ВИПРОБУВАННЯ ЛЮБОВ’Ю

Микола Степаненко,
доктор філологічних наук,
професор,  член НСПУ

Генії самі по собі не народжуються, їх Бог посилає у цей світ. Вони, проте, можуть не розквітнути, ба, навіть змертвіти, якщо не буде сил, які сприятимуть їхньому самоствердженню, щоденному поступові. Без перебільшення увесь світ знає Олеся Гончара як геніального українського письменника, совість епохи, патріарха літератури, невтомного борця за мир. І звісно ж, не завжди думаємо ми про те, що вознесло цього митця в духовне піднебесся. Бабусине тепле слово і її молитва. Друзі. Книги, прочитані ще в дитинстві. Життєвий досвід, радість та біль сотень людей, пропущені через власне серце. Постійна робота над собою й відповідне літературне оточення. Усе це правда. Але є ще одна правда: довкруж Гончарової слави і сили стоїть Берегиня його Духу й Таланту — Дружина Валентина, яка, ніби Добрий Янгол, щохвилинно, щоденно окриляла, надихала, підтримувала, розуміла…
Валентина Данилівна сповна присвятила себе творчій музі обранця долі. Філолог за фахом, великий поціновувач художньої творчості, наділений від природи рідкісним даром відчувати слово, плекати його, вона всю свою послану Всевишнім і добуту сумлінною працею енергію віддала чоловіковій творчості. Безсумнівно, стала б ця жінка доктором наук, талановитим літературознавцем, могла підкорити ще в юності найвищі інтелектуальні вершини. Їй же пророкували в університеті славне майбуття. Одначе… цього не сталося. Одразу після закінчення університету Валентина пожертвувала собою і взяла на свої тендітні плечі нелегку місію дружини художника Божою милістю — організовувала його робочий день, друкувала і правила твори, полегшувала побут, оберігала від усього злого. Стороння людина так не змогла б розуміти її Олеся, підтримувати його на нелегкій письменницькій стезі. А поруч із нею, дружиною, порадницею, другом, Олесеві Терентійовичу працювалося легко, спокійно й надійно — і змолоду, і в літа поважні, коли вже хворий прозаїк і літературознавець надиктовував рядки творів вірній половині. Для чоловіка вона була першим і найоб’єктивнішим критиком, він дослухався до кожного її зауваження, повертався до написаного, шукав нові слова, які лягали на душу його Валюшки. З творчою людиною спілкуватися ой як нелегко, а що вже жити в парі — то і говорити не доводиться — незмірно тяжко. І не митець винуватець непроханих непорозумінь, негараздів, а велика таїна таланту, що нуртує в ньому й вибухає то імпульсом доброти, то струменем гіркоти, то дитинною наївністю й довірливістю, то смішною забудькуватістю, то часом безпорадністю в побуті. Та й тут виявилася мудрість Валентини Гончар. Вона офірувала свою гординю, поступилася власними принципами й щасливо та красиво пройшла довгі подружні літа з чоловіком, який умів бачити вічність в одній хвилині, прекрасне — у буденному, цілий світ — у малому зерняткові.
Вражає пам’ять цієї жінки. Вона точно відтворює всі сюжетні лінії Олесевих романів, повістей, новел, цитує цілі сторінки з його літературознавчих праць, знає всі складнощі творчої робітні митця. Найбільшим щастям для Валентини Данилівни було бачити, як народжувалися твори, як нібито надиктовувалася якоюсь вищою силою розповідь про лихоліття війни, руйнування соборів, пристосуванство й нещирість людську, полігони, горе Уралова, чисті ранки й лебедину вірність закоханих, срібний голос тронки, ясну зорю надії і віри, далекі вогнища…
Дивує й ще одне у Валентині Гончар — достеменне знання широти світу творчих взаємин чоловіка. Вона годинами може говорити про той або той документ з архівного огрому, про якийсь лист чи звернення, про приємні й не дуже гарні епізодичні та постійні контакти з владою, із сучасниками. Книга спогадів, написана Валентиною Данилівною, — тому підтвердження. І назва цього неоціненного видання — “Я повен любові…” — красномовно засвідчує золоту максиму спільного шляху цього вірного подружжя, висловлену якось митцем: “…життя — це найперше любов…” і “…головне все-таки — любити!” Любов дружини, цього Світлого Янгола, надихала Олеся Гончара за його життя, це велике почуття оповиває омофором підтримки та захисту образ письменника й сьогодні, коли він уже відлетів у засвіти. Вона, немов ласкава зоря, світила й світить митцеві всякчас. Адже любов, як писав Гончар, дужча за смерть. Літературний критик за покликанням, професійний знавець українського красного слова, Валентина Гончар змогла об’єктивно подивитися на чоловіка як на літератора, зігрівши, проте, спогади суб’єктивністю своєї любові, наснажила наше знання про письменника особистими фактами, без яких не є можливим повне усвідомлення феномену митця та його творчості. І за цю безцінну людинознавчу й літературознавчу інформацію, за копітку, самовіддану працю Олесевого ідейного натхненника й популяризатора доробку, а ще — порадника, коректора, секретаря, критика, упорядника безмежно вдячні ми їй.
А над усім стоїть скромність цієї дивовижної жінки. Ніколи не заявляє вона про себе, хоч її роль — непроминуща; замовчує, приховує свої заслуги, а вони — великі; і багато чого б неповторного, полишеного Олесем, не було б зовсім або загубилося б воно десь у вирі сірої буденщини, мізерних щоденних клопотів, якби не дружина. Слово Валентини Данилівни про чоловіка — це не побутові оповідки, не якісь прикраси й оздоби до його постаті, а фундаментальні, наповнені важливими фактами розповіді про митця.
Щоденникові нотатки Гончара, присвячені дружині, упорядковані та видані вже після відходу художника за одвічну межу саме завдяки її невтомній праці, проливають світло й на особисті взаємини подружжя, дають зрозуміти, що кохання одразу й навік з’єднало цих двох людей, що Олесь Терентійович уважав подарунком долі зустріч із дівчиною, якою був “зачарований наскрізь” усі свої земні роки. Однак єднає цих двох спарованих Богом людей ще й те, що інтимне вони не виставляли на передній план, а думали про благородне, про справу, тому навіть у таких сокровенних жанрах, як епістолярій, щоденники, мемуаристика, йдеться про речі вищі, куди ваговитіші, аніж родинний затишок, успіх дітей. І ще міцнішими та прекраснішими були їхні стосунки тому, що вони — не просто закохані люди, а друзі, однодумці, яким боліли однакові проблеми, які переймалися спільними інтересами, і, як писав Антуан де Сент-Екзюпері, дивилися не просто одне на одного, а в одному напрямку, разом бачили зорі в калюжах на буденних шляхах, захоплювалися й передавали своє захоплення іншим, разом хвилювалися за долю свого народу, разом самовіддано працювали задля розвою рідної української літератури…
Слухаючи Валентину Данилівну, коли вона в пориві відвертості виповідає деякі сокровенні речі, пересвідчуєшся, що Гончар ніби ліпив образ коханої жінки, родинних взаємин зі своєї дружини, із власного життя. Душевна чистота й сила духу, гармонія краси внутрішньої та зовнішньої, жіноча гордість, уміння слухати й розуміти, уроджена інтелігентність, серйозність, надійність, вірність, освіченість, чесність із собою і людьми, сміливість, проникливий ліризм світогляду, дитяча закоханість у красу довколишнього світу, мудрість, саможертовність, терплячість, самостійність, незалежність — то все вона, його Валюшка. Її риси можна зчитувати з багатьох жіночих образів, вималюваних письменником: Софія Заболотна з “Твоєї зорі”, Єлька Чечіль із “Собору”, Таня Криворучко з “Людини і зброї” — усі вони чимось нагадують ту єдину й найріднішу, кохану й люблячу Олесеву Берегиню.
Символічним видається сьогодні фінал роману “Твоя зоря”: з усмішкою зник у “сяйвах блакиті”, “збезвістився”, сховався навіки за хмарами Кирило Заболотний. Минають роки, а його добра дружинонька Софія продовжує чекати на свого лицаря неба, “виглядає свого вічного мандрівника”, вірить у те, що її милий живий, бачить на степовому обрії образ коханого, чує в поривах небесного вітру рідний голос. Ніби передбачив митець сумну долю своєї Валюшки, чи ж то написане наприкінці 80-х напророчило дійсність 1990-х — 2000-х років, стало реальністю наших днів… Вірна Олесева дружина, як і героїня його роману Софійка, доживає віку сама, але сили їй додає лебедина вірність — ота, що ще в “Прапороносцях” митцем оспівана, а ще надихає усвідомлення того, що віднині вона має жити й творити, працювати за двох: і за себе, і за коханого Олеся.
Разом подружжя Гончарів пройшло шлях довжиною в півстоліття. Але й сьогодні, по смерті митця, цю спільну стезю не завершено. Валентина Данилівна продовжує жити любов’ю до свого чоловіка, черпає сили в ній, у своєму обов’язку перед коханим — донести людям усе, що він створив, утілити в життя його плани, мрії, задуми, довершити те, що він розпочав і не встиг зробити. Олесь живе в її серці, у написаних ним творах, у дітях, онуках і правнуках. І ще раз наголосимо, що цій її саможертовності, відданості багато чим завдячуємо ми, поціновувачі його самобутнього таланту: друзі, знайомі Олеся Терентійовича, дослідники творчості й прості читачі. Гончар розмірковував у щоденникових записах 1993 року: “Прекрасна любов між молодими в юності, але ще прекрасніше це почуття, якщо люди, пронісши його через усе життя, зберегли це в собі, й наближаючись уже до могили”. Що ж, Валентина Данилівна неймовірно красива у своїй любові та вірності, адже вона зберегла це почуття для вічності, навіть після розлуки з коханим.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment