ПРОЧИТАННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОСТОРУ

img_5706
Фото Олеся Дмитренка

У передмові до книжки Миколи Степаненка “Літературний простір “Щоденників” Олеся Гончара” (Полтава, АСМІ, 2010) дружина письменника Валентина Гончар пише: “Ліпити образ митця, і зокрема Олеся Гончара, — це справа не з простих. Але Миколі Івановичу вдалося аж ніби воскресити незабутню для мене постать — з усіма достоїнствами, із душевним ліризмом, із надмірною категоричністю, з вибуховістю, із сократівським спокоєм. Зі сторінок видання постає небуденна особистість свого часу, письменник, інтелектуал, громадянин, патріот”.

Юрій АНТИПОВИЧ,
журналіст, м. Полтава

Висока оцінка. І, мабуть, її не було б, якби не доскіпливий науковий пошук, властивий полтавському науковцю-філологу, який оприлюднив немало цікавого архівного матеріалу, глибоко осмислив епоху автора “Прапороносців” і, кажучи словами Валентини Гончар, “сумлінно висиджував над Олесевими нотатками, нашими родинними паперами”.
Книга Миколи Степаненка — палітра портретів найвідоміших поетів і прозаїків радянської доби, подана крізь бачення і в оцінках, зроблених Олесем Гончаром у його щоденниках. Відкриває цю яскраву картинну галерею непроста і суперечлива в оцінках сучасників постать Павла Тичини, якого Гончар назвав яблуневоцвітним генієм України, поетом планетарних масштабів.
Напевне, для покоління українців, чия юність припала на кінець 50-х—60-х років минулого століття (зокрема й автора цих рядків), така характеристика поета здасться парадоксальною. Всі ж бо ми пам’ятаємо саркастичні афоризми на кшталт: “Краще гризти кирпичину, ніж учить Павла Тичину”, “А Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші, та всі ж як один”, “На майдані коло бані спить Тичина в чемодані. Дайте мені кирпичину, я збуджу Павла Тичину”… Чи були підстави для таких ядучих глузів? І чи мав рацію Василь Стус, називаючи Тичину блазнем системи, чиновником літературної канцелярії? Чи мали рацію інші тичинознавці, скажімо, такий глибокий мислитель, як Євген Сверстюк, котрий немилосердно таврував тих творців української культури, які в криваві часи сталінщини і пізніше писали “відкупні” вірші про партію?
Думається, і так, і ні. Так, бо досить згадати хрестоматійні тоді вірші “Партія веде” (“Та нехай собі як знають, божеволіють, конають…”) або “Чуття єдиної родини”, де поет раптом заявляє, що він “чужий і чуждий рідних бродів” і володіє “аркодужним перевисанням до народів” (самоіронія?). Кажуть, подібні строфи врятували поета від Колими, Соловків і фізичного знищення. А воно ж нависало над Тичиною з 20-х років! Тоді сам Влас Чубар звинуватив молодий талант у “протягуванні націоналістичного дурману в літературу”. Саме так голова Ради народних комісарів УРСР зреагував на уривок із поеми “Чистила мати картоплю”, надрукований в альманасі “Вапліте” (1926 р.).
А жорстокі 30-і роки, коли українські митці, серед них і Тичина, щодня і щоночі чекали арешту? Аби врятуватися, багато хто писав доноси-наклепи на колег і друзів. Тичина не заплямував себе жодним чином. А страшну статистику він, треба думати, знав: якщо 1930 року друкувалося 259 українських письменників, то після 1938-го — лише 36… Незважаючи на духовні й психічні травми (в ньому жив патологічний страх), він пройшов той пекельний час чистим, “трагедійно чистим”, — уточнює Гончар у своїх щоденникових записах.
Чутлива, як арфа, душа поета гостро реагувала на болі свого народу й усвідомлювала їх у контексті світових: “Гукнем же в світ про наші болі!”. Віршем “Пам’яти тридцяти” Тичина відгукнувся на загибель героїв Крут, які полягли, захищаючи від московських військ Муравйова молоду Українську державу 1918 року. Він зрозумів жахіття так званої соціалістичної революції, передчував, що в Україні знову розпинатимуть Христа і вбиватимуть невмирущу Матір Божу, знищуватимуть церкву.

Проходила по полю…
— І цій країні вмерти? —
Де Він родився вдруге, —
Яку любив до смерти?
Поглянула — скрізь тихо.
Буяє дике жито,
— За що Тебе розп’ято?
За що Тебе убито?
Тож чи вправі ми чинити суд над Тичиною? “Справедливіше і благородніше, — пише Микола Степаненко, — твердити, що геній поета затьмарили терор і здичавіння, які принесла сталінщина, що його біографія — частка нашої скропленої сльозами й политої кров’ю історії”. Ми схиляємо голови перед тими, хто не зігнувся у страшних випробуваннях віку, боровся і загинув за Україну, за її волю. На жаль, не всі народжуються гладіаторами. Та ще багатьох збила з толку позірно благородна ідея комунізму. Але подякуймо й Тичині, який у кращих своїх поезіях, як і Григорій Сковорода, душею сягав космічних сфер:

“Уночі, Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле, Вийди на Дніпро! Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить, Бог засіває. Падають Зерна Кришталевої музики. З глибин Вічності падають Зерна в душу”.
Із суцвіття імен творців українського і російського красного письменства “соціалістичних десятиліть”, яких так чи інакше згадує у щоденниках Олесь Гончар, Микола Степаненко відібрав чотирнадцять. Це представники старшого покоління: окрім Павла Тичини, “художник високої обдарованості” Юрій Яновський, “незабутній наш” Остап Вишня, “щира душа” Петро Панч, “самовідданий будівничий нашої культури” Микола Бажан, “творець найпрекраснішого козацького епосу” Михайло Шолохов.
Окремий розділ книги — “Шістдесятники”. І так само уже в назвах глав автор кількома словами дає кожному характеристику: “витязь молодої української поезії” Василь Симоненко, “поет-патріот” Іван Драч, Борис Олійник для Гончара “поет-стоколос”, Григір Тютюнник — “живописець правди”, Іван Дзюба — “людина незламна духом і сумнівний в’язень”, Дмитро Павличко — “поет від Бога”.
З особливим пієтетом пише Гончар про Ліну Костенко: “Після Лесі (Українки) Ліна Костенко, звичайно, найбільша поетеса України, та й не лише України,.. а “Маруся Чурай” — вершина, вінець її поетичних досягнень”. Олесь Терентійович вважає, що є просто поезія і є справжня поезія, є просто поети і є поети-велети. Був час, коли на ім’я Ліни Костенко комуністична ідеологія наклала табу. Її змушували замовкнути, відтискували на задній план, хотіли виключити зі Спілки письменників. Але на вимогу Юрія Смолича “Виключити негайно!” Гончар категорично відповів: “Ніколи… скоріше сам піду зі Спілки”. Він розумів, що Смолич говорив не від себе, він передав вказівку генералів із Володимирської (читай із КГБ). У щоденниках згадується кілька гучних епізодів з життя непокірної поетеси. Артистка Ніла Крюкова розповіла Гончарові історію з ляпасами, що їх вліпила Ліна Костенко директорові Київської філармонії, який заборонив пані Нілі читати в престижному храмі культури роман у віршах “Маруся Чурай”. Дійство перенесли на завод “Арсенал”. Тоді Ліна Костенко з’явилася на заводі, викликала директора філармонії, такого собі плюгавого чоловічка.
— Так ви справді директор?
— Справді.
Відміряла йому раз:
— Це — за мене.
А з другої руки:
— Це — за Нілу.
А третього ляща:
— А це — за Марусю.
Директор подав до суду. Утім, справу зам’яли.

ІЗ-ПОМІЖ ІМЕН, які Степаненко поселив у своєму “Літературному просторі…”, є й поет Віталій Коротич. Метаморфозу стосунків Гончара і Коротича не можна оминути, адже поет завдав глибокого болю метрові нашої літератури. А починалося все напрочуд красиво. Вони дружили сім’ями. “Були у Віталія (Коротича) на новосіллі, — занотовано в щоденнику 14 жовтня 1968 року. — Слухали “Іже херувими” Бортнянського у виконанні капели Китастого. Грандіозно. Не поступається Бетховену”. Коротич не без сприяння Гончара рухається до вершин слави. Він лауреат Шевченківської премії, секретар Спілки письменників України, часто їздить за кордон. Та ось настають 80-і роки, горбачовська перестройка. Грянув Чорнобиль. І Коротич подалі від лиха біжить у Москву. Стає редактором журналу “Огонёк”. Там і настає духовний злам. Поет забув, із якої землі він родом, яку культуру представляє. Стосунки Гончар—Коротич різко охололи, почалися взаємні звинувачення. “І в кожного, як кажуть у народі, своя правда”, — констатує Микола Степаненко.
Коротич звинувачує Олеся Гончара: не захищав письменників, котрих переслідувала система, приймав найвищі нагороди СРСР, премії і звання, а тим часом ненавидів ту владу, і коли настали незалежність і свобода слова, в письменницькому портфелі не виявилося жодного бунтарського роману часів застою, з яким можна було б вийти на люди.
А в очах Олеся Гончара Коротич, який зачастив за кордон, стає “тихим американцем”, зажерливим у своїх апетитах міщанином, який розповідає про те, як у Римі облежував боки на пляжах, обпивав та об’їдав у барах італійських комуністів. “Невже епоха геніїв має змінитися епохою міщан?” (запис у щоденнику від 5 червня 1982 р.). Відтак що далі — гірше. “Талик Коротич” уже дозволяє собі інтерв’ю, в яких поливає брудом Україну, українську літературу, не помічає власних гріхів, займається самовихвалянням. Врешті-решт, виїздить до США, де стає професором Бостонського університету.
Достойну відповідь Коротичеві дали Віталій Коваль, Михайло Шевченко, Олександр Сизоненко, Петро Осадчук у статті “Щоб не шкварчати, а чесно…”, яку надрукувала “Літературна Україна” 21 січня 1988 р. Її резюме: Коротичу ніхто не давав права останньої інстанції, він не може посягати на всю українську літературу — ні як поет, ні як критик, ні як лауреат різних високих премій, ні як професор Бостонського університету. “Патріотизм починається там, де ти відповідаєш за рідну культуру, де впливаєш на неї, робиш її глибшою і серйознішою”, — це важливе для літератора кредо, проголошене свого часу Віталієм Коротичем, сам Коротич і зігнорував.

“ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОСТІР…” — третя книга професора Степаненка, присвячена Олесеві Гончару. Книга дуже містка, пристрасна, не залишає вас байдужим. Чим далі читаєш, тим більший інтерес викликає. Видання проливає світло на щедрий духовний світ непересічного письменника і його епоху. Промовисті й ці факти: хай і на схилі літ, Олесь Терентійович відмовився від партквитка, підтримав студентську Революцію на граніті, Народний Рух і Незалежність України, що мало величезний вплив на уми тих українців, які вагалися, сумнівалися. Він глибоко розумів місце літератури в суспільному житті: “Літературу справді вважають ядром національної культури. І природно, що від сили ядра побільшується чи, навпаки, поменшується дієвість всієї культури, всього духовного життя народу”.
Ці слова, які Микола Степаненко взяв одним із епіграфів до книги, нагадують письменникам про високу відповідальність їхнього слова, громадянської позиції, таланту перед нацією, перед історією.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment