людина, сповнена власної гідності. Нічого немає від військовополоненого.
Тоді до чужини доходили чутки про голод в Україні, проте з такої відстані, за ситого життя в чеському господарстві, не вірилося. Повірив, лише побачивши все те на власні очі. Повернення було гірким ще й через зраду молодої дружини. Тільки-но ступив на власне подвір’я, одразу сусіди доповіли — “загуляла твоя Параска”. Зради Тиміш не пробачив, кинув хату й господарство, аби ніколи вже не повернутися. Через якийсь час пристав до бездітної вдови з Мар’янівки. Це й була моя бабуся Марія, на честь якої й назвали мене. Невдовзі в них народилося троє дітей. Якось перша дружина привела старшого сина Степана, щоб залишити назавше. “Якщо це твоя дитина, то буде й моя”, — сказала тоді Марія чоловікові. Так і зостався Степан у нової мами.
У сусідній Мар’янівці, куди переїхала родина, було 130 дворів, із них 30 — німецьких. Тож і називали село німецькою колонією. Чому я акцентую свою увагу на німецьких родинах, хоча жили в селі, окрім українців, поляки і чехи? А тому, що доля мого діда, Тимофія Васильовича Кучеренка, першого мар’янівського голови колгоспу, була тісно пов’язана з німцями-односельчанами. Можливо, якби не вони, ніколи б і не було цієї гілочки на генеалогічному древі мого роду, а отже… не було б і мене. Українські родини добре вживалися з німецькими. Сусіди німці, бувало, їдуть у гості на день-два з ночівлею (бо німецька колонія була не одна), то мама мого батька, тобто моя бабуся Марія, завжди і худобу погодує, і за господарством пригляне. “Боронь Боже, щоб щось там замкнути, — розповідав мій батько. — Ні скриню, ні шифанер — меблі були гарні, “з видєлками”. У них так — якщо не довіряєш, не звертайся, а довіряєш — не замикай”. Жили німці не на якомусь одному кутку — хати були розкидані по всьому селу. Загалом родини багатодітні, зрідка в кого двоє дітей. Так, в Альберта Германа, кума мого діда, було дванадцятеро дітей. Землі мав багато, проте всій господарці давав лад. Скрізь садочки, палісадники з квітами, все ловко парканами огороджено. Любо глянути!
Мар’янівські німці говорили українською, як і всі селяни, але між собою, в родині — німецькою. Маленькі діти знали тільки рідну мову, вже згодом вивчали українську. Третій Альбертовий хлопчик Вільям був маленький і не знав української мови, та якось захворів, потрапив до лікарні й за два тижні лікування так гарно заговорив українською, що всіх здивував. Він постійно чув українську і його цупка дитяча пам’ять фіксувала її, однак до цього часу перейти на іншу мову в нього не було потреби.
У 1937-му Альберту було сорок. Тоді щоночі забирали мар’янівців, часом позбавляли дітей і батька, і матері одночасно. Навіть 90-річного діда-поляка не пожаліли. Звісно, слід тих нещасних губився назавше, хоча зрідка, бувало, й таке, поверталися додому. Альберт став одним з тих щасливчиків, які повернулися завдяки свідченням мого діда Тимофія, мар’янівського голови колгоспу. Те зворушливе сусідове повернення дивним чином цупко, до найменших подробиць, зберегла батькова пам’ять. “Увечері робили з Евальдом уроки, в один клас ходили, коли це заходить мій батько до хати. Посміхається, радий такий. Каже: “Евальд, батько додому тільки-но повернувся. Ходи-но, синку”. Боже, як схопиться Едвард! Прибіг додому, а в хаті темно. Він до столу — мац, мац — та як закричить: “Пап-а-а-а-а!!!” Усі з хати повискакували — сліз, крику!!!” (Не раз і моєму батьку доводилося переживати таку ж болючу радість, що нею був переповнений тієї миті Едвард.) Альберт Герман повернувся до своєї родини, проте зовсім іншим чоловіком — нагадував воскреслого Лазаря з погаслими очима. Ніби, повернувшись з того світу, назавше приніс з собою його зимний подих. “Бувало, сходяться мар’янівці разом, — розповідав мій батько, — свято чи якась інша оказія, — німці разом з усіма співають українських пісень, а він заб’ється подалі від сторонніх очей — пла-а-а-че! Виплачеться, а потім вже й до гурту сідає чарку випити разом з усіма”.
У 1937-му зачастили енкаведисти до Мар’янівки. Приїдуть — одразу до мар’янівського голови колгоспу — показуй, де живе той чи той. Звісно, не міг не запитати, з якого дива зацікавилися нічим непримітним чоловіком, який цілодобово гнув спину на землі. Якось йому пояснили: “Знаємо, що той чоловік, коли хтось помре у селі, — псалтир за небіжчиком читає”. Не було в селі ані школи (мар’янівські діти ходили до школи в сусідню Колонщину), ані церкви. Тож той чоловік був у селі нібито за дяка.
Тоді часто викликали голову давати свідчення. Бувало, вдавалося йому людей рятувати за крок від загибелі. А голодного 1933-го сам опинився віч-на-віч зі смертю. Тоді, приховавши від “червоної мітли” мішки з чечевицею, організував їдальню для селян. Завдяки колгоспній їдальні ніхто в селі не помер і не спух з голоду. Село уціліло, діждавшись нового врожаю, проте мар’янівського голову колгоспу забрали. Родина оплакали його як небіжчика, та не судилося йому того разу бути розстріляним — заступився, ризикуючи власним життям, секретар райкому. Дуже допомогла та обставина, що колгосп, на відміну від навколишніх господарств, виконував тодішні непомірні плани із заготівлі хліба.
Удруге мій дід Тиміш почув смертельний вирок на початку німецької окупації. Фронт був кілометрів за десять, а за п’ять кілометрів на схід збирався військкомат. Німців брали до армії так само, як і українців, поляків та чехів. Тільки почали шикувати новобранців, як налетіли німецькі танкетки — усі розбіглися хто куди. Одні пішли доганяти фронт, інші повернулися додому. Гельман теж повернувся. Через кілька днів прийшли в село німці, облаштували комендатуру. “Хто був старший на селі?” — запитує комендант. Німкеня привела колишнього голову колгоспу. “Комуніст?” “Ні”. “Якщо не комуніст — будеш старостою”. І мій дід між таким призначенням і смертю вибрав смерть. Чутка про вирок вмить облетіла село. Тоді мар’янівські німці гуртом посунули до комендатури. А з ними і Гельман. Вийшов до коменданта наперед: “Я за політику сидів, — каже, — а він мене врятував від розстрілу. Він німецької не знає, а я знаю, вам буде зі мною легше”. На тім і порішили.
Був Гельман добрим старостою, боронь Боже, щоб у когось корову забрати. Як міг мар’янівську молодь від Німеччини рятував. По війні один з односельчан розповідав про те, як Гельман до хати приходив. Тоді перелякався не на жарт — думав, вийме пістолет і застрелить, бо багато до війни лиха йому заподіяв. А той тільки привітався та й каже: “Микито, в тебе кабан великий, а дітей багато… Ти сьогодні його мусиш заколоти, бо завтра мушу німцям віддати”. Уже повернувшись із фронту додому, пройшовши крізь усе те земне пекло, Микита так і не зумів позбутися докорів сумління, усе казав: “Я такий лихий до нього був, а він мені добром віддячив”.
Ще восени 1941-го Гельман прийшов до мого діда: “Гітлер програв війну, якщо за три місяці війна не закінчилася, то рано чи пізно доведеться йому втікати”. Коли розбили німців під Сталінградом, у травні 1942-го почали есесівці вивозити місцевих німців. Збиралися нашвидку — двері незамкнені, фіранки на вікнах, тільки пусткою вітер ходить. Як склалася їхня доля? Відомо тільки, що ті підводи спрямували на Житомирщину, там тимчасово розселили людей, а звідти — далі на захід. Фронт все ж таки догнав ті підводи. Чоловіків уже не було — вочевидь, мобілізували раніше, залишилися самі жінки та діти.
Син Альберта Евальд, з яким мій тато колись до школи разом ходив, писав листи з Архангельська. Решту родини загнали в Узбекистан. Чимало німців опинилося на Уралі. Отак і розпорошилися-розвіялися, як мак-самосій, неозорими радянськими просторами. Нікому до села повернутися не дозволили. Один лише Арнольд Рукс потрапив якимось чином до Італії. Тривалий час писав до мар’янівської сільради — просив йому повідомити про долю родини. Та навряд чи йому відповіли.
А на мого діда Тимофія Васильовича чекали нові випробування. Коли до села повернулася радянська влада, СМЕРШ узявся за колишнього мар’янівського голову — чому, мовляв, не розстріляли німці?” Проте часу на вербування забракло — ситуація була перемінлива. При відступі стало не до нього. Звісно, могли розстріляти — не розстріляли. Могли в порох стерти — не стерли. Відпустили з обіцянкою “повернутися і розібратися”. Довго ще дід жив у цьому страшному очікуванні, коли прийдуть люцифери по його душу, довго пам’ятав ту обіцянку, проте минав час, а ніхто про нього так і не згадав. Тільки й того, що прийшов додому після смершівського вербування геть білий — як то кажуть, бачення смерті ще не є смерть…
Дивна річ людське життя — така мізерія на тлі Вічності, чи не через оту крихкість воно таке безцінне?.. Тільки зараз починаєш гостро відчувати, яка безмірно дорога тобі тоненька ниточка твого родоводу, що ген згубилася у міжчассі. І з кожним роком дедалі непереборнішим стає бажання зв’язати ті часи — немов у такий спосіб маєш вияснити щось вельми значуще у власній долі.
Поруйновані часом сепії нині бачаться мені як справдешній етнічний типаж, як скалка великої української селянської цивілізації, зниклої “безвісти“ з її культурою, мораллю, звичаями… Зниклої, пр оте незабутої.
Баба Марія — тільки зараз я почала помічати колись невловимі риси своєї схожості — така неусміхнена на всіх тих світлинах — що їй болить? чому у кутиках вуст зачаївся смуток? — померла у 40 років — не довезли до фельдшерського пункту сусіднього села. Дід Тиміш — перший мар’янівський голова, набагато пережив мою бабусю; міцний був до біса, кажуть, у свої 55 літ ще „сонце” крутив на перекладині. А цей підліток у гімназійній формі — мій дядько Микола, потрапив у 1942-му в оточення біля Канева, “погиб без известия”, був неодруженим. Фотограф не зафіксував образ мого другого дядька Степана — останній раз бачили його біля Мар’янівки під час відступу через Київ; дуже просив земляків-односельців передати вісточку родині — мовляв, живий і здоровий; кажуть страшно на нього було дивитися — худющий, самі кістки, виснажений, при самому його вигляді жінки плакали, згадуючи своїх синів, — теж “погиб без известия”, і теж не встиг одружитися. А ось моя тітка Ганна — маленька дівчинка з бантом у світлому волоссі, — всі в роду були біляві в дитинстві, — біла сукенка, стоптані черевички. Біля неї — мій тато… мій добрий тато…
Я знаю: наш дух розіп’ято між світами. Я вірю: мої рідні не залишили мене, вони опікають мене у цьому світі, на цій землі. І допоки я пам’ятаю, доти триває цей кревний — священний — зв’язок.
