«ЯКИЙ ЧОЛОВІК, ТАКА Й ЖІНКА…»

Галина ГРИМИЧ

Їй випало щастя стати дружиною геніального Олеся Гончара. Їй судилося чергування горя й радощів.
Валентина Данилівна Гончар сповна зазнала гіркоти життя за часів війни й окупації. Разом з іншими студентами Дніпропетровського університету рила протитанкові окопи, виходжувала поранених у госпіталях. Пережила смерть батька, який добровільно пішов на фронт і в липні 1941-го загинув. А прийшли окупанти, — щоб уникнути набору до Німеччини, натирала очі цибулею, штучно викликаючи діагноз трахоми.
У своїй книзі споминів про Олеся Гончара під його відомим висловом “Я повен любові…” Валентина Данилівна згадує й драматичну сторінку, пов’язану з її матір’ю Олександрою Федорівною: “…після визволення від фашистів її заарештували і засадили енкаведисти в камеру попереднього слідства. Мама — дружина комуніста потрапила в цю історію тільки за те, що прочитала листівку українською мовою, передану їй сусідкою Маринячкою. Як згодом стало відомо, скинули листівки радянські літаки для перевірки лояльності громадян, що перебували в німецькій окупації”.
Отож можна подумати, що в молодої вродливої дівчини все складалося вкрай погано. Аж ні. Фортуна — римська богиня щастя — не забула про неї. Саме в цей час і відбулася її доленосна зустріч зі студентом-фронтовиком Олесем Гончаром.
“У ті щасливі миті я сама себе не впізнавала. Між нами з’явилася тільки мова сердець”, — згадує Валентина Данилівна. А далі? Далі — успішна жінка й щаслива мати при успішному чоловікові.
Колись у приватній розмові Ліна Костенко обмовилася: “Який чоловік, така й жінка…” Вона нікого конкретно не мала на увазі. Сказано просто, але влучно. З цієї точки зору в обох, очевидно, має бути однакове світобачення. І тільки? А ще? А ще найголовніше… Для обох “…кохання має бути засобом пізнання світу й самих себе, глибинних загадок життя”. Це, звичайно, не мої міркування. Вони належать теоретикові німецького романтизму й авторові роману “Люцінда” (1799 р.) Фрідріху Шлегелю.
— Це про них! — відзначила я подумки, коли вперше, 1987 року зустріла Олеся Гончара й Валентину Данилівну на прибалтійському узбережжі в незабутніх Дубултах.
Для Валентини Данилівни немає слова “потім”. Будь-яку роботу, і побутову, і творчу, прагне робити не таячись, але ретельно. Згадується передовсім її багаторічна сумлінна праця з архівом Олеся Гончара, зокрема підготовка його “Щоденників”, виданих “Веселкою” у трьох томах.
Притаманний, вроджений дар Валентини Данилівни — повага до літератури. Вона уважно стежить за сучасним літературним процесом, прагне заглибитися й характеризувати те чи інше явище національної культури. Її думки, оцінки, міркування об’єктивні, безпосередні й чесні. Вона вміє радіти чужим успіхам. Я переконалася в цьому, коли ми обмінювалися враженнями й думками щодо роману Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, який нещодавно мав гучний суспільний резонанс. Вона любить і всіляко підтримує (зокрема й матеріально) молодих літераторів, перечитує десятки прозових творів, представлених на щорічну премію імені Олеся Гончара.
І в житті, і в літературі, у засобах масової інформації Валентина Данилівна категорично не сприймає агресії, насильства, істерії. Вона безхитрісна, органічна і щедра, як наша українська земля. Читаючи її книгу споминів про Олеся Гончара “Я повен любові…”, звертаєш увагу на те, як вона характеризує колег-письменників, їхніх дружин. Вона ніде не дає негативних характеристик. Не можна не поцінувати цей дух письменницької солідарності. І нам (письменницьким дружинам) багато в чому варто повчитися в нашої сьогоднішньої ювілярки Валентини Данилівни Гончар.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment