ЕСКІЗИ ВІДЛУННЯ

1В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ,
член НСПУ

Імовірно, осмисленню української поезії ХХ ст. часом бракує не енциклопедичних гросбухів, а етюдників. Налаштованість на згромадження спостережень, мовби на нанесення грифельних ліній, змусила б ретельніше приглядатися до словесних панорам. Принаймні обачно прописувати контури в них, уловлюючи в шорстких перетинах знайомі риси.
Три крапки на обкладинці нової книги Павла Мовчана уриваються, ніби розпливчатий край кінострічки. Так художнє оформлення Костянтина Сулими тонко підкреслило авангардну динаміку, яку читач інколи відвик розпізнавати в цього лірика. На додачу — у графіці на сторінках фоліанта перемежовуються гербарій, розімкнута рамка для світлини, монтаж відзнятих обріїв, що складаються у східці, зрештою, наскрізна фігура сонця, схожого на годинниковий механізм… Ця масштабність образного руху подивовує. Однак за кожним зримим зміщенням у світоустрої збірки можна помітити мить окремого “ескізного життя”. І найповніше уособлює нарисовий, недорозгадано-прихований план сама назва видання — “Ти…”.
Безперечно, у нових віршах П. Мовчана, мовби крізь кальку, проступає експресія його звичної художності. Як і побудова вірша на взаємопроникненні предметів, підкресленні їхніх примарно-прозорих меж: “Облущувалось світло, мов слюда, // отвердівала встояна вода // і зірка прямовисну павутину // спускала з неба — рятівну, єдину // єднальну нить, бо в безвість запада // світ сповивальний…” (“Наближення”).
“Метафора обрису” виявляється прийомом, найближчим для П. Мовчана. Тріщини уподібнюються до загрозливих тенет, а ті — до рятівної ниті… Сенс кожного з образів — лише петелька у візерунку, який розростається саме в мить споглядання. Один із віршів невипадково вказує на відчутні “пасма світла-уяви” (“В кучериках вовни”). Прагнення підтримувати схожу доступність, оречевленість стає вирішальним. Через нього очікуваним виявляється, приміром, посилання на “сувої диму”. Певні скручування-розгортання взагалі виконують роль “лейтмотивів дії” у збірці.
Тлумачення форми через гнучкість її меж невипадково породжує специфічний жанр — художньо осягнуту мапу. Так, для підкреслення того, що “янгольські лунали голоси”, автор указує на “сферичний простір”, який “надовколо рухавсь” (“Чому ти зором внутрішнім не бачиш…”). Ідеться зокрема про вірш “Географічний атлас”, у якому реалії “картографуються”: фіксуються як кольорові розмиви й у сукупності впорядковують кругозір ліричного суб’єкта. Завдяки цій примхливій динаміці непохитні, здавалося б, геополітичні регістри, що втручаються в поетичний виклад, пом’якшуються: “Пильне вдивляння в лінію обрію марне… // Ледь розмивається пляма базарна… // Хто припливе з потойбіччя й на чому? // Синій вітрильник темніша… чим ближче додому…” Аналогічно, через викликання “із уяви — явини, // з соляної глибини”, проступають “Турецькі мотиви”.
Після прочитання таких віршів може виникнути ще одне припущення, де в чому крамольне на тлі давніших критичних роздумів про письменника. Зазвичай твори П. Мовчана прийнято гучно анонсувати як “тиху лірику”. Безперечно, умовність відповідного означення тут не піддається сумніву. Проте доробок поета, включно з найновішими текстами, змушує глибше зосередитися на стильових аспектах. Справді, оглянута структура світу-атласу досить відчутно асоціюється з метареалізмом. Цей напрям, як правило, виокремлюється в новітній російській літературі. Наприклад, його чільному представнику Іванові Жданову притаманні схожі паралелі з мапами чи “космографіями” в доборі ускладнених, кількарівневих “метаметафор”. Вірогідно, розщеплення простору на обриси й відзвуки, подальше химерне зрощення цих складників у творах вітчизняного лірика досить споріднене з метареалістичними експериментами. Про можливу художню дотичність свідчить і мала часова відстань між поколіннями, до котрих належать автори.
П. Мовчан, утім, більшої ваги надає первинному промальовуванню. Для поета не менш визначальним, ніж обживання теренів, видається колекціонування інструментів для увічнення цих теренів у пейзажі. “Проміжок рами”, допоміжне “непроникальне шкло”, власне “рама з хатнього вікна”, “чорний графіт” ніби лише й чекають на пленер, котрий ось-ось відбудеться. Істотним виявляється ракурс, ретельно вирізнений у ліричній сповіді, де навіть “пітьма німа // постане раптом на весь обшир зору” (“Рентген”). А взагалі, прокресленість художнього світу збірки деколи перевершує пуантилістську “заметіль” із точок — відтисків пензля. Тут панує бурхлива “навала ліній”, певний поетичний неопластицизм:
Лінії вітру, відбившись в гілках,
стовбур згинають, формуючи крону…
Лінії світла погляди гнуть,
простір згинають лінії зору,
хто ж вигина земну твою путь,
що покрутилась, мов корінь.
(“Лінії вітру…”).
У відповідному баченні навіть “життьова площина піднеслася у зріст для ескізу…” Щоправда, панування перпендикулярів у щойно процитованому вірші набирає безмежності й наступальності, адже назва твору — “Біля в’язниці”.
Поступово такій логіці зорового сприйняття підпорядковується і звук. За припущенням автора, сутність будь-чого, породженого голосом, найдоречніше оцінити саме через графічну проекцію. Причина — “коротке все, минуще, звукове…” (“На сон, на мить…”). Тому один із ліричних суб’єктів “ім’я… накреслив на снігу, // відбивши ритми серця” (“Ім’я твоє…”). Часом же взаємопроникнутість відчуттів призводить до чудернацької, “пунктирної”, передачі почутого. У книзі досить поширеним є “обтинання” репліки: “… Вигук “Хлі…” — урвався в напівслові…” (“З глибин безодніх…”); “Вуста твої викруглює протест, // молочно-біло ллється відчай в небо: // — О! Бо!.. О!.. же… подовжене: О-О!” (“І захват, і відчай”).
Надання сказаному зримості й плинності, вибаглива гра синестезії в П. Мовчана спирається на “розлущення слова”, за авторським означенням. Якщо символісти прагнули розвинути “зоровий слух”, сучасний поет засвідчує володіння “слуховою моторикою”. Сам мовленнєвий апарат митця сповнюється чутливістю, острахом скальпеля й рубця (“Заново вивчаю змісти…”). Тепер він може засвідчити “спотикання на м’якому” у назві “вересень”, не приховуючи: “… Затверділа корою за літо // шкіра — на тілі — відлунює звук: // “і” обертається в “е”, аби вітер // видовжив згодом в морозяне “у-у-у”. (“Перегортаючи сторінку”).
Незмінною квінтесенцією таких перетворень зостається певна недосказаність, “трикрапковість” і ескіз відлуння. А ще — переконання в тому, що зміни обрису потребують мірила. І якщо в рисунку вловлюється фрагмент музики, то “я”, оточене миготливими переходами, пізнається через… Так, точно через цей розділовий знак. Займенник у лапках до нього кожен може припасувати на власний смак. Автор книги свій варіант відповіді дав, з якоюсь ніжною легкістю звертаючись до адресата…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment