Цього року Ірині Сеник, одній зі ста Героїнь Світу (цього звання удостоєні ще дві українки — Ірина Калинець та Анна Захарова) мало б виповнитися 85 років. Ірина Михайлівна — жінка-легенда, політв’язень, активний діяч Руху опору радянській системі та громадський діяч за часів незалежної України, майстер художньої вишивки, поетеса, авторка книжок поезій “Сувій полотна”, “Біла айстра любові”, “Заґратована юність”, “Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини”, “Метелики спогадів”, десятків статей про повстанський і правозахисний рух в Україні.
Наш автор Іван Гулей, просвітянин, вчитель історії з м. Монастириська Тернопільської області люб’язно надав нам право публікації свого листування з цією дивовижною жінкою. “У народній перемозі в серпні й грудні 1991 року, так само як і в тріумфі Майдану 2004 року була й частинка її внеску. Нехай разом із нами духом своїм незримим буде й Ірина Сеник”, — вважає Іван Гулей.
Лист перший
9. 04. 1997 року
Пане Іванку!
Ваш лист зворушив мене до глибини душі. Добре, що книжки вже у Вас, бо іноді буває таке, що той “передавач” присвоює собі книжку і зникає з горизонту. Мала таку вельми неприємну справу вже не один раз…
Згадуєте своє минуле. Так — вигнання страхітливе. Мусиш покидати все, до чого звик, що любив і йти в невідомі, часто жорстокі світи. Зате повернення — як ранкова зоря на безхмарному небі. На чужині я марила моїм рідним містом, постійно, в думках, йшла назустріч далеким, але як же близьким серцю вежам. Мені в моїй самотині помагали вижити вірші та вишивки. Вірші складалися в голові, а хрестики клалися на найменші клаптики. Навіть на ті, на яких були табірні номери. Мій, як певно, зауважили — Л-372!
Маєте рацію, коли пишете про так звані “несподіванки”. У Вільній Україні — 8 березня, 1 травня, 9 травня, День Жовтневої революції. Боже! Які парадокси. Співи по радіо, по телебаченню. Я їх не розумію. Для мене це якийсь абсурд. Кривляння, задирання ніг і десятикратне “Дай мені руку”. Я пам’ятаю інші співи. Чудові мелодії. Львів’яни (справжні, не теперішні) зберегли їх у своїх серцях. Мій чоловік, як мав добрий настрій, наспівував мені “Танго ноктюрно”, “Вже осінь і не вернуться сподівання”, “Машина вже на шляху”. Оце недавно запропонували мені подати заяву до Спілки письменників. Хіба вони такі недолугі і не розуміють, що я її не подам? Бути там поруч із перефарбованими? Задля чого? Коли мене вдруге заарештували у Франківську, серед вилучених віршів був вірш-доповідь покійному Братуню. Мене за нього судили, бо не сподобалась моя інтерпретація 700-річчя Львова… А “спілчани”, які були покликані як свідки на мій суд, ні одного слова не зронили, не спитали, який це злочин я вчинила, пишучи вірші. Їх не цікавило навіть, які саме я писала. Тоді я звернулася до прокурора, щоб зачитав їм один, на свій розсуд, вірш. Думала, щось зворушиться в їхніх серцях, заговорить. Але де там. Прокурор вже добре знав мене, бо приходив на “відвідини” слідства, тому з обуренням прочитав, на його думку, найпаскуднішого вірша:
Непорочна Ти, Мадонно, мого серця
Днів моїх і моїх літ,
Білий пролісок, весняний первоцвіт,
Це Тобі мій спів,
Моє весняне скерцо.
Хай Тебе чорнять до чорноти,
Хай ганьблять підступно і нікчемно,
Біля мене у житті не темно,
Бо для мене найсвітліша Ти!
Хай зіллються ненависть і гнів
Для лакиз, приблуд і перевертнів,
Вони прагнуть, щоб була Ти мертва,
Будь же невмирущою супроти ворогів!
Навесні все кволе никне, гине.
Хай весняно ллється моє скерцо
Ти, Свята МАДОННО мого серця,
Милий краю, рідна УКРАЇНО!
Ось воно як. А Ви хочете, щоб мене згадували? О жаль, що не маю копії статті з “Прикарпатської правди”, написаної після мого суду. Але як повернуть мені з музейної виставки, обов’язково Вам пришлю. Вона має такий заголовок: “Відщепенка в чорних окулярах”.
У мене болить душа, як згадаю нашого генія — Шевченка. Наше місто, на жаль, досі не спромоглося на гідний пам’ятник. А гроші? Їх кажуть нема, криза… А на пікніки є?
Ось Вам ще один з неопублікованих віршів. А в мене їх чимало:
Нам говорили, що у нас
Не було Пушкіна та Блока.
А ми? Пишались кожен раз,
Бо мали й маємо
Шевченка — нашого пророка.
Шевченко велет з велетнів, авжеж!
Борець за Правду і Свободу.
Його талант не знає меж,
Він СВІТОЧ нашого Народу.
Він приходив у найменший зал,
Через віки та покоління,
Тож піднесім його на п’єдестал
Якщо в нас є сумління.
А скоро Великдень. Я бажаю Вам, Вашим рідним та близьким святкового настрою, гаївок під церквою, спокою на всі ці дні, воскресних мелодій.
Щиро здоровлю.
P.S. А як можете, засвітіть від мене свічку на Славковій могилі. Дякую.
Лист другий
15. 03. 1999 року
Слава Ісусу Христу!
Дорогий пане Іванку!
Я знову перед Вами у боргу. “Відлежувалась” у Трускавці, а потім направили до Львова. Здоров’я дуже погіршилось. Щось незрозуміле діється з хребтом. Ще мушу їхати в діагностичний центр на консультацію.
Дякую за співчуття. Справді — я маю дуже добрих друзів, у першу чергу. А вже потім те все, про яке пишете в листі. Зараз “начисто” малюю, зібрані мною в Космачі, взори. Є їх біля 100! А один — просто дивовижний: Довбушевий. Йому в 1970 році було 205 років! Крім цього трохи вишиваю, трохи впорядковую свій “архів”. Поетичний. У зв’язку з цим вийде незабаром нова збірочка зі старими віршами “В нас одна Україна”. Є там і патріотичні, і ліричні вірші. Без сумніву, одна книжечка буде для Вас. Питаєте, чи далеко з Трускавця до Борислава? Рукою подати. Можна пішки пройти, хоч тепер маршрутка за маршруткою курсує. Усього 9 км. Отже — прошу Вас у мою домівку осиротілу. Можна буде поїхати до Нагуєвич, Дрогобича. Є там що оглянути, Франковим духом подихати, згадати його незабутні рядки: “Кожен думай, що на Тобі міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусиш дати ти отвіт”.
Дуже добре знала пані Олю Дучимінську. Разом з нею “будували БАМ” на Тайшетах. Навіть у моєму вироку є згадка про неї. А ось той судовий процес наді мною і вирок мені із тодішньої газетної статті під назвою “Відщепенка в чорних окулярах”:
“За бар’єром сидить сухорлява, вже немолода жінка в чорному вбранні. Важким поглядом обводить обличчя присутніх. При кожному запитанні судді, засідателів і прокурора неквапливо піднімається, відповідає підкреслено ввічливо, дякує кожному зі свідків за їх показання, незалежно від того, чи на її користь, чи проти говорять вони. Та руки її, які то нервово стискаються в кулаки, то безсило обвисають, виказують, що і усмішки, і ввічливість, і спокій підсудної — все це нещире, штучне. За її позуванням, намаганням зобразити з власної особи страждальницю за “ідеї” — сама лиш порожнеча, духовна спустошеність…
І. М. Сеник уже притягалася до судової відповідальності. Вперше це було майже 30 років тому, коли вона добровільно вступила в банду ОУН, розгорнула бурхливу діяльність зв’язкової “крайового проводу” отруєна націоналістичною пропагандою, вісімнадцятирічна львів’янка Ірина Сеник у 1944 році склала присягу на вірність боротьбі за “самостійну Україну”, пройшла спецпідготовку.
Наші війська наближались до західних кордонів, громлячи фашистську нечисть. Жителі визволених міст і сіл, із сльозами радості і вдячності зустрічали воїнів Радянської Армії, допомагали їм ліквідувати залишки оунівців, будувати нове життя під зорею Радянської влади. А “Леся” (таку кличку мала І. Сеник) ночами прокрадалася зі Львова в райони, виконуючи спецдоручення ватажка “Крайового проводу” Р. Шухевича (про цього німецького шпигуна і ката наша газета вже писала у свій час) і “районної провідниці” ОУН жіночої сітки “Марійки”. Саме “Марійка” завербувала колишню школярку в ОУН і дала їй кличку. В обов’язки “Лесі” входило, крім цього збирання адрес радянських активістів, забезпечення бандерівців націоналістичними виданнями. У 1946 році Ірина — “Леся” за антирадянську діяльність була засуджена до десяти років ув’язнення. Радянський суд врахував і вік, і життєву недосвідченість, і складний воєнний та повоєнний час…
І ось І. М. Сеник вдруге на лаві підсудних. Тепер уже не доводиться говорити про молодість, необізнаність, недосвідченість. Вся поведінка, всі вчинки Сеник вели її до закономірного епілогу.
Це людина, яка патологічно ненавидить все радянське. І хоч здобула спеціальну середню освіту в радянському навчальному закладі, безплатно лікувалася у лікарнях, зокрема в науково-дослідному інституті в Ленінграді, користувалася всіма благами, які надані в Радянській державі людині праці, — Сеник ніколи і нічим не була задоволена. І це своє незадоволення виливала в численних віршах, які розповсюджувала в колі своїх однодумців, у листах до приятельок, у розмовах із знайомими і незнайомими.
Сеник не хотіла бачити нічого хорошого в нашому житті. Дивилася на все очима ворога. Обпльовувала у своїх віршах наші здобутки і успіхи, будівництво Братської ГЕС і патріотизм радянських людей, служіння українських радянських письменників народові і комуністичні ідеали молоді. Вона проливала гіркі сльози за тими часами, коли в західних областях України лютували бандерівські головорізи і мріяла про повернення капіталістичних порядків. З усієї різноманітності кольорів і відтінків обирала для своєї “музи” одну фарбу — чорну. Сеник “справжню літературу” відшукувала у брудних, наклепницьких, антирадянських творіннях, які розповсюджувались і читались у колі “обраних”. Основні ж “положення для критики” радянської літератури черпала зі статей зарубіжних писак-антикомуністів. Одна із них “Нова літературна хвиля на Україні” француза Е. Райсобула була настільною книгою Ірини Михайлівни. Чи до об’єктивності тут?
“Скажи мені, хто твій друг?.. Ця приказка якнайдоречніше характеризує Сеник. Першим приятелем по приїзді її в Івано-Франківськ став В. Мороз — колишній викладач педагогічного інституту. У 1971 р. за антирадянську діяльність він позбавлений волі. Це разом із ним І. Сеник написала листа на захист тричі судженого шпигуна і націоналіста Караванського. Характерний штришок: лист адресований нібито до радянських органів, “невідомим чином” потрапляє на сторінки закордонного націоналістичного видання і в передачі пресловутої радіостанції “Свобода”.
Серед її друзів і набагато молодший за неї В. Чорновіл, і дев’яносторічна О. Дучимінська. Що єднало таких несхожих ні за віком, ні за характером, ні за уподобаннями людей? Тільки одне — ненависть до Радянської влади. “Критикові” Чорноволу передала свої віршики Сеник, з яких мав він намір укласти збірку антирадянського змісту. Довести справу до кінця перешкодили радянські органи — Чорновіл був арештований, про що наша преса вже повідомляла.
Дучимінська Ольга Василівна… Це прізвище викликає в пам’яті трагічні події 1949 року, коли виродок Лукашевич — син уніатського священика заніс сокиру над світлою головою Ярослава Галана. Ця Дучимінська, помічниця і коханка “святого отця”, допомогла замести сліди злочинців… Роки не применшили її злоби і ненависті, і тепер, незважаючи на похилий вік, бабця гасає по країні, розвозячи антирадянську літературу. Ірині Сеник вона репрезентувала свого вірша, орієнтуючись на відповідний смак з явним “душком”.
Відчуваючи підтримку таких “друзів”, Сеник все завзятіше нападає на національну політику нашої країни, дружбу народів нашої Батьківщини. І паплюжить, чорнить усе, що потрапляє в поле її зору…
Три дні тривав відкритий судовий процес над Сеник. З кожним новим показанням свідків, новим документом виразніше вимальовувалось убозтво думок людини, яка запродала свою душу українським буржуазним націоналістам. Пішовши манівцями, Сеник не знайшла в собі ні сил, ні відваги, щоб визнати: жила неправильно, і повернути на путь істини.
І. М. Сеник за антирадянську діяльність засуджено на шість років позбавлення волі. Радянський суд і на цей раз проявив гуманність — їй обрана не максимальна міра покарання”.
Івано-Франківськ,
березень 1973 року.
Л. Ільченко,
спецкор “Прикарпатської правди”.
Тепер, Іванку, вже будете знати, з ким листуєтесь. Дякую Вам за щиру розмову, за те, що Ви є на світі, що живете Україною і для України.
А цей вірш для Ваших дітей:
Матінко Божа,
Вкраїни княгине,
Моя молитва
До Тебе лине.
Тобі складаю
Серце лелії,
Щоби сповнились
Батьківські мрії,
Щоб виростали
Скоріш наші діти,
Щоб не цурались
Знань та освіти,
Щоб збудували
Міцну Державу
На подив світу,
Батькам на славу.
Щиро здоровлю. (Підпис).
Лист третій
Без позначеної дати написання
Пане Іванку!
Щиро дякую Вам за прекрасні рядочки побажань. Пробачте, що не зуміла своєчасно відповідати. Перш за все трохи підводить мене здоров’я, а потім виснажує громадська праця. В січні двічі їздила на закриття моєї виставки в Стрию, а потім на її відкриття в Трускавці. Один раз на тиждень відвідую клуб “Ірина”, де вчу жінок вишивати те, що повинні вишивати українки. Той радянський “ширпотреб” добре намуляв мені серце та душу. А ми маємо неперевершені зразки нашого вишиваного мистецтва. Сьогодні після обіду їду в поблизьку від Борислава Східницю з рефератом з нагоди 68-ї річниці створення ОУН.
Так, не лиш Дрогобиччина вшанувала моє “бабине літо”… Я не скаржуся на власну Долю. Я її сама вибрала, Іванку. Іншої мені не треба. Я теж маю “Гельсінкську групу”. Жаль, що не можу Вам подарувати “Нездоланний дух”. Там мої вишивки та вірші. Але я ніколи не акцентувала, хто автор цієї книжки. Хотілося, щоб згадали всіх жінок, які 1972 року попали за колючий дріт. Це була єдина моя вимога щодо видання. Можливо, що хтось з-за океану Вам перешле, коли попросите. Книжку видавав пан Осип Зінкевич. На жаль, нікому з нас її не подарував. Може, думав, що ми не виберемося з ГУЛАГу? Нещодавно мені внучка мого професора привезла з Німеччини слово про цю книжку покійного Володимира Яніва. Боже, як же надзвичайно він писав ці рядки. Я плакала… Це рідко буває.
Друга книжка віршів “Сувій полотна” хоча й двічі видавалася, в Україні — рідкість. Це в основному вірші мордовського періоду. Третя — “Біла Айстра Любови”. Хочу її Вам подарувати. Але як? Вона великого формату, “люксусово” видана. По пошті не пошлеш. Я вже в цьому переконалася, коли вислала. Пропала безслідно. Просто хтось із “шанувальників” собі привласнив. Порадьте, через кого це можна зробити. Можу ще й додати “Загратовану юність”.
А це Вам із “Сувою полотна”.
Розгортаю життя,
Як сувій полотна:
Ось мережка гріхів
І низинка падінь.
Верховинка жадань,
Яворівка притаєних прагнень.
Далі — хрестики чорні
Страждань і терпінь
Та червона стебнівка
Палкого кохання.
Ось гладинка жіночої ласки,
Перетиканка пестощів з ніжністю…
Ці нитки, ці голки,
Незаручені пальці в наперстках.
Все життя — у шитті
І шиття, як життя,
Мов сувій полотна.
Бажаю Вам сонячного настрою, бо вже ось-ось Весна постукає в серця.
Щиро здоровлю.
Лист четвертий
9. 04. 2000 р.
Слава Ісусу Христу!
Дорогий пане Іванку!
Щиро дякую Вам за 2 листи. Пробачте, що не в силі своєчасно відповідати. Іноді по 2—3 заходи в день, і всюди треба бути.
Нещодавно повернулася зі Львова. Там у міській раді був “круглий стіл”. Спитаєте який? Так звані “нові львів’яни”, яких не дуже болить душа за наші святі Собори, придумали продати Макдональду кусень Юрського саду. Ось ми і вчинили акцію протесту. Адже Святий Юр — це чудова пам’ятка давнього Львова. Він побудований 1746 року на місці колишньої церкви (1360 р.). Уявляєте собі, що вони задумали? Так, Іванку, ми підпишемо не одну заяву, робимо все можливе, щоби Україна стала українською. В суботу їздила до Трускавця на вечір пам’яті В’ячеслава Чорновола. В нашому Бориславі він відбувся раніше. Гарно пройшов вечір “Золота п’ятірка 1999”. Завтра буду в домі школярів на Святі Духовності, в середу запрошена до Львова. Незважаючи на слабке здоров’я, намагаюся нікому не відмовити. Вважаю це своїм обов’язком. Останнім часом прочитала цікаві книжки — Арсена Паламара “Третя руїна”, Івана Белебехи “Українська еліта”, Сідока “Українські національні спецслужби в період 1917—1920 рр.”.
Не знаю, чи мали Ви змогу дістати Ліни Костенко “Берестечко”? Ми тут, в Бориславі гідно вшанували Ліну з нагоди її 70-річчя.
Похапцем, як колись казали “начисто” перемальовую, зібрані мною взори в селі Космач (біля 100 рідкісних взорів), і взори Бойківщини. Може, знайдеться добра душа і вони побачать світ. Ще не думала, як написати про вчинок юнаків, але маю інші рядки:
Гаранте Конституції,
Даремно не розкидайтесь словами,
Бо вони гірші проституції…
Чи ви забули Народу мого драми?
Чи хочете його замучити,
Звести в нову неволю?
“Геть від Москви!”
Це гасло Хвильового.
Його не занехаяли “хвильовісти”,
А ви запрагли туди лізти.
Отямтеся! Щоб не було пізно.
Отямтеся! Кричать з усюди хором,
Бо це ганьба, це сором!
І ще:
Ах ця праця підневільна
В давнину, у пана.
Доля предків моїх спільна,
Та на серці рана.
Мій Народе волелюбний!
Не дайся продати
У кайдани такі згубні
До “старшого” брата.
Ти не вір ні на хвилину
У фальшиве братство,
Воно тягне Батьківщину
У страшне кріпацтво.
Бережи цю Землю милу
Від вражих нападків,
Об’єднай свій розум, силу
Для добра нащадків.
Дні неймовірно швидко минають. Вже рукою подати до нікому непотрібного референдуму, а там… Великдень. Хоч би погода унормувалась. Квітень розсіває сніги, холод окутує людей. Холод і темрява. Вимикають світло, вимикають газ. А ціни ростуть, а ціни на все збільшуються і не призадумається наш рідний уряд, як допомогти людям. Чи в силі хтось сплачувати ці гроші при мізерних пенсіях?
Нещодавно видали мою “Книжку бабусі Ірини для чемної дитини”. Маю добрих друзів. Треба поїхати до Львова і привезти обіцяну мені кількість. Обов’язково Вам перешлю. Вона невелика — усього 50 сторінок. Всі можуть її вишити, бо книжечка “вишивана”.
З нагоди Великодня хочу побажати Вам і Вашим рідним Божого благословення, святкового настрою, спокою, а головне — доброго здоров’я.
Христос Воскрес!
Лист п’ятий
20. 08. 2000 року
Іванку!
Якось сумно стало мені, бо якщо казати правду, то я не одержала відповіді на свій останній лист…
Я вже 2 місяці лежу в ліжку. Щойно сьогодні третій день, як почала підійматися. Десь захопила мене пневмонія і всі болячки загострилися. Найгірше, що праве око сліпне… Попри всі незгоди не втрачаю віри в краще Майбутнє. Хочу, щоб наступне покоління молодих українців жило гідно в нашій Батьківщині. Ще до моєї нової хвороби їздила до Львова. Збирав нас Владика Гузар, бо сказав: “Священик, поет і письменник — єдині і мають діяти взаємно. Маємо пояснювати, що для нас є Бог”, чи зустрічаємо його у храмі, якими хочемо бачити священиків, церкву і себе.
Ось скоро 9-та річниця Незалежності. А я би сказала трохи інакше. Власне підготовила статтю до нашої газети “Нафтовик Борислава”: “Чому нам так важко сьогодні? Чому котимося в якесь провалля? Відповідь одна — всі “колишні” на старих місцях. Їм не потрібна вільна Україна. Їм потрібен “союз нерушімих рєспублік свободних”. Наші мужі повинні все творити для добра власного народу. А якщо вони не доросли до своїх високих посад, хай відійдуть…
…У цей серпневий день, ставши під нашим святим символом Тризубом і національним прапором, скажімо на весь голос: будемо жити і працювати для майбутнього, виходячи з минулого… Наш дрогобицький кореспондент Роман Пастух похвалив мене в газеті: “Недавно І. Сеник вишила на полотні 8 дрогобицьких церков: Св. Трійці, Св. Юра, Воздвиження Чесного Хреста, Св. Петра і Павла, Спаса, Параскеви П’ятниці, Різдва Богородиці і в присілку Млинки. Це її щирий дарунок музею “Дрогобиччина”, який підтримує з нею тісні зв’язки”.
Стараюся попри всі негаразди робити щось доброго…
Вітаю Вашу Наталю з написанням книжечки про Олену Кисілевську. Так, це вона була видавцем “Жіночої Долі” в Коломиї, орг. референ. “Союзу Українок”. Згодом, в Канаді перша голова Світової Федерації українських жіночих організацій (СФУЖО). Теперішня голова моя добра знайома пані Оксана Соколик. Дуже хочу поїхати у вересні до Києва на відкриття жіночого центру при Києво-Могилянській Академії. Не знаю, чи стане сил. “Третю руїну” постараюся для Вас дістати при першій нагоді.
Так, на похороні Ігоря Білозіра я була.
Величний був похорон. Подібний був у 1938 році, коли хоронили генерала Тарнавського.
Напевне буду закінчувати, бо дуже змучилась.
Бажаю Вам усім здоров’я і доброго гумору.
Фрагмент із листа Ірини Сеник датованого 18. 01. 1999 року, в якому ще раз чітко висловлена ціль всіх її прагнень і зусиль:
“Ще минулого року в жовтні була два тижні в Америці та Канаді. Там, у далекому Рочестері, присвоїли мені звання “Одна із 100 світових Героїнь”.
Іванку, мені слава не потрібна. Мені треба, щоб моя Україна, віками гноблена, на весь світ стала відомою, славною, щоб люди добрими стали”.
Нехай її життя і боротьба будуть прикладом для всіх нас.
У квартальнику “Українка в світі”, який видається в Канаді, в четвертому числі за жовтень—грудень 2009 року, я аж в листопаді 2010 року прочитав таке тяжке для мене повідомлення:
“Ділимося сумною звісткою з нашими жіночими організаціями та усім українським народом, що 25 жовтня 2009 року відійшла до Божої вічності відома поетеса, одна із 100 ГЕРОЇНЬ СВІТУ, почесна членкиня Світової Федерації Українських Жіночих Організацій св. п. Ірина Сеник. Вона, тендітна жінка, витримала більше, ніж дано людині. Останні роки проживала в м. Бориславі, де й упокоїлася. Похована 27 жовтня на Личаківському цвинтарі у Львові.
Св. п. Ірина Сеник заслужила велику повагу від українського народу. В листопаді 2009 року в багатьох країнах світу, де є українські організації, буде відслужена панахида за упокій душі Ірини Сеник. Вічна пам’ять Тобі, дорога наша Подруго! Пам’ять про Тебе ми збережемо”.
Управа СФУЖО
Ще за її життя у вестибюлі Українського Католицького Університету в Римі були поміщені портрети борців, мучеників за волю України — А. Горської, В. Симоненка, Л. Плюща, В. Стуса, І. Калинця, В. Мороза, І. Стасів-Калинець, В. Чорновола, І. Геля… І серед них — портрет Ірини Сеник. Кожний із названих людей приніс свого вогню на алтар свободи України. Його теплом зігріті й ті листи, які пані Ірина роками писала до мене. Відчуйте його і всі ті, хто їх буде читати. Нехай її життя і боротьба будуть прикладом для всіх нас.
Мій же спогад про листування з нею — це моя квітка пам’яті і пошани на її могилу.
