Коли познайомилася з цим чоловіком, пригадалися слова Василя Стуса: “Жив, любив і не набрався скверни”. Він жив на повну, любив, доки вистачало дихання, впускав у своє серце тільки світле й чисте. Саме тому так радіє редакція “Слова Просвіти”, коли з оберемком позитиву й мудрості приходить художник Микола Миколайович Мудрий.
Хоч йому уже 80, але у його очах такий запальний, променистий вогонь, якому позаздрять молоді. “Життя так швидко пробігло, аж не віриться, що ти був, жив і ще щось робив”, — говорить художник.
Микола Мудрий був червонодеревником найвищого розряду, столяром, дизайнером, винахідником верстатів, ще й освоїв автомобіль і літак. Член Національної спілки художників України й автор збірок спогадів і роздумів: “Розповідай, діду, розповідай…”, “За вічність краси на землі”, “Тату, я іду до тебе…”, “Тобі, єдиній”.
Три роки тому Микола Мудрий втратив свою дружину Людмилу, з якою були щасливими 53 роки і виховали трьох донечок. Дружина завжди є його натхненницею, його пульсом, його богинею.
Дала сили вистояти творчість: Микола малює і на картинах оживає його Людмила — красива горда жінка, яка дивиться на нас так проникливо, неначе запитує: “Ти зберіг свою любов?”.
Любити взаємно, вірно, чисто й пристрасно — це найбільше щастя, яке дано не кожному. Сьогодні, коли в українців здебільшого душі розхристані, життєвий досвід Миколи Мудрого — безцінний для кожного.
Наталія АНТОНЮК
МИСТЕЦТВО ПОВИННЕ ПОКАЗУВАТИ ДОБРОТУ
Микола Мудрий любить спостерігати за відвідувачами, які приходять на виставки його робіт — графіки й живопису. Він розповідає, що люди ходять уздовж стіни, не розуміючи, що на картини великого розміру треба дивитися з відстані: “Стоїть відвідувач біля роботи, де зображений якийсь герой: ноги бачить, а голову — ні. І не додумається трохи відійти, щоб роздивитись картину повністю. Щоб побачити, треба відстань. Трагедія цих людей, — що їх не вчили бачити”.
Мудрий говорить, що мистецтво має математичні закони: “Піфагор сильний тому, що довів: музика — це математика, яка має свої ритми. Ритми ідуть із Космосу, завдяки цим ритмам маємо мислення”.
Мудрий відзначає, що нерозуміння мистецтва — масове явище сучасного суспільства: “Люди не підготовлені сприймати живопис, не розуміють призначення мистецтва, вони в ньому так само “плавають”, як і в поезії”.
Художник черпає сюжети для творчості не з книжок, не з чужих картин, а зі свого життя. У Миколи Мудрого досвіду багато, — тому такими багатогранними й цікавими є його пейзажі, портрети, історичний живопис.
Художнє кредо митця: “Мистецтво має силу показувати характер й людську доброту”. А ще він зазначає, що художник повинен залишатися безпосереднім, у пізнанні світу має бути, як дитина, що захоплюється дрібницями, які дорослі у шаленстві життя не помічають. “У дорослих почуття безтурботності й радості, як шагренева шкіра, всихають”, — говорить пан Микола.
НАПОЛЕГЛИВА ПРАЦЯ — ЖИТТЄВИЙ ДЕВІЗ ХУДОЖНИКА
М. Мудрий народився 14 січня 1931 року в селі Максимівка Полтавської області. Зростав у великій родині, після смерті батька на війні залишився єдиним чоловіком у сім’ї — було дуже важко.
Але хлопцю все вдавалося — шити, майструвати, плести, малювати. Змалку теслярував: млинки робив, граблі, клепав коси й сапи. Будував хату з мамою та бабусею. Плів рукавиці, шкарпетки, ятері, кошики, конопатив і смолив човни.
Закінчив сім класів. У школі пан Микола малював на замовлення однокласників: дівчатам — квіти, сусідові по парті — кулемета. “Я подобався дівчатам, бо на уроках, коли чогось не знав, вони мені завжди підказували. Учився у школі три роки разом із старшою сестрою, але ніколи в неї не списував, бо я двійок не боявся: коли не знаю, то не знаю. Тому і сидів за першою партою”, — пригадує пан Микола.
Звісно, цікавить походження прізвища Мудрий. “Це не псевдонім. Мій дід із села Мудрівки Черкаської області, звідки й походить прізвище”, — переконує художник.
Пригадує, як навчався у художньому училищі: “Я був наймолодшим учнем, і майстер гарно ставився до старших, а мене не помічав. Тому я образився і вирішив, що своєю наполегливою працею доведу, що маю здібності й можу бути найкращим”. 1964-го Микола Мудрий закінчив Київський державний художній інститут, а потім життя закрутилося…
КУДИ ВИ, УКРАЇНЦІ?!
Уся поетична творчість Миколи Мудрого — звернення до українців із засторогою-проханням: “Зупиніться!”. Припиніть руйнувати храми власних душ, не гризіться між собою, бережіть природу Батьківщини і не тікайте, як манкурти, з рідного краю.
“За тисячі років до єгипетських пірамід і до американських хмарочосів в Україні вже була білесенька хатка, коло якої був вишневий садок, де гули хрущі!”, — говорить художник.
Ось у вірші “Куди ви, українці?”, Микола Мудрий пише: “Подивіться ж навкруги. // Ви що, вже посліпли?! // Чорноземи Бог вам дав // Можна з хлібом їсти. // Люди ж ви, чи вже не люди, // Що з вами зробили? // Всі йдете на захід Сонця // Вже вам світ немилий?!”.
Автор закликає українців пам’ятати свій рід, берегти пам’ять про своїх дідів-прадідів: “Як онуки пробудяться з сну // І весняні громи пролунають // Перед тим, як почати сівбу, // Хай про діда свого пригадають!”.
БОГИНІ НЕ ТРЕБА ЯНГОЛІВ
Художник найперше цінує у жінці жіночність. “Пригадую один випадок із дитинства, який став для мене знаковим. Якось у селі біля городу моя бабуся побачила, як метрів за 200—300 біжить мама із граблями. Бабуся говорить: “Колю, побіжи і скажи мамі, щоб не бігла, а йшла поважно”.
Моя бабуся ніколи слів на вітер не кидала, не любила точити ляси. Тоді мені, 12-річному хлопцю, запам’яталися бабусині слова: “Те, що вона біжить, — для жінки не годиться. Жінка по землі повинна не бігать, а йти повагом. Вона не повинна крутити головою направо й наліво, вона повинна йти, як богиня по землі, — повільно, граційно, з високо піднятою головою. Жінка має бути самодостатньою, богині не треба янголів”.
А ще пану Миколі запам’яталося, як бабуся Маруся водила його у село Недогарки Полтавської області до тітки Уляни: “До нас вийшла жінка у білій сорочці і підняла руки, а рукава, наче крила в лебедя, руда спідниця підперезана поясом широким із червоною і зеленою смужками. Вона все чомусь усміхалася, а зуби, як гарбузове насіння, а щоки горіли, наче спілі яблука, очі були голубі-голубі. Вона сіла біля віконця, моя бабуся почала їй розчісувати волосся. Воно звисло аж до самого долу! Яка то була краса!” Отака вона — українська богиня.
НЕЗАБУТНЯ ДРУЖИНА ЛЮДМИЛА
У творчому арсеналі Миколи Мудрого понад 490 картин, а його героїня — дружина. Розповідає про Людмилу з сонячною усмішкою на обличчі.
Мудрий навчався на другому курсі в Кременчуці і сидів на ґанку училища, чекаючи, доки хтось прийде на роботу першим і відчинить двері. Бачив із ґанку похнюплених перехожих, купи битої цегли, високі бур’яни.
Раптом із-за цих руїн вигулькнула дівчина — ніби щось неземне. “У голубій сукенці, ранкові промені німбом сяяли над голівкою, вона не йшла, а пливла, навшпиньках ступаючи по бруківці, щоб не зашкодити кульбабці чи іншій травинці між камінням. Йшла і сама собі усміхалася”, — згадує художник.
Микола хотів догнати її, але боявся злякати. Потім два тижні щоранку очікував її на ґанку, а вона все не з’являлася. Але якось у майстерні хлопець, що стояв біля відчиненого вікна, вигукнув: “Дивіться, яке диво йде!” То була вона!
Через місяць побачив її біля кінотеатру — танцювала з однокурсником. Але Миколу Мудрого не лякали суперники — тому незабаром художник одружився на Людмилі.
Його дружина мала ідеальний слух, співала, грала на гітарі й інших струнних інструментах, на баяні й акордеоні. Жіночу божистість художник бачив у кожному русі дружини, у кожній усмішці.
“Я не міг відірвати очей від її рук — навіть коли вона ліпила вареник, то наче грала на клавішах”, — пригадує пан Микола.
Хоч би в кого бували в гостях, їх завжди просили: “Потанцюйте удвох…” І милувалися красивою молодою парою. А танцювала пара завжди. Згадує, як одного разу щось робив, а Люда на кухні поралася. Раптом почув її голос: “Миколо, кидай усе, бігом сюди, зараз буде бразильське танго”. І вони закружляли…
“Найкраще, чого мене навчила дружина, — танцювати танго. Я відчув себе людиною, вперше усвідомив, що живу на землі й на щось здатен. Коли Люда учила мене танцювати, — я неначе потрапив у казку. Танго навчило мене любити так, щоб не вистачало дихання”, — розповідає художник.
“Далі, все далі летять наші душі… // Що там лишилось від нас на Землі? // Зараз ми вдвох летимо, невмирущі. // Що нам усі? Ми — небесні царі!”, — читаємо у вірші Миколи Мудрого.
Танцювати крізь біль, крізь сльози сміятися, крізь бурі та град іти вперед. Як би низько ми не гнулися до землі, не забуваймо дивитися в небо, — там палає сонце, там ясніють зорі, там краса всього світу.
